ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/5455/17 Номер провадження 22-ц/814/2259/19Головуючий у 1-й інстанції Тімошенко Н.В. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2019 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Чумак О.В.

суддів: Абрамова П.С., Пилипчук Л.І.

за участю секретаря Ачкасової О.Н.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою та доповненням до апеляційної скарги ОСОБА_1 на заочне  рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 травня 2019 року, ухвалене суддею Тімошенко Н.В.,

апеляційними скаргами ОСОБА_1 на ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 18 червня 2019 року, постановлені суддею Тімошенко Н.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності,

зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А:

12.07. 2017 року ОСОБА_1 звернулася до місцевого суду з позовом до ОСОБА_2 про захист права власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначила, що є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Іншим співвласником даної квартири є ОСОБА_2 .

У листопаді 2014 року відповідач без її згоди надав ОСОБА_3 вільний доступ до вказаної квартири, яка є спільною частковою власністю.

30 листопада 2014 року відповідач без згоди позивачки уклав договір найму квартири з ОСОБА_4 Тобто, позивачка вважає, що відповідач одноособово, без згоди іншого співвласника квартири надав сторонній особі ОСОБА_4 ключі від спільної квартири, дозвіл змінювати замки, укріплювати вхідні двері, встановлювати у квартирі системи сигналізації, допускати до квартири тільки наймодавця ОСОБА_2 .

Позивач вважає, що указаними діями відповідач демонструє домінуюче право власності на вказане майно, що унеможливлює використання нею своєї власності та примушує відмовитися від своєї частки квартири.

03.11.2015 року відповідач за довіреністю надав повноваження ОСОБА_4 тимчасово та постійно перебувати у квартирі, знімати покази лічильників.

У зв`язку з вищенаведеним, ОСОБА_1 просила захистити її право власності від порушень шляхом заборони ОСОБА_2 передавати ключі від вищевказаної квартири, укладати договірні зобов`язання, правочини щодо володіння та користування нею без її письмової згоди.

Ухвалою районного суду від 14.07.2017 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду.

10.08.2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила захистити її право власності від порушень шляхом визнання недійсним оспорюваного правочину - довіреності від 20 вересня 2016 року, реєстраційний номер 44467267, укладеної між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Сумського нотаріального округу Мазною Ганною Іванівною, оскільки вважає, що вказаний правочин порушує її права, як співвласника квартири.

22.09.2017 року позивачка надала суду заяву про зміну позовних вимог за позовною заявою від 12.07.2017 року, відповідно до якої просила захистити її право власності від порушень шляхом: заборонити ОСОБА_2 змінювати замки, передавати ключ від квартири АДРЕСА_1 , вчиняти правочини щодо володіння та користування вказаною квартирою без її письмової згоди.

22.09.2017 року позивач надала суду заяву про зміну позовних вимог за позовною заявою від 10.08.2017 року, відповідно до якої просила захистити її право власності від порушень: визнати недійсною довіреність від 20 вересня 2016 року, видану ОСОБА_2 громадянці Поліщук ОСОБА_6 . посвідчену приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Ганною Іванівною за реєстровим № 2423.

Ухвалою від 05.10.2017 року цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності від порушень та цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності об`єднані в одне провадження.

Ухвалою від 05.10.2017 року до участі у справі залучена приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Мазна Ганна Іванівна в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору.

27.11.2017 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , в якій він прохає припинити право власності на частку ОСОБА_1 у спільному майні- квартирі АДРЕСА_1 .

В обґрунтування зустрічного позову посилався на те, що вказана квартира була придбана сторонами для спільного проживання їх дітей. Після їх розлучення сторони не можуть досягти згоди щодо права користування спільним майном. Оскільки квартира знаходиться на 10-му поверсі 10-ти поверхового будинку, здійснити її поділ в натурі неможливо. Відповідач вказує, що неодноразово пропонував ОСОБА_1 придбати його частку квартири, однак остання відмовлялася. Вказане перешкоджає йому самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Ухвалою від 28.11.2017 року зустрічна позовна заява ОСОБА_2 долучена до спільного розгляду з первісною позовною заявою ОСОБА_1 .

Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 травня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності, - задоволено частково.

Заборонено ОСОБА_2 здійснювати право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 без згоди співвласника ОСОБА_1 .

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності – відмовлено.

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 640,00 грн.

У позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності - відмовлено.

17 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що під час ухвалення судового рішення не в повному обсязі вирішено питання про судові витрати, а саме не стягнуто із ОСОБА_2 на її користь судовий збір у сумі 640 грн. та щодо позовної вимоги заборонити ОСОБА_2 змінювати замки, передавати ключі від спірної квартири, вчиняти правочини щодо володіння і користування квартирою, без її письмової згоди.

21 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до місцевого суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, а саме, щодо судових витрат за відрив від звичайних занять.

Ухвалами Октябрського районного суду м. Полтави від 18 червня 2019 року в ухваленні додаткових рішень у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності відмовлено.

З вказаним заочним рішенням та вищезазначеними ухвалами місцевого суду не погодилась позивач ОСОБА_1 , оскарживши їх в апеляційному порядку.

У поданій апеляційній скарзі на заочне рішення суду від 15.05.2019 року ОСОБА_1 , посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин, що мають значення для справи; неправильність встановлених обставин внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, прохає його скасувати частково, ухвалити у відповідній частині нове рішення та захистити право власності, визнавши недійсною довіреність від 20 вересня 2016 року, видану ОСОБА_2 громадянці ОСОБА_5 .

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачка посилається на те, що в рішенні суду відсутні мотиви відхилення обставин, встановлених щодо відповідача рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 13.01.2016 року, ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.11.2016 року у справі № 554/19503/14-ц; рішеннями Октябрського районного суду м. Полтави від 15.09.2016 року у справі № 554/1136/16-ц та від 11.04.2017 р. у справі № 554/10667/16-ц.

Судом не досліджено лист-відповідь Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 27.03.2015 р., довідку ЖК «Нафтовик» від 11.04.2013 року.

Вказує, що довіреність є одностороннім правочином, підписана ОСОБА_2 та нотаріусом, який її посвідчував, ОСОБА_5 її не підписувала, у зв`язку з чим суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову в частині визнання недійсною довіреності від 20.09.2016 р.

Вважає, що сама довіреність є належним та допустимим доказом на підтвердження виконання правочину.

Також посилається на те, що згідно показів свідка ОСОБА_5 їй були надані відповідачем ключі від квартири, до якої вона входила.

Зазначає, що у довіреності від 20.09.2016 року як правочині відсутній її підпис як другого співвласника нерухомого майна, у зв`язку з чим цей правочин не відповідає вимогам закону. При цьому, вказувала, що відповідач надав довіреність щодо квартири, у якій зареєстрована позивачка з малолітньою дитиною.

Посилалася на те, що судом не застосовано норми матеріального права, якими встановлено здійснення права спільної часткової власності, практику Верховного Суду, а також положення законодавства «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статтю восьму Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У доповненнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 прохає змінити резолютивну частину рішення суду в частині «заборони ОСОБА_2 здійснювати право спільної часткової власності на спірну квартиру без згоди співвласника ОСОБА_1 » на «захистити право власності ОСОБА_1 від порушень: заборонити ОСОБА_2 змінювати замки, передавати ключі від спірної квартири, вчиняти правочини щодо володіння та користування спірною квартирою, без письмової згоди ОСОБА_1 ».

Також просила змінити розподіл судових витрат.

В апеляційних скаргах на ухвали місцевого суду від 18.06.2019 року, позивачка ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування судом обставин. що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, просила скасувати зазначені ухвали, оскільки вони перешкоджають подальшому провадженню у справі, та направити дану справу для продовження розгляду.

Відзиви на апеляційні скарги від учасників справи не надходили.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, перевіривши законність та обґрунтованість  заочного рішення суду  в межах  доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.

Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить по Ѕ частині квартири на підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2005 року.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 09 лютого 2012 року, яке набрало законної сили, визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 та було виділено у користування ОСОБА_2 житлову кімнату площею 11,9 кв. м, а ОСОБА_7 - житлову кімнату площею 17,34 кв. м.

У спільному користуванні власників залишено: кухню площею 6,8 кв. м, ванну кімнату площею 2,6 кв. м, туалет площею 1 кв. м, коридор площею 7,3 кв. м, вбудовану шафу 0,4 кв. м.

Довіреністю від 20 вересня 2016 року, посвідченою приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Ганною Іванівною, ОСОБА_2 довірив громадянці ОСОБА_5 продати належну йому Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , для чого надав їй право представляти його інтереси в усіх органах та установах, користуватися та розпоряджатися належним йому рахунком, який буде відкритий в банківський установі і стосуватиметься проведення операцій з купівлі-продажу вказаного майна, здавати в оренду вказану частку квартири, визначаючи на власний розсуд строки договору, суми орендної плати інші суттєві умови договору, здійснювати нагляд за вказаною частиною квартири, отримувати оренду плату, вільно входити до квартири, слідкувати за реєстрацією та проживанням осіб в цій квартирі та інше (том 1 а.с. 33).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про захист права власності та відмовляючи в задоволенні іншої частини вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з законодавчо закріпленого обов`язку співвласників нерухомого майна здійснювати право спільної часткової власності за їх згодою.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду, з огляду на таке.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень ст. ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 150 Житлового кодексу України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачка ОСОБА_1 вказувала, що довіреність від 20 вересня 2016 року, посвідчена приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Г.І., порушує її права та інтереси, як співвласника квартири, а відповідач не має прав здавати в оренду виділену йому кімнату.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 244 ЦК України,  представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Згідно ч. 1 ст. 245 ЦК України, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Статтями 248, 249 ЦК України визначені підстави припинення представництва за довіреністю та скасування довіреності.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз`яснено в п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9, відповідно до статей 215 та 216 ЦК України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З огляду на аналіз норм законодавства України вбачається, що позовні вимоги щодо порушення законодавства під час укладення спірного правочину може бути заявлено заінтересованою особою за умови порушення її прав та законних інтересів.

Суб`єктивне право лише тоді може бути визнано мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов`язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов`язок залежить від суб`єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільних правовідносин, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке означає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно належить до їхніх повноважень, є обов`язком.

Захисту підлягає суб`єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу, внаслідок чого суб`єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проаналізувавши вищенаведені положення законодавства та роз`яснення у п. 5 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги про порушення законодавства під час укладення спірного правочину можуть бути заявлені заінтересованою особою за умови порушення її прав та законних інтересів.

Судом першої інстанції було вірно встановлено, що оспорюваний правочин укладено між відповідачем ОСОБА_2 та фізичною особою ОСОБА_5 . При цьому, позивачкою пред`явлено позовні вимоги про визнання недійсним правочину до ОСОБА_2 , який являється лише однією із сторін спірного правочину. Позовних вимог до другої із сторін договору – ОСОБА_5 , позивачка не пред`являла.

Крім того, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 або інші сторонні особи проживають у квартирі, що в свою чергу свідчило б про виконання нею оспорюваного правочину та порушення прав позивачки, нею суду надано не було.

З урахуванням вищенаведеного, місцевий суд прийшов до вірного висновку про те, що підстави для визнання довіреності недійсною з мотивів, зазначених позивачкою, відсутні.

Також суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в частині заборони змінювати замки, передавати ключ від квартири АДРЕСА_1 , вчиняти правочини щодо володіння та користування вказаною квартирою без письмової згоди позивачки, оскільки доказів на підтвердження того, що відповідач здійснював або мав намір здійснити такі дії, нею не надано.

Між тим, за змістом ч.2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Указаним положенням закону закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності. Зміст такого захисту полягає в тому, що у передбачених законом випадках з метою попередження порушення права власності застосовуються примусові заходи без покладення юридичної відповідальності.

Зазначене узгоджується з нормою  ст. 41 Конституції України, якою закріплено принципи непорушності права власності та недопустимості протиправного позбавлення особи права власності. 

З огляду на вищевикладене, а також враховуючи, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що прямо передбачено ч. 1 ст. 358 ЦК України, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про доцільність заборонити ОСОБА_2 здійснювати право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 без згоди співвласника ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про припинення права власності ОСОБА_1 на Ѕ частину вказаної квартири не оскаржується, тому колегією суддів не переглядається.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що довіреність від 20.09.2016 року, посвідчена приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Г.І., згідно якої ОСОБА_2 довірив громадянці ОСОБА_5 продати належну йому Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , була оформлена без її згоди та згоди органу опіки та піклування, оскільки порушуються її права, а також права малолітньої дитини, у зв`язку з чим довіреність підлягає визнанню недійсною, - до уваги колегії суддів не приймаються, оскільки надання такої згоди при укладенні правочину у вигляді довіреності на право розпорядження нерухомим майном не передбачено ст.ст. 237-250 глави 17 Розділу ІV Цивільного Кодексу України.

Також вказаними положеннями чинного ЦК України не встановлено обов`язку підписувати довіреність особою, яка є співвласником нерухомого майна.

Крім того, у справі відсутні докази на підтвердження того, що довіреною особою ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу належної ОСОБА_2 частини квартири чи наявність наміру на його укладення.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що строк вказаної довіреності на час розгляду справи в апеляційному суді сплив 20.09.2019 року.

Також матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що після укладення довіреності від 20.09.2016 року ОСОБА_2 намагався змінювати замки, передавати ключі від квартири АДРЕСА_1 іншим особам, чи вчиняв інші дії чи укладав правочини, пов`язані з його правом власності на частину зазначеної квартири чи користування нею.

Предметом спору у справах № 554/19503/14-ц , № 554/1136/16-ц, № 554/10667/16-ц (т. 1 а.с. 24-27, 102, а.с. 30-32, том 2 а.с. 16), на рішення яких посилається в апеляційній скарзі позивачка, є усунення перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та визнання недійсним іншого правочину, укладеного з ОСОБА_4 . При цьому, обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги у вказаних справах, стосувалися періоду, який виник до укладення оспорюваної довіреності від 20.09.2016 р. Тому не стосуються предмету спору у даній цивільній справі.

Лист-відповідь Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 27.03.2015 р. (т. 1 а.с. 21-23), про який вказувала позивачка в апеляційній скарзі, носить інформаційний характер та не є нормативно-правовим актом чи офіційним тлумаченням положень законодавства. Тому викладені у вказаному листі доводи застосовуватися судом як правові норми не можуть.

Довідка ЖК «Нафтовик» від 11.04.2013 року (т. 1 а.с. 105), на яку посилалася в апеляційній скарзі позивачка, не стосується предмету спору у даній справі.

Посилання апелянта на те, що сама довіреність є належним та допустимим доказом на підтвердження виконання правочину, не приймаються до уваги апеляційного суду, так як в справі відсутні докази щодо виконання ОСОБА_5 як особою, якій видана оспорювана довіреність, дій, пов`язаних з реалізацією наданих у ній повноважень щодо продажу належної відповідачу частини квартири.

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , переважно зводяться до незгоди з ухваленим рішенням. Норми права, на які посилається позивачка в апеляційній скарзі, тлумачаться нею на власну користь, тому вірних висновків суду першої інстанції не спростовують.

Розподіл судових витрат проведено відповідно до положень ст. 141 ЦПК України та на підставі наданих сторонами доказів щодо їх понесення.

Заочне рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, на підставі всебічно з`ясованих обставин та наданих сторонами доказів, які проаналізовані вище.

Підстав для його скасування з наведених в апеляційній скарзі мотивів колегія суддів не вбачає.

За таких обставин, апеляційна скарга залишається колегією суддів без задоволення, а заочне рішення місцевого суду без змін.

Як вказувалося вище, 17.05.2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що під час ухвалення судового рішення не в повному обсязі вирішено питання про судові витрати, а саме не стягнуто із ОСОБА_2 на її користь судовий збір у сумі 640 грн. та щодо позовної вимоги заборонити ОСОБА_2 змінювати замки, передавати ключі від спірної квартири, вчиняти правочини щодо володіння і користування квартирою, без її письмової згоди.

Крім цього, 21.05.2019 року позивачка подала заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат за відрив від звичайних занять.

Ухвалами Октябрського районного суду м. Полтави від 18 червня 2019 року в ухваленні додаткових рішень у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права власності та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності відмовлено.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині незгоди з постановленою ухвалою стосовно відмови в ухваленні додаткового рішення про стягнення 640 грн. судових витрат та позовної вимоги, яка на думку позивачки судом не вирішена, колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення та якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Судом першої інстанції було вірно встановлено і це вбачається з матеріалів справи , що ОСОБА_1 при зверненні до суду було сплачено судовий збір згідно квитанцій від 19.09.2017 року та 22.07.2017 року на суму по 640,00 грн.

Розподіл судових витрат між сторонами визначений ст. 141 ЦПК України.

Так, згідно ч.1 та ч.2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що рішенням суду від 15.05.2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково та з відповідача на її користь судом стягнуто понесені нею судові витрати з оплаті судового збору пропорційно до задоволеної частини позовних вимог в сумі 640,00 грн., суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для стягнення судового збору у розмірі 640 грн. та обґрунтовано відмовив у заяві про ухвалення додаткового рішення в цій частині.

Крім цього, місцевий суд вірно послався на те, що позовна вимога про заборону ОСОБА_2 змінювати замки, передавати ключі від спірної квартири, вчиняти правочини щодо володіння і користування квартирою, без її письмової згоди, вирішена заочним рішенням від 15.05.2019 року, та в цій частині позовних вимог позивачці ОСОБА_1 відмовлено.

Зазначене встановлено вищевказаним заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 травня 2019 року, яке перевірено апеляційним судом та залишається без змін.

З огляду на вищенаведене, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно незгоди з постановленою ухвалою, задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 246 ЦПК України, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Враховуючи те, що до судових дебатів ОСОБА_1 не заявила про намір протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду подати до суду відповідну заяву про компенсацію судових витрат за відрив від звичайних занять, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні її заяви.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг ОСОБА_1 на ухвали суду першої інстанції без задоволення, а ухвали суду - без змін.

Керуючись ст.ст.368, 375, 382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу, доповнення до апеляційної скарги  ОСОБА_1 на рішення суду та апеляційні скарги ОСОБА_1 на ухвали суду залишити без задоволення.

Заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 травня 2019 року та ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 18 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя                                 О.В.Чумак

Судді                                                         П.С.Абрамов

Л.І.Пилипчук