Справа №2-103/2010р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

03 березня 2010 року    Богородчанський районний суд  Івано-Франківської області

                                           в складі головуючого-судді        Битківського Л.М.

                                           секретар                                         Сливінська О.М.

                          з участю  позивача                     ОСОБА_1

               відповідача                     ОСОБА_2

   представника відповідача                       ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні проїздом загального користування, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача в якому поставив питання про покладення на ОСОБА_2 обов‘язку усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, орієнтовною площею 0,003 га по вул.І.Франка в с.Манява, яка використовується як проїзд до його господарства і, яку з 2005 року відповідач самовільного згородив.

Свої вимоги в судовому засіданні позивач мотивував тим, що в 1950 році, згідно рішення виконкому Солотвинської районної ради від 16.10.1950 року його батькові ОСОБА_4 була виділена земельна ділянка розміром 0,31 га, в тому числі під будівництво 0,1363 га та 0,16 га під город. Для проїзду до іншої земельної ділянки, яку батько обробляв та для виїзду на одну з центральних вулиць села (тепер вул.І.Франка), батько користувався проїздом, який проходив повз його ділянку та ділянку його межівника ОСОБА_5 (тепер господарство відповідача ОСОБА_2). Пізніше, частину земельної ділянки, яку обробляв батько, було виділено під будівництво Гуцуляку. Між господарствами Гуцуляка та ОСОБА_5 залишився проїзд, який використовувався для господарських потреб (завезення сіна, вивезення гною, тощо).  Після смерті його батька, відповідач ОСОБА_2 в 2005 році ліквідував вказаний проїзд, пригородивши частину ділянки до свого подвір‘я. За його скаргами відповідач був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст.188-5 КУпАП. Однак і надалі добровільно усунути перешкоди у використанні проїзду не бажає. Просив позов задовольнити.

 Відповідач та його представник в судовому засіданні заявлені позовні вимоги заперечили та пояснили, що дійсно в 1950 році ОСОБА_4 – батьку позивача та ОСОБА_6 – тестю відповідача, було виділено земельні ділянки під будівництво житлових будівель та господарських споруд. Обоє вони були межівниками, оскільки їх господарства межували між собою задніми бічними сторонами, при цьому їх господарства, згідно виділених планів забудови, виходили на різні вулиці, з яких і здійснювався заїзд. Через кілька років, в межу з ОСОБА_6 було виділено план під забудову Гуцуляку. Внаслідок цього ОСОБА_4 втратив можливість напряму, через свій город виїжджати на іншу вулицю. За добросусідських відносин та за домовленістю між собою, ОСОБА_7 відступив частину виділеної йому земельної ділянки на межі з Гуцуляком для влаштування ОСОБА_4 проїзду, який той використовував декілька разів на рік, коли підводою завозив з поля сіно та врожай. З цієї причини у карті, складеній за матеріалами Вінницької експедиції, було відображено наявність такого проїзду. Однак, жодних рішень сільської ради чи органів архітектури з приводу влаштування проїзду загального користування не приймалось. Земельна ділянка, чи її частина, для влаштування проїзду ні у попереднього власника ОСОБА_7, ні у ОСОБА_2 не вилучалась. На даний час домовленості між сторонами про подальше використання цього проїзду немає, як і немає потреби у його існуванні. Бажання позивача мати у користуванні заїзд до свого господарства із двох вулиць нічим не мотивоване. Просив у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником успадкованого ним будинковолодіння свого батька ОСОБА_4  

ОСОБА_2 є головою господарства, що належало раніше покійному ОСОБА_6

Відповідно до рішення виконкому Солотвинської районної ради від 16.10.1950 року та на підставі плану відведення присадибної ділянки від 25.12.1953 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку  загальною площею 0,31 га, в тому числі 0,1363 га під господарський двір та 0,0063 га під будівництво житлового будинку. Одночасно рішенням виконкому Солотвинської районної ради від 12.10.1950 року №35 ОСОБА_6 на підставі плану відведення присадибної ділянки виділено 0,3274 га, в тому числі під двором 0,0747 та під будовою 0,0045 га. Згідно плану забудови відведених ділянок, житлові будинки були розміщені з виїздом на різні вулиці села Маняви. Згодом в 1986 році в кінці земельної ділянки ОСОБА_4 та в межу з ОСОБА_6 виділено план під забудову Гуцуляку.

З пояснень сторін та свідків встановлено, що ОСОБА_4, який до того часу користувався додатково прямим під‘їздом до своїх господарських споруд через власну присадибну ділянку, після виділення плану Гуцуляку втратив таку можливість. Тому, за добросусідських відносин ОСОБА_6 дозволив влаштувати за рахунок частини власної ділянки проїзд для ОСОБА_4, який використовувався останнім кілька разів на рік. Однак, цей проїзд у плані забудови ні одної, ні іншої садиби не передбачений. Той факт, що проїзд відображений у картографічних матеріалах Вінницької експедиції, підтверджує позицію сторін про його існування протягом певного часу за згоди сторін. Проте, матеріали Вінницької експедиції сесією Маняської сільської ради не затверджені і не можуть ставитись в основу при вирішені спірного питання. Крім того, за заявою позивача питання використання спірного заїзду  розглядалось на сесії Манявської сільської ради, яка своїми рішеннями від 28.12.2008 року вирішила дати дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації по інвентаризації та видачі державного акту на право власності на земельну ділянку. Аналогічне рішення прийнято сільською радою і щодо надання дозволу ОСОБА_1 на виготовленні технічної документації. Таким чином, сесія Манявської сільської ради у межах повноважень, визначених ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та відповідно до ч.3 ст.158 ЗК України погодилась з позицією відповідача ОСОБА_2 і не приймала жодних рішень щодо встановлення чи відновлення проїзду, а  дозволила виготовлення документів для приватизації земельних ділянок у тих межах, які існують на даний час та відповідають первинному плану відведення земельних ділянок під забудову.

Посилання позивача на те, що ОСОБА_2 притягувався інспектором по використанню та охороні земель до адміністративної відповідальності за самовільне зайняття проїзду загального користування, не може бути достатньою підставою для підтвердження статусу земельної ділянки як такої, що відноситься до земель загального користування Манявської сільської ради, оскільки жодного рішення чи нормативно-правового акту компетентними органами з цього приводу не приймалось.  

Таким чином, на підставі досліджених доказів, суд прийшов до висновку, що підстав для  задоволення позову немає.

Судові витрати відповідно до ст.88 ЦПК України слід покласти на позивача, з якого слід стягнути у користь відповідача витрати понесені на оплату правової допомоги адвоката. Виходячи з обсягу наданої допомоги та граничних розмірів компенсації таких витрат, суд вважає, що з позивача в користь відповідача слід  стягнути 700 грн. понесених витрат.  

На підставі наведеного, ст.ст.213-215 ЦПК України, суд, -

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 Дмиттра Івановича до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні проїздом загального користування - відмовити.

 Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 700 грн. понесених витрат на оплату правової допомоги адвоката.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Івано-Франківської області через суд першої інстанції шляхом подання в 10-ти денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги.

Головуючий