Україна

 Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

18 березня 2024 року                                                             Справа№200/2509/23

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та зобов`язання нарахувати та виплатити додаткову винагороду,

                                                          В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 . Просив суд: 1) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо неповного нарахування та не виплати додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» військовослужбовцю Збройних Сил ОСОБА_1 ; 2) зобов`язати Військову частину НОМЕР_2  нарахувати та виплатити військовослужбовцю ОСОБА_1 з січня 2023 року по березень 2023 року додаткову винагороду згідно постанови Кабінету Міністрів України № 168 від 28 лютого 2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» в розмірі 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

На думку позивача, він набув право на отримання збільшеної додаткової винагороди до 100000 грн відповідно до постанови КМУ від 28 лютого 2022 року  № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» у зв`язку з безпосередньою участю у бойових діях або забезпечуванні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, так як фактично виконував бойові завдання на підставі бойових розпоряджень (наказів) перебуваючи у службовому відрядженні. Вказане стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

09 червня 2023 року відкрито провадження по справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою від 26 липня 2023 року, було зупинено провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправним та зобов`язання нарахувати та виплатити додаткову винагороду, до набрання законної сили рішення касаційної інстанції у справі № 520/690/23.

Ухвалою від 04 березня 2024 року, поновлено провадження в адміністративній справі № 200/2509/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправним та зобов`язання нарахувати та виплатити додаткову винагороду.

Представник відповідача, був повідомлений про розгляду справи судом засобами електронної пошти, свої правом не скористався та не надав суду відзив на позовну заяву.

У відповідності до частини 4 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

У зв`язку з чим суд приходить висновку про необхідність вирішення спору за наявними матеріалами справи.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , громадянин України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_4 , проходить службу у військовій частині НОМЕР_2 з 13.12.2022 року.

Відповідно до довідки № 836/8923 від 12.05.2023 року яка надана згідно адвокатського запиту, починаючи з січня 2023 року по березень 2023 року ОСОБА_1 неотримав додаткової винагороди пропорційно 100000 на місяць за січень, лютий та березень 2023 року, у зв`язку із чим звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 17 Конституції України, Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Суспільні відносини з приводу одержання військовослужбовцем органів системи Національної гвардії України винагороди за працю (службу) додатково до ст. 43 Конституції України деталізовані приписами ст. 21 Закону України від 13.03.2014 року № 876-VII «Про Національну гвардію України», ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ), а також нормами постанови КМУ від 07.11.2007 року № 1294 (з 01.01.2008 року) та постанови КМУ від 30.08.2017 року № 704 (з 01.03.2018 року).

Так, згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ), до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За правилом ч. 4 ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

З 01.01.2008 року структура та розміри складових елементів грошового забезпечення військовослужбовців були установлені постановою КМУ від 07.11.2007 року № 1294.

30.08.2017 року з цього ж самого питання КМУ було прийнято постанову № 704 (далі за текстом - постанова КМУ № 704), котра набула чинності з 01.03.2018 року.

На подальший розвиток норм Указів Президента України від 24.02.2022 року № 64 та від 24.02.2022 року № 69 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 28.02.2022 року № 168, якою було запроваджено виплату додаткової винагороди у розмірі 30000,00 грн та до 100000,00 грн.

Пунктом 1 первісної редакції постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 умовами призначення додаткової винагороди у фіксованому розмірі 30000,00 грн щомісячно є одночасна сукупність таких обставин як: 1) тривання/продовження дії правового режиму воєнного стану; 2) належність громадянина до окреслених категорій осіб (зокрема, військовослужбовців Збройних Сил України, військовослужбовців Національної гвардії України); 3) несення особою служби у правовому режимі воєнного стану; 4) видання командиром (начальником) наказу про призначення додаткової винагороди.

Пунктом 1 первісної редакції постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 умовами призначення додаткової винагороди у розмірі понад 30000,00 грн і до 100000,00 грн є одночасна сукупність таких обставин як: 1) тривання/продовження дії правового режиму воєнного стану; 2) належність громадянина до окреслених категорій осіб (зокрема, військовослужбовців Збройних Сил України, військовослужбовців Національної гвардії України); 3) несення особою служби в правовому режимі воєнного стану; 4) видання командиром (начальником) наказу про призначення додаткової винагороди; 5) особиста та безпосередня участь особи або у бойових діях, або у заходах з національної безпеки, заходах з оборони, заходах з відсічі і стримуванні збройної агресії; 6) фізичне перебування особи у районах бойових дій чи районах забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони або районах забезпечення здійснення заходів з відсічі і стримуванні збройної агресії.

За відповідності переліченим кваліфікаційним умовам громадянин набував право на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 до 100000,00 грн в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Пунктом 1 постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у редакції постанови КМУ від 01.04.2022 року № 400 право на отримання додаткової винагороди до 100000,00 грн було поширено на такі категорії осіб які: 1) у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров`я до іншого, або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної) комісії; 2) захоплені в полон (крім тих, які добровільно здалися в полон) або є заручниками, а також інтерновані в нейтральні держави або безвісно відсутні (у разі, коли зазначені події сталися як до введення воєнного стану, так і після його введення); 3) загинули (померли внаслідок отриманих після введення воєнного стану поранень, травм), - виплата здійснюється за весь місяць, у якому особа загинула (померла).

Пунктом 1 постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у редакції постанови КМУ від 07.07.2022 року №793 (датою опублікування постанови КМУ від 07.07.2022 року № 793 є 19.07.2022 року) право на отримання додаткової винагороди до 30000,00 грн було обтяжено додатковою кваліфікаційною ознакою – «пропорційно в розрахунку на місяць», а згідно з п. 21 постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у редакції постанови КМУ від 07.07.2022 року № 793 повноваження з визначення порядку і умов виплати додаткової винагороди було передані у відання керівників відповідних міністерств та державних органів.

Аналізуючи зміну правових підходів законодавця до визнання умов набуття особою права на додаткову винагороду у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168, суд доходить до переконання про те, що словосполучення «які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)» стосується виключно такої категорії публічних службовців як - особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби.

Юридичні наслідки запровадженої постановою КМУ від 07.07.2022 року № 793 нової кваліфікаційної умови обчислення розміру додаткової винагороди – «до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць» з огляду на приписи ст. 58 Конституції України підлягають поширенню на виключно відносини з оплати часу фактично виконаної служби, котрі склались не раніше від настання події оприлюднення постанови КМУ від 07.07.2022 року № 793 у газеті «Урядовий кур`єр» від 19.07.2022 року № 156, позаяк значно погіршують фінансове становище громадянина.

Отже, у період 24.02.2022 року - 19.07.2022 року особи мають право на отримання у порядку п. 1 постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 додаткової винагороди у фіксованому розмірі - 30000,00 грн на місяць (тобто у сталому розмірі) із розрахунку відпрацьованих днів служби.

Після 20.07.2022 року обчислення розміру означеної додаткової винагороди повинно відбуватись згідно з п. 1 постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у редакції постанови КМУ від 07.07.2022 року № 793 у межах від 0,1% до 100% обрахункового показника - максимальної величини виплати у 30000,00 грн.

З положень наведених норм права слідує, що управлінське волевиявлення з приводу визначення конкретного розміру додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у межах до 30000,00 грн або у межах до 100000,00 грн, є виключною прерогативою суб`єкта владних повноважень, свобода адміністративного розсуду якого обмежена запровадженим ст. 8 Конституцією України принципом верховенства права в частині неприпустимості вчинення свавілля та запровадженою нормами Закону України від 06.09.2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» неприпустимістю дискримінації як неоднакового ставлення до однакових осіб в однакових умовах.

Суд підкреслює усвідомлення змісту ст. 3 Конституції України (де указано, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю), змісту ст. 17 Конституції України (відповідно до якої держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей), змісту ст. 65 Конституції України (згідно з якою захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України), усі ризики для життя та здоров`я людини, спричинені безпосереднім та особистим виконанням громадянином завдання із захисту суверенітету України та територіальної цілісності України, проте у силу приписів ст. 6 Конституції України не знаходить підстав для втручання в зазначену свободу адміністративного розсуду суб`єкта владних повноважень із інших підстав, ніж окреслені вище.

При цьому, суд зважає, що вимога особи про виплату додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у бажаному розмірі одночасно означає і несформульоване текстуально, але існуюче у реальності звинувачення відповідної компетентної військової посадової особи (командира, начальника) у неправильному обліку часу військової служби, у неправильній кваліфікації умов несення військової служби, у неправильному визначенні розміру додаткової винагороди.

Оскільки і заявник, і згадана компетентна військова посадова особа (командир, начальник) особисто та безпосередньо виконують завдання із захисту суверенітету України та територіальної цілісності України, то суд не знаходить у останньої об`єктивних мотивів існування будь-якого інтересу до вчинення відносно заявника протиправного управлінського волевиявлення в частині обліку часу військової служби, кваліфікації умов несення військової служби, визначенні розміру додаткової винагороди, окрім неприязні, помсти, конфлікту.

Проте, матеріали справи таких доказів відносно обставин спірних правовідносин не містять.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 25.06.2020 року по справі № 520/2261/19 визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 року у справі № 916/3027/21, також указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Відтак, у межах даного спору заявник має виконати обов`язок із доведення обставин безпосередньої та особистої участі у бойових діях чи безпосередньої та особистої участі у заходах з оборони, відсічі і стримування збройної агресії та обов`язок із доведення обставин фізичного знаходження у районах бойових дій чи районах забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони або районах забезпечення здійснення заходів з відсічі і стримуванні збройної агресії.

Усупереч ч. 2 ст. 79 та ч. 4 ст. 161 КАС України заявником таких доказів до суду у ході розгляду справи подано не було.

Доводів про подання заявником рапортів по команді стосовно неправильної кваліфікації будь-яким із безпосередніх чи прямих командирів умов проходження військової служби у тексті позову заявником не викладено, доказів на підтвердження цих доводів матеріали справи не містять.

На виконання приписів ч. 4 ст. 9 КАС України судом не виявлено існування будь-яких об`єктивних даних на підтвердження існування у будь-якої військової посадової особи із штату Військової частини НОМЕР_2 прагнення чи наміру вдаватись до неправильної кваліфікації умов несення заявником військової служби в аспекті участі у бойових діях, участі у заходах з оборони, відсічі та стримування збройної агресії ворога, місця фізичного знаходження військовослужбовця.

Суд також вказує на те, що позивачем не надані документи на підтвердження обставин безпосередньої та особистої участі заявника у бойових діях або у заходах з оборони, відсічі і стримування збройної агресії із фізичним знаходженням у районах бойових дій чи районах забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони або районах забезпечення здійснення заходів з відсічі і стримуванні збройної агресії (за той період, який залишився неоплаченим додатковою винагородою у порядку постанови КМУ від 24.02.2002 року № 168) відповідають положенням Інструкції з виплати додаткової винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України (затверджена наказом командувача Національної гвардії України від 29.03.2022 року № 89, до якого згодом вносилися також зміни, зокрема згідно з наказом командувача Національної гвардії України від 19.12.2022 року № 481.

Зважаючи на те, коли були затверджені наступні порядок та умови виплати на період дії воєнного стану додаткової винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України, суд вимушений констатувати, що протягом періоду, якого стосується спір у цій справі (січень – березень 2023 року) Міністерством внутрішніх справ України або іншими компетентними суб`єктами права не було затверджено підзаконного локального нормавтино-правового акту з питання визначення більш детальних умови виплати додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168.

Проте, даний Наказ № 89 залишається чинним і щонайменше протягом спірного періоду регулював ті питання, які необхідні для належного виконання постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168.

Даний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22.11.2023 року по справі № 520/690/23 і відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає застосуванню у межах даних правовідносин.

За частиною першою статті 7 Закону України від 13 березня 2014 року № 876-VII «Про Національну гвардію» (далі Закон № 876-VII) безпосереднє військове керівництво Національної гвардії України здійснює командувач Національної гвардії України, який одночасно є начальником головного органу військового управління Національної гвардії України.

Безпосереднє військове керівництво Національної гвардії України це діяльність, спрямована на здійснення заходів щодо розвитку Національної гвардії України, її технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення, визначення основ її застосування, а також управління нею під час виконання службово-бойових завдань.

Відповідно до пункту 10 Положення про головний орган військового управління Національної гвардії України (затверджене Указом Президента України від 28.03.2014 року № 346/2014 «Питання головного органу військового управління Національної гвардії України») командувач Національної гвардії України у межах повноважень видає накази, директиви, розпорядження та доручення, організовує і контролює їх виконання.

Назване Положення не передбачає оприлюднення цих актів, зокрема і як умову, з якою пов`язується їхня чинність.

Аналізуючи написані вище положення пункту 2-1 постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 у зіставленні з Наказом № 89 через призму того, чи правомірним (дозволеним, правним, легітимним) є застосування положень Інструкції № 89 та Порядку № 89 для визначення/підтвердження безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії у період здійснення зазначених заходів (як умови для виплати додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 у підвищеному до 100000,00 грн розмірі) суд доходить до висновку про те, що це застосування має як юридичне підґрунтя, так і раціональне пояснення.

Командувач Національної гвардії України відповідальний за очолюване ним військове формування і Наказ № 89, який він видав в умовах дії воєнного стану на виконання указів Президента України від 24.02.2022 року № 64 і від 24.02.2022 року № 69 та постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168, має правну основу.

Приписи пункту 1 постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 пов`язують виплату військовослужбовцям додаткової винагороди у (збільшеному) розмірі до 100000,00 грн з безпосередньою участю у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів.

Суд вважає, що текстуальний виклад п. 1 постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 (щодо умов для виплати військовослужбовцям додаткової винагороди у (збільшеному) розмірі до 100000,00 грн) має широкий зміст, що за певних умов могло б спричиняти неоднакове її розуміння та застосування, наслідком чого може бути необґрунтована невиплата військовослужбовцю додаткової винагороди або, навпаки, виплата за відсутності для цього підстав.

Тому для належного виконання пункту 1 постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 і виплати додаткової винагороди військовослужбовцям з урахуванням їхньої участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, командувач Національної гвардії України своїм наказом затвердив не тільки Інструкцію № 89, але також і Порядок № 89, у якому, серед іншого, написано, що треба розуміти під терміном «безпосередня участь військовослужбовця Національної гвардії України у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів» (далі також бойові дії або заходи).

Отже, командувач Національної гвардії України, який здійснює безпосереднє військове керівництво Національною гвардією України, організовує виконання покладених на неї завдань і функцій, затверджує кошториси, плани використання бюджетних коштів, штатні розписи територіальних управлінь Національної гвардії України, з`єднань, військових частин (підрозділів), наказом № 89 затвердив підзаконні локальні акти права з метою використання командуванням військових частин для належного підтвердження участі військовослужбовців Національної гвардії України у бойових діях і заходах, за що цим військовослужбовцям належить виплатити додаткову винагороду, що ніяким чином не звужує прав військовослужбовців на її отримання.

Пам`ятаючи також про те, що Національна гвардія України є військовим формуванням і виконує свої завдання в умовах дії воєнного стану, суд не має підстав заперечити обов`язковість дотримання вимог Наказу № 89 і затверджених ним актів, які націлені на те, щоб розкрити/роз`яснити зміст положень пункту 1 Постанови № 168 (з уваги на основні функції Національної гвардії України) і організувати порядок їх виконання/реалізації, позаяк йдеться про військовослужбовців та публічні кошти.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

З наведених міркувань суд дійшов висновку, що протягом спірного періоду командування Військової частини НОМЕР_2 діяло правомірно, коли у свій діяльності та в умовах дії воєнного стану дотримувалося затверджених Наказом № 89 вимог Інструкції і Порядку та діяло відповідним чином.

У контексті цього спору це означає, що ВЧ НОМЕР_2 мала б пов`язувати виплату додаткової винагороди у розмірі до 100000,00 грн з виконанням військовослужбовцем завдань, які перелічені у пункті 1 Порядку № 89.

Повертаючись до встановлених у справі обставин суд зазначає, що звернення з цим позовом до суду зумовило те, що відповідач не виплатив військовослужбовцю ОСОБА_1 додаткову винагороду у (збільшеному) розмірі до 100000,00 грн за період з січня по березень 2023 року, оскільки відповідач вважає, що протягом цього періоду позивач не брав участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, тож і документів (бойових розпоряджень, наказів командира), які б це підтверджували, ані позивач ані відповідач не має.

Суд зазначає, що відсутність скарг заявника на неправильну кваліфікацію умов проходження військової служби, відсутність бойових наказів (бойових розпоряджень), відсутність записів у журналах бойових дій або журналах ведення оперативної обстановки, бойових донесень, книгах служби нарядів та подій, що відбувалися, у постових відомостях під час охорони об`єкта (блокпоста, базового табору, складу ракетно-артилерійського озброєння, польового парку), на який було здійснено збройний напад, відсутність рапортів (донесень) командира підрозділу (групи) про участь кожного військовослужбовця (у тому числі з доданих або оперативно підпорядкованих підрозділів) у бойових діях або заходах, із зазначенням військового звання, прізвища, власного імені та по батькові (за наявності), періодів (кількості днів) участі військовослужбовця в бойових діях або заходах, відсутність посилань заявника на обставини грошового забезпечення іншого військовослужбовця, котрий у цей же самий час діяв у співставних умовах, унеможливлюють визнання судом у якості доказаних відображених у тексті позову аргументів заявника.

За змістом постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 відсутність наказу суб`єкта владних повноважень про призначення додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у конкретній сумі унеможливлює проведення грошового платежу (ініціювання переказу коштів) на користь громадянина.

Суд зазначає, що віднесення м. Бахмут (місце дислокації військової частини НОМЕР_2 ) до районів, в яких ведуться активні бойові дії, не свідчить про безумовну наявність у позивача права на отримання додаткової винагороди у розмірі 100000 гривень.

Суд наголошує на тому, що фізична присутність будь-якого військовослужбовця (у тому числі і заявника) на території міста у період часу, котрий охоплюється дією наказів Головнокомандувача Збройних Сил України щодо проведення там бойових дій, сама по собі не є тією обставиною, з якою закон пов`язує набуття права на отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 у підвищеному до 100000,00 грн розмірі.

З матеріалів адміністративної справи суд встановив і це не заперечується сторонами, що у лютому 2023 року відповідач нарахував та виплатив позивачу додаткову винагороду у розмірі 30000 гривень, відповідно до Постанови № 168.

Суд зазначає, що право на отримання додаткової винагороди у розмірі 100000 гривень має бути підтверджено відповідними документами, а нарахування і виплата здійснюватися на підставі чітко визначеного переліку документів (бойових наказів (бойове розпорядження), журналів бойових дій (вахтовий журнал), рапортів (донесення) командира підрозділу (групи) тощо), якими засвідчено особисту та безпосередню участь військовослужбовця або у веденні бойових дій (що для стрілецьких підрозділів означає, зокрема, або участь у бойових зіткненнях, або знаходження на лінії зіткнення з ворогом в умовах вогневого ураження противника тощо), або у визначених нормативним рішенням відповідної компетентної військової посадової особи заходах з національної безпеки, заходах з оборони, заходах з відсічі і стримуванні збройної агресії.

Крім того, конкретних періодів часу участі у бойових діях або заходах позивач не наводить, незважаючи на необхідність їх визначення для застосування пропорційності, що передбачена пунктом 1 постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168.

При цьому, до суду також не подано жодних доказів неналежного оформлення документів та доказів виконання службових обов`язків позивачем з боку відповідальних осіб.

З огляду на те, що доказів безпосередньої участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебування безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, позивач не надав, його доводи про порушення відповідачем приписів постанови КМУ від 24.02.2022 року № 168 під час нарахування грошового забезпечення, суд вважає необґрунтованими.

Суд відмічає, що за визначенням п. 6 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетне асигнування – повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження, а за змістом п. 7 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Як то указано у ч. 1 ст. 47 Бюджетного кодексу України, відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.

За правовою суттю діяння з приводу невиконання суб`єктом владних повноважень покладеного законом обов`язку з повної оплати праці публічного службовця підлягає кваліфікації у якості бездіяльності, зумовлює виникнення боргу минулих періодів, потребує як видання наказу про призначення виплати (у межах даного спору - додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168), так і ініціювання процедури внесення змін до кошторису бюджетної установи задля отримання додаткових асигнувань.

Протилежне тлумачення змісту перелічених норм права явно та очевидно є неправильним, позаяк призводить до абсолютної неможливості виконання суб`єктом владних повноважень розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, зокрема, як вимог ст. 235 Кодексу законів про працю України в частині оплати часу вимушеного прогулу через незаконне звільнення, так і вимог ст. 24 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», ст. 115 Кодексу законів про працю України в частині виплати боргу з винагороди за працю/службу за хронологічно попередні проміжки часу, позаяк такі нездійснені своєчасно витрати минулих періодів взагалі не відображаються у складі відомостей кошторису бюджетної установи на поточний календарний рік за відсутності події видання розпорядчого акту про їх призначення та нарахування.

Проте, суд зауважує, що сам по собі факт вчинення суб`єктом владних повноважень бездіяльності не означає однозначної протиправності такого діяння, адже у силу правового висновку постанови Великої палати Верховного Суду від 08.09.2022 року у справі № 9901/276/19 протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Водночас для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту несвоєчасного виконання обов`язкових дій, а важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість і межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи.

Самі собою строки поза зв`язком з конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не матимуть правового значення, якщо в зобов`язаної особи існували певні об`єктивні обставини, які перешкодили належному виконанню функцій державним органом. Сплив чи настання строку набувають (можуть набути) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких установлюється цей строк.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020 року у справі № 814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч. 2 ст. 2 КАС України, а у силу ч. 2 ст. 77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст. 77 КАС України у поєднанні з приписами ч. ст. 9, абз. 2 ч. 2 ст. 77, частин 3 і 4 ст. 242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування – «поза будь-яким розумним сумнівом» (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування – «баланс вірогідностей» (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч. 2 ст. 77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Даний висновок суду повністю корелюється із правовим висновком постанови Верховного Суду від 25.06.2020 року по справі № 520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оціненими в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90 і 211 КАС України, суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб`єктом доведено дотримання у спірних відносинах вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України та положень ч. 2 ст. 2 КАС України, оплата часу військової служби заявника у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 проведена згідно з даними обліку, стосовно якого відсутні об`єктивні дані про неправдивість, недостовірність, спотворення, перекручення чи невідповідність справжнім обставинам фактичної дійсності.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону викладено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 року по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оскільки у ході розгляду справи не були підтверджені обставини порушення прав та інтересів заявника за рахунок неповної оплати часу служби у публічно-правових відносинах в частині призначення, обчислення і виплати додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 року № 168 у підвищеному до 100000,00 грн розмірі, то вимоги позову належить залишити без задоволення.

При вирішенні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999 року у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007 року у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011 року у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010 року у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994 року у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003 року у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008 року у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії); надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; у достатньому поза розумним сумнівом обсязі виклав власні мотиви тлумачення змісту належних норм права, оцінки обставин справи та аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправним та зобов`язання нарахувати та виплатити додаткову винагороду, є такими, що не підлягають задоволенню.

Позивач звільнений від сплати судового збору, а судові витрати на правову допомогу у справі не заявлено, у зв`язку з чим питання розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20,  42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

                                                             В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та зобов`язання нарахувати та виплатити додаткову винагороду – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.     

Суддя                                                                                   І.М. Тарасенко