ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"20" січня 2010 р. м. Київ К-13600/08
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Бутенка В.І.,
Гашицького О.В. (головуючий суддя, суддя-доповідач),
Лиски Т.О.,
Рецебуринського Ю.Й.,
Штульман І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Індустріальному районі міста Дніпропетровська (далі –УПФ) на постанову Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від
26 грудня 2007 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2008 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до УПФ про визнання бездіяльності незаконною, зобов’язання здійснити перерахунок розміру пенсії,
установила:
Звернувшись у листопаді 2007 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6 зазначала, що відповідно до положень Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-ІV «Про соціальний захист дітей війни»(далі –Закон № 2195-ІV) є
дитиною війни і має право на одержання передбаченого цим Законом підвищення
до пенсії у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни (30 %
мінімального розміру пенсії за віком). Посилаючись на невиконання відповідачем вимог Закону № 2195-ІV, позивач просила визнати неправомірними дії відповідача
та зобов’язати його здійснити перерахунок та виплату з 9 липня 2007 року щомісячного довічного грошового утримання в належному розмірі.
Постановою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від
26 грудня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2008 року, позов задоволено: визнано незаконною бездіяльність відповідача та зобов’язано УПФ перерахувати та виплатити позивачу щомісячне довічне грошове утримання, передбачене Законом № 2195-ІV.
У касаційній скарзі УПФ, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить скасувати зазначені
судові рішення та ухвалити нове рішення – про відмову в задоволенні позову.
Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність
застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), судова колегія дійшла висновку, що
касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_6, яка народилася
у 1935 році, згідно зі статтею 1 Закону № 2195-ІV у визначеному цим Законом порядку встановлено статус дитини війни. На неї у повному обсязі поширюються встановлені цим Законом мінімальний розмір державної соціальної допомоги, а також пільги з метою надання соціальної підтримки дітям війни (державна
соціальна гарантія).
Відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 % мінімальної пенсії за віком.
Обґрунтовуючи рішення про задоволення вимог позивача, суди попередніх інстанцій виходили з того, що дію статті 6 Закону № 2195-ІV було зупинено на
2007 рік пунктом 12 частини першої статті 71 Закону України від 19 грудня
2006 року № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік»(далі –Закон № 489-V), якою встановлено, що у 2007 році підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, яка
виплачується замість пенсії, відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV виплачується особам, які є інвалідами (крім тих, на яких поширюється дія Закону України
від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у розмірі 50 % від розміру надбавки, встановленої для учасників війни. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня
2007 року № 6-рп/2007 положення пункту 12 статті 71 та статті 111 Закону
№ 489-V визнано такими, що не відповідають Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони,
інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними,
втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про
їх неконституційність.
Отже, спірні відносини з 1 січня по 9 липня 2007 року регулюються
відповідно до пункту 12 частини першої статті 71 Закону № 489-V, а з 9 липня
по 31 грудня 2007 року – статті 6 Закону № 2195-ІV.
Станом на 9 липня 2007 року розмір мінімальної пенсії за віком
визначено тільки статтею 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV
«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (далі –Закон № 1058-ІV),
і згідно з цією нормою мінімальна пенсія за віком дорівнює прожитковому
мінімуму, встановленому для осіб, що втратили працездатність.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 15 липня 1999 року № 966-Х ІV «Про прожитковий мінімум»прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком.
Таким чином, при визначенні розміру підвищення, відповідно до статті 6
Закону № 2195-ІV, застосовується розмір мінімальної пенсії за віком, який установлено статтею 28 Закону № 1058-ІV.
Разом з тим, ухвалюючи рішення, суд попередніх інстанцій суди помилково зобов’язали відповідача здійснити перерахунок і виплату щомісячного довічного грошового утримання, тоді як ОСОБА_6 призначена пенсія за віком, і вона має
право на підвищення до пенсії, а не щомісячне довічне грошове утримання.
Також, вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій не зазначили початкову і кінцеву дати здійснення перерахунку відповідачем розміру призначеної позивачу пенсії з урахуванням підвищення до пенсії, обчисленого виходячи з мінімального розміру пенсії за віком, визначеного статтею 28 Закону № 1058-ІV.
За таких обставин з метою повного захисту порушеного права суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність зміни у цій частині рішення суду першої інстанції шляхом уточнення в його резолютивній частині формулювання щодо зобов’язання відповідача.
Відповідно до статті 225 КАС України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини а судове рішення, яке змінюється, є помилковим
тільки в частині.
Рішення суду апеляційної інстанції в частині, що змінюється, підлягає скасуванню. У решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону і залишаються без змін.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 225, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України,
постановила:
Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Індустріальному районі міста Дніпропетровська задовольнити частково.
Постанову Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від
26 грудня 2007 року змінити, виклавши другий абзац її резолютивної частини
в такій редакції:
«Зобов’язати Управління Пенсійного фонду України в Індустріальному районі міста Дніпропетровська здійснити виплату підвищення до пенсії, призначеної
ОСОБА_6, у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком, встановленої частиною першою статті 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, за період із 9 липня по
31 грудня 2007 року».
У цій частині ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2008 року скасувати.
У решті постанову Індустріального районного суду міста Дніпропетровська
від 26 грудня 2007 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2008 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, її може
бути оскаржено до Верховного Суду України у порядку провадження за
винятковими обставинами відповідно до положень статей 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: