Постанова

Іменем України

25 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 569/2255/17

провадження № 61-6203св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Шимків С. С. та за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом та просив: стягнути з ОСОБА_2 як із солідарного боржника на свою користь заборгованість в розмірі 239 895 грн за зобов`язаннями ОСОБА_3 , які виникли на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року про стягнення боргу в справі № 569/10704/13-ц; стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь проценти за користування грошовими коштами в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 23 365 грн, пеню в період з 03 лютого 2016 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 82 103,25 грн, інфляційні втрати в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 245 856,88 грн та курсову різницю в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 286 260 грн; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 04 січня 2010 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір позики в простій письмовій формі у вигляді розписки за умовами якого він надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 15 000 доларів США. 18 березня 2010 року між тими ж сторонами був укладений договір позики в простій письмовій формі за умовами якого він надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 120 000 грн. Для забезпечення виконання договору позики від 18 березня 2010 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір застави за реєстровим № 55, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Бештинарським О. В. При укладанні цього договору ОСОБА_2 , як дружиною позичальника, було надано згоду подружжя на укладення договору застави та передачу в заставу легкового автомобіля марки Skoda Fabia, держаний номер НОМЕР_1 . ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який було зареєстровано 18 листопада 2005 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, актовий запис № 1884. Кошти отримані за договорами позики відповідачі використали для придбання житлової нерухомості. Однак відповідачі в порушення своїх договірних зобов`язань, у погоджений між сторонами строк, позики йому не повернули. В 2013 році він звернувся до суду за захистом свого порушеного права з позовною заявою до відповідача ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, яку останній визнав в частині стягнення заборгованості за договором позики від 18 березня 2010 року. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року в цивільній справі № 569/10704/13-ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу та зустрічним позовом ОСОБА_3 до нього про визнання договору позики недійсним, первісний позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_3 на його користь суму боргу в розмірі 239 895 грн. В задоволенні зустрічного позову відмовлено. В мотивувальній частині вказаного рішення судом було зазначено: «... сума боргу за позикою від 04 січня 2010 року в гривневому еквіваленті, що підлягає стягненню з відповідача складає (7,993 грн х 15 000 доларів США) = 119 895 грн». На дату подачі цього позову рішення суду в цивільній справі № 569/10704/13-ц про стягнення заборгованості за договорами позики від 04 січня 2010 року та 18 березня 2010 року укладеного між ним та ОСОБА_3 не виконано. Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2015 року в справі № 569/8124/15-ц за позовом ОСОБА_2 до нього та ОСОБА_3 про визнання договору позики від 18 березня 2010 року недійсним та застосування наслідків недійсності правочину скасування обтяження, клопотання ОСОБА_2 про залишення позову без розгляду судом задоволено. В ході розгляду вищезгаданої справи йому стало відомо, про наявність рішення Рівненського міського суду про розірвання шлюбу між відповідачами від 01 грудня 2014 року в справі 569/17235/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя. Оскільки ОСОБА_3 взяв кошти в борг під час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 вона є солідарним боржником за зобов`язаннями ОСОБА_3 перед ним. Враховуючи наведене просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 01 листопада 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 три проценти річних за користування грошовими коштами за період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в розмірі 35 905 грн, пеню за період з 03 лютого 2016 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 82 103,25 грн, курсову різницю з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 301 890 грн, інфляційні втрати за період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 171 680,86 грн, а всього 591 579,11 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову до ОСОБА_2 відмовив.

Мотивував рішення суд першої інстанції тим, що позовні вимоги до ОСОБА_3 є обґрунтованими та доведеними. ОСОБА_3 укладаючи договори позики діяв за згодою другого з подружжя, а тому права й обов`язки за цими договорами поширюються на обох із подружжя. Сторони не спростували той факт, що договір було укладено в інтересах сім`ї, тобто стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя. При цьому суд дійшов висновку про пропуск позовної давності за вимогами до ОСОБА_2 .

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Рівненський апеляційний суд постановою від 26 лютого 2019 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 листопада 2018 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних за користування грошовими коштами за період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в розмірі 35 905 грн, пеню за період з 03 лютого 2016 року по 03 лютого 2017 року в сумі 82 103,25 грн, курсову різницю з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 301 890 грн, інфляційні втрати за період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 171 680,86 грн, а всього 591 579,11грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Мотивував рішення апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду в частині вирішення вимог заявлених до ОСОБА_3 по суті вирішеного спору в цілому є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Суд зробив правильний висновок, що у сторін внаслідок укладення договорів позики виникло зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При цьому апеляційний суд виходив з помилковості висновку місцевого суду про пропуск позовної давності щодо вимог пред`явлених до ОСОБА_2

Рівненський апеляційний суд додатковою постановою від 28 травня 2019 року заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткової постанови у справі задовольнив. Позов ОСОБА_1 в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 239 895 грн заборгованості задовольнив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 239 895 грн заборгованості за зобов`язаннями ОСОБА_3 відповідно до рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Мотивував вказане судове рішення апеляційний суд тим, що вирішивши похідні вимоги позивача, щодо основної вимоги так і не було ухвалено судового рішення. Крім того, до стягнення підлягають також і понесені позивачем витрати на оплату судового збору.

Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У березні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року та залишити без змін рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 листопада 2018 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційним судом не встановлено, а позивачем не доведено виникнення у неї обов`язку зі сплати коштів, які вона не брала в позику та не була стороною договорів позики. Вона надала ОСОБА_3 право вільно розпоряджатися майном, що було у спільній сумісній власності, а саме на укладення договору застави, однак будь-якої згоди на отримання позики від ОСОБА_1 вона не надавала. Сам факт надання згоди на укладення договору застави транспортного засобу не свідчить про використання позичених грошових коштів в інтересах сім`ї, а позивачем не надано доказів про те, що отримані в борг грошові кошти витрачені в інтересах сім`ї, а тому жодних солідарних зобов`язань з їх сплати у неї не могло виникнути. Апеляційний суд дійшов безпідставного висновку, що позовна давність до вимог заявлених до неї не пропущена. Крім того посилалася на неврахування апеляційним судом того, що пеня, інфляційні втрати та курсова різниця нараховані без відповідної правової підстави. При цьому у відзиві на апеляційну скаргу було вказано не про помилковість наведеного позивачем розрахунку заборгованості, а про його безпідставність.

У березні 2019 року ОСОБА_3 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року та залишити без змін рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 листопада 2018 року.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована неправильним застосуванням норм матеріального права в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_2 як солідарного боржника за зобов`язаннями. Відхиляючи його доводи в частині поданого позивачем розрахунку заборгованості апеляційним судом проігноровано той факт, що ці доводи зводилися не до помилковості такого розрахунку, а до його необґрунтованості через неправильне застосування норм права, які не передбачають здійснення нарахування санкцій в цілому.

У червні 2019 року ОСОБА_1 подав відзиви на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в яких просив відмовити в їх задоволенні, а постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року залишити в силі посилаючись на те, що це судове рішення є законним та обґрунтованим. Суд дійшов правильного висновку про те, що у відповідачів внаслідок укладення договорів позики винило зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді взятої в борг грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Строк позовної давності переривався, оскільки він пред`являв позови за кожною вимогою, а тому посилання відповідачів на пропуск позовної давності є безпідставним. Висновки суду про застосування до спірних правовідносин частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є правильними, так як на будь-яке грошове зобов`язання в тому числі і на зобов`язання щодо виконання рішення майнового характеру поширюється наведена вище правова норма. Також правильним є висновок суду про стягнення курсової різниці та пені, так як це не заборонено законом.

У червні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 на вказане вище судове рішення мотивована тим, що апеляційним судом постановлено додаткову постанову не в тому складі, в якому було прийнято постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року. Апеляційним судом при розгляді справи не встановлено, а позивачем не доведено виникнення в неї солідарного обов`язку зі сплати коштів за договорами позики, а тому неправильно застосовано норми матеріального права які регулюють спірні правовідносини. Спростовуючи висновок суду першої інстанції в частині застосування позовної давності щодо заявлених до неї вимог, апеляційний суд не встановив коли ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права та не навів правового обґрунтування про те, що позовна давність не пропущена. Жодних обставин які б свідчили про переривання позовної давності позивачем не наведено, а звернення до суду з цим позовом не перериває перебігу строку звернення до суду.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 подану на додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року в якому просив відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, витребувано цивільну справу № 569/2255/17 з Рівненського міського суду Рівненської області.

У зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду суддю Пророка В. В. відповідно до розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року № 732/0/226-19 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 19 червня 2019 року визначено суддю-доповідача Зайцева А. Ю.

20 червня 2019 року справа № 569/2255/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

РішеннямРівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року в цивільній справі № 569/10704/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та зустрічним позовом до ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним суд встановив наступні обставини: 04 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики у вигляді розписки за умовами якого ОСОБА_1 надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 15 000 доларів США. Вище згадані кошти відповідач зобов`язувався повернути до 31 січня 2011 року. Розписка від 04 січня 2010 року підтверджує передачу в позику доларів США, а договір позики від 18 березня 2010 року передачу в позику гривні. На день подання позову до суду, 05 червня 2013 року, офіційний курс гривні до долара США встановлений в розмірі 7,993 грн за один долар США. Таким чином, сума боргу за позикою від 04 січня 2010 року в гривневому еквіваленті, що підлягає стягненню з відповідача складає (7,993 грн х 15 000 доларів США) = 119 895 грн. З врахуванням зазначеного, загальна сума заборгованості відповідача перед позивачем складає: 239 895 грн (119 895 грн + 120 000 грн).

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2014 року в справі № 569/17235/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та розподіл майна, суд встановив наступні обставини: згідно з свідоцтвом про шлюб, виданим 18 листопада 2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління, між сторонами ( ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) 18 листопада 2005 року було зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 1884.

ОСОБА_3 в порушення своїх договірних зобов`язань позику ОСОБА_1 не повернув.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2014 року в справі № 569/17235/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та розподіл майна подружжя виділено у власність ОСОБА_2 - легковий автомобіль (хетчбек) марки «SKODA», модель «FABIA AMBIENTE», 2008 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_1 , колір - оранжевий, кузов № НОМЕР_2 , тип ТЗ - легковий - В хетчбек, зареєстрований за ОСОБА_3 23 серпня 2008 року на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого ВРЕР УДАІ міста Рівне УМВС України в Рівненській області.

Загальна сума заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 згідно з рішенням Рівненського міського суду від 06 листопада 2013 року становить 239 895 грн. Рішення набрало законної сили.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 05 квітня 2017 року в справі № 569/9490/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про звернення стягнення на заставне майно суд встановив наступні обставини: 18 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в простій письмовій формі був укладений договір позики за яким ОСОБА_1 надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 120 000 грн. Вищезгадані кошти відповідач ОСОБА_3 зобов`язався повернути до 01 квітня 2011 року. На забезпечення виконання договору позики 18 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір застави за реєстровим № 55, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Бештинарським О. В. На укладення цього договору ОСОБА_2 було надано згоду на укладення договору застави та передачу в заставу легкового автомобіля марки Skoda Fabia, 2008 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_1 , оранжевий, кузов № НОМЕР_2 , тип ТЗ - легковий - В хетчбек.

Відповідачами не заперечуються встановлені рішеннями судів обставини.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального

права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18, в якому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов`язанням.

З огляду на те, що відповідач порушила вказане грошове зобов`язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Згідно зі статтею 1 «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Відповідно до статті 3 «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

При цьому іншого порядку компенсації грошей (грошових коштів) у зв`язку з їх знеціненням, окрім встановленого індексу інфляції (індексу споживчих цін), чинним законодавством України не передбачено.

Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь позивача інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання грошового зобов`язання, яке виникло на підставі рішення суду.

Разом з тим, вирішуючи спір в частині стягнення пені та курсової різниці з ОСОБА_3 місцевий суд, з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про обґрунтованість цих вимог з огляду на наступне.

Звертаючись з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 04 січня 2010 року ОСОБА_1 просив стягнути на його користь 239 895 грн.

РішенняРівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року щодо визначення в його резолютивній частині стягнення коштів саме у гривні, а не суми, еквівалентної 15 000 доларів США, ОСОБА_1 не оскаржив, тобто погодився з висновком суду про стягнення коштів у грошовій одиниці України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц дійшла висновку, що в разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.

Тобто, в разі наполягання ОСОБА_1 на стягненні коштів саме в іноземній валюті із зазначенням гривневого еквіваленту, він мав би право на отримання суми в іноземній валюті в еквіваленті на час здійснення платежу, якщо б про це було зазначено в резолютивній частині рішення суду, однак позивач не скористався правом на оскарження рішення суду в частині стягнення грошових коштів у гривні.

Позивач, погодившись із судовим рішенням про стягнення з відповідача боргу у гривнях, втратив (у справі, яка переглядається) право на стягнення курсової різниці.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина перша, третя статті 549 ЦК України).

Ні в розписці від 04 січня 2010 року ні в договорі позики (безоплатному) від 18 березня 2010 року не було передбачено сторонами обов`язку зі сплати пені, а тому вимоги про стягнення пені є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Посилання позивача у відзиві на касаційну скаргу як на підставу стягнення пені на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14 є необгрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, а також у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц. При цьому зазначила про те, що як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

З огляду на викладені вище обставини та положення норм матеріального права необґрунтованим є висновок судів попередніх інстанції про задоволення позову в частині вирішення вищенаведених вимог, у зв`язку з чим Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Перевіряючи постанови апеляційного суду в частині солідарного стягнення боргу та інших штрафних санкцій з ОСОБА_2 , Верховний Суд виходить з такого.

Суди встановили, що 04 січня 2010 року ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_1 15 000 доларів США, при цьому у розписці не зазначено, на які цілі була отримана позика та не вказано, що ОСОБА_2 як дружина надавала згоду на її отримання.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

Близький за змістом висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Проте судом не встановлено, що кошти в розмірі 15 000 доларів США, одержані ОСОБА_3 за договором позики, використані в інтересах сім`ї. Тому Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що внаслідок укладення договору позики ОСОБА_3 виникло зобов`язання у ОСОБА_2 по їх поверненню.

Посилання ОСОБА_1 на те, що надавши згоду на укладення договору застави транспортного засобу ОСОБА_2 фактично погодилася з використанням позичених її чоловіком коштів в інтересах сім`ї є помилковим, оскільки така згода лише вказує на її погодження розпорядження спільним майном подружжя переданого в заставу в разі настанні відповідних наслідків невиконання ОСОБА_3 особистого зобов`язання забезпеченого цією заставою. Крім того, грошові кошти в розмірі 15 000 доларів США були отримані в борг 04 січня 2010 року, а згоду на підписання договору застави нею було надано лише 18 березня 2010 року, що достовірно не свідчить про використання позичених грошових коштів в інтересах сім`ї. Подальша доля використання ОСОБА_3 позиченими у позивача коштами в інтересах сім`ї недоведена позивачем та ґрунтується на припущеннях, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позов в цій частині залишив поза увагою.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 дають підстави для висновку, що постанови апеляційного суду в частині солідарного стягнення з неї заборгованості ухвалені без додержання норм матеріального права (частини четвертої статті 65 СК України). У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, постанови апеляційного суду щодо солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 та штрафних санкцій скасувати, і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовити.

Як роз`яснено у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи, що за результатом вирішення спору по суті суди попередніх інстанцій ухвалили необґрунтовані судові рішення в частині вирішення позовних вимог пред`явлених до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за пенею та курсовою різницею, Верховний Суд скасовує оскаржувані постанови апеляційного суду, а також рішення місцевого суду в частині вирішення цих вимог з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його безпідставністю.

Рішення місцевого суду від 01 листопада 2018 року та постанова апеляційного суду від 26 лютого 2019 року в частині вирішення позову про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних за користування грошовими коштами в період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в розмірі 35 905 грн, інфляційних втрат в період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 171 680,86 грн підлягає залишенню без змін, оскільки судові рішення в цій частині є законними і обґрунтованими.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпунктів «б» «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи наведене, судові витрати у справі підлягають перерозподілу.

Ціна позову в цій справі склала 877 480,13 грн, а судовий збір 8 000 грн.

Оскільки судові рішення залишаються в силі про стягнення на користь ОСОБА_1 суми в загальному розмірі 207 585,68 грн (35 905 + 171 680,86), тобто 23,66 проценти від заявлених вимог, судовий збір за ці вимоги складає 1 892,80 грн (23,66 проценти від 8 000) та підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року сплатили судовий збір в розмірі по 11 831,58 грн кожен, а на додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року ОСОБА_2 сплатила 4 797,90 грн, які підлягають стягненню з позивача на їх користь.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Таким чином з позивача на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 16 629,40 грн (11 831,58 + 4 797,90), а на користь ОСОБА_3 9 938,78 грн (11 831,58 - 1 892,80).

Керуючись статтями 141, 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 28 травня 2019 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в розмірі 239 895 грн за зобов`язаннями ОСОБА_3 , які виникли на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 06 листопада 2013 року про стягнення боргу в справі № 569/10704/13-ц, процентів за користування грошовими коштами в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 23 365 грн, пені в період з 03 лютого 2016 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 82 103,25 грн, інфляційних втрат в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 245 856,88 грн та курсової різниці в період з 06 листопада 2013 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 286 260 грн відмовити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 листопада 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення пені в період з 03 лютого 2016 року по 03 лютого 2017 року в розмірі 82 103,25 грн, курсової різниці в період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 301 890 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 листопада 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних за користування грошовими коштами в період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в розмірі 35 905 грн, інфляційних втрат в період з 06 листопада 2013 року по 01 листопада 2018 року в сумі 171 680,86 грн залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 16 629,40 грн (шістнадцять тисяч шістсот двадцять дев`ять грн 40 коп.).

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 9 938,78 грн (дев`ять тисяч дев`ятсот тридцять вісім грн 78 коп.).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська

Судді:С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко В. П. Курило