Дата документу 20.09.2019 Справа № 336/2148/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/2148/17 Головуючий у 1-й інстанції: Дацюк О.І.

Провадження №22-ц/807/3061/19 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Подліянової Г.С.,

суддів: Гончар М.С.,

Кочеткової І.В.,

секретаря Волчанової І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, уточненим в ході судового розгляду, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування позову зазначав, що 18.08.2012 року він надав ОСОБА_1 позику в сумі 15000 доларів США. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 зобов`язання з повернення позичених коштів, ОСОБА_3 в листопаді 2014 року звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

В ході судового провадження за заявою ОСОБА_3 про забезпечення позову ухвалою суду від 30.12.2014 року було накладено арешт на рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1

Незважаючи на накладений судом арешт та перебуванні в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з листопада 2014 року цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_1 24.01.2015 року за договором дарування подарував належний йому будинок АДРЕСА_1 своїй матері ОСОБА_2 з метою, як вважає позивач, уникнення звернення стягнення на такий будинок в ході виконавчого провадження з виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики на користь позивача.

Позивач зазначає, що договір дарування ОСОБА_1 укладений без наміру відчуження майна, є фіктивним.

На підставі викладеного, уточнивши вимоги, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договорі дарування від 24.01.2015 року, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , стягнути судові витрати.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 320 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 320 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права просять скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на їх користь понесені судові витрати.

         Апеляційну скаргу обґрунтовують тим, що судом не враховано, що на момент укладення оспорюваного правочину не існувало будь-якого судового рішення про стягнення з ОСОБА_1  коштів, рішення Шевченківсмького районного суду було ухвалено лише 24 червня 2015 року, тобто після укладення  договору дарування від 24 січня 2015 року, ухвала Шевченківсмького районного суду м. Запоріжжя від 30.12.2014 року про накладення арешту на спірне майно   ОСОБА_1  не направлялась, він не був обізнаний про її наявність, арешт у встановленому законодавством порядку не було накладено, що перевірено нотаріусом при посвідченні договору дарування. Спірний правочин є саме договором дарування та спрямований на конкретні визначені ним наслідки, а саме: передання ОСОБА_1 безоплатно у власність ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що обумовлене сімейними обставинами ( фактичне повернення подарованого раніше майна).

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтовними. У зв`язку з наведеним просить у задоволенні вимог апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 14 серпня 2019 року Постанову Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дарування ОСОБА_1 будинку своїй матері у січні 2015 року, при тому, що у грудні 2014 року на все майно відповідача ОСОБА_1 було накладено арешт судом, містить у собі ознаки фіктивного правочину, направленого не на фактичне відчуження майна, а виключно на перешкоджання можливості звернення стягнення на таке майно в ході виконання рішення суду зі стягнення боргу на користь ОСОБА_3 .

При цьому судом першої інстанції зазначено, що на підтвердження того, що ОСОБА_1 дійсно не мав наміру відчужувати майно, а ОСОБА_2 фактично не вступила у володіння таким майном свідчить і те, що ОСОБА_2 станом на травень 2017 року залишається зареєстрованою у АДРЕСА_2 , при цьому у своїх зверненнях до суду у 2017 році в якості адреси свого фактичного проживання зазначала саме адресу реєстрації, а ОСОБА_1 змінив місце реєстрації лише у 2017 році, незважаючи на те, що ще у січні 2015 року припинив бути власником будинку АДРЕСА_1 .

Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до матеріалів цивільної справи № 336/9184/14-ц судом встановлено, що 25 листопада 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики в сумі 3336000 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30.12.2014 року за заявою ОСОБА_3  про забезпечення позову накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, а також грошові кошти, що належать на праві власності ОСОБА_1 ..

Належність спірного житлового будинку відповідачу ОСОБА_1 підтверджувалась витягом про реєстрацію права власності № 2692623.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2015 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто борг за договором позики в загальній сумі 347544.48 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 3476.00 грн. ( а.с. 5-6 т. 1)

         24 січня 2015 року ОСОБА_1  та ОСОБА_2  уклали договір, за яким  ОСОБА_1  подарував, а ОСОБА_2  прийняла у дар житловий будинок за адресою:  АДРЕСА_1  ( а.с. 8-9 т. 1).

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомості, 24 січня 2015 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 » .

Підставою виникнення речового права є договір дарування житлового будинку від 24 січня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького нотаріального округу Кукурудз Т.Ю.

        23 серпня 2016 року ОСОБА_6  Я.Г ОСОБА_7  продала будинок  АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , що підтверджується договором купівлі-продажу.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Як встановлено судом ОСОБА_1 був обізнаний про наявність в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з листопада 2014 року цивільної справи № 336\9184\14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 333600.00 грн., що еквівалентно 15000 доларів США та про наявність ухвали Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 ..

Зазначені обставини не були спростовані ОСОБА_1 ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції.

Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 дійсно не мав наміру відчужувати майно, а ОСОБА_2 фактично не вступила у володіння таким майном, про це свідчить те, що ОСОБА_2 станом на травень 2017 року залишається зареєстрованою у АДРЕСА_2 , при цьому у своїх зверненнях до суду у 2017 році в якості адреси свого фактичного проживання зазначала саме адресу реєстрації, а ОСОБА_1 змінив місце реєстрації лише у 2017 році, незважаючи на те, що ще у січні 2015 року припинив бути власником будинку АДРЕСА_1 .

        Суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний договір дарування уклали сторони, які є близькими родичами, після звернення позивача до суду про стягнення з позичальника грошових коштів на підставі укладеного між ними договору позики та накладення судової заборони на відчуження майна, без наміру створення правових наслідків, що свідчить про фіктивний перехід права власності на спірне нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, дійшов обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного договору дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги скарги про те, що відповідач ОСОБА_1 не знав про існування ухвали Шевченківського районного суду м. Запаоріжжя віл 30 грудня 2014 року про накладення арешту на спірне майно, оскільки така йому не направлялася, не грунтуються на встановлених судами обставинах та матеріалах справи.

Крім того, сам факт існування такої ухвали свідчить про наявність підстав для заборони відчудження спірного майна з метою забезпечення в майбутньому виконання можливого рішення про задоволення позовних вимог. Вжиті заходи забезпечення позову у даному випадку були спрямовані виключно на обмеження суб`єктивних прав відповідача, як власника нерухомого майна, щодо вчинення дій з можливого його відчуження на період вирішення спору.

Інші наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Водночас, згідно із положеннями статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

За правилами частини першої статті 130 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.

Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в судові засідання, призначені на 04 квітня 2018 року, 27 квітня 2018 року, 19 червня 2018 року, 19 липня 2018 року, 22 серпня 2018 року, 19 вересня 2018 року, відповідачі та їх представник не з`явилися, про час та місце судового розгляду належним чином повідомлені не були.

При цьому судові повістки-виклики про призначення судового засідання на 27 квітня 2018 року, 19 червня 2018 року, 22 серпня 2018 року, 19 вересня 2018 року були направлені судом відповідачам за помилковою адресою: АДРЕСА_3 замість АДРЕСА_2 .

Надіслані судом судові повістки про розгляд справи, адресовані відповідачам, поверталися до суду з відповідними відмітками поштової установи про неможливість вручення поштового відправлення з зазначених підстав, зокрема: «за закінченням терміну зберігання», «за відсутністю такого будинку».

Представник відповідачів до суду взагалі не викликався.

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання», «за відсутністю такого будинку» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи.

Аналогічна правова позиція висловлена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року по справі № 752/11896/17-ц.

Таким чином відомостей про отримання відповідачами або їхнім представником судових повісток про призначення судових засідань на вказані вище дати матеріали справи не містять.

Згідно частини першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, розглянувши справу за відсутності відповідачів та їх представника, щодо яких відсутні докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи, розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з`ясував, чим порушив конституційне право вказаних осіб на участь у судовому розгляді, не забезпечив їм можливості надати суду докази та навести доводи, що суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

На вказане порушення норм процесуального права, як на підставу скасування судового рішення, відповідачі посилалися у своїй апеляційній скарзі, поданій на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року.

Пунктом третім частини третьої статті 376 ЦПК України встановлено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що розгляд справи судом першої інстанції відбувся без участі відповідачів, які не були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду справи, що відповідно до  пункту третього частини третьої статті 376 УПК України є порушення норм процесуального права та є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову  ОСОБА_3 .

Аргументи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи у розмірі 640 грн. покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року у цій справі скасувати. Прийняти постанову наступного зимісту.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 320 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 320 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повна постанова складена 20 вересня 2019 року.

Головуючий

Судді: