ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 444/2590/13-ц

провадження № 61-683св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

стягувач - ОСОБА_1 ,

боржник - ОСОБА_2 ,

державний виконавець, дії якого оскражуються, - державний виконавець Жовківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Березяк Володимир Романович,

заінтересована особа - ОСОБА_3 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року, постановлену у складі судді Мартинишина Я. М., та постанову Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог подання

У лютому 2016 року державний виконавець Жовківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Жовківський РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області) Березяк В. Р. звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у спільному сумісному майні подружжя.

В обґрунтування подання зазначив, що на виконанні у Жовківському РВ ДВС ГТУЮ у Львівській областіперебуває виконавчий лист № 444/2590/13-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу у розмірі 230 879,92 гривень.

У ході здійснення виконавчих дій державний виконавець встановив, що дружині боржника - ОСОБА_3 - на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . Ця квартира набута нею у шлюбі з ОСОБА_2 , тому є спільним майном подружжя.

Оскільки боржник добровільно рішення суду про стягнення з нього боргу не виконує, інші кошти або майно, на які можна звернути стягнення, у ОСОБА_2 відсутні, державний виконавець просив визначити належну боржнику як одному із подружжя 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 для її подальшої реалізації з метою погашення боргу.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Суди подання розглядали неодноразово.

Останньою ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року подання задоволено.

Визначено, що ОСОБА_2 належить 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , яка набута ним і ОСОБА_3 у шлюбу у 2009 році і є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Задовольняючи подання, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , тому боржнику належить на праві власності 1/2 її частка, за рахунок звернення стягнення на яку підлягає погашенню борг за виконавчим листом № 444/2590/13-ц.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а ухвалу Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення подання, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить ухвалу Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року і постанову Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року скасувати та відмовити державному виконавцю у задоволенні подання.

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції і постанова апеляційного суду прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням процесуального права.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій при вирішенні подання неправильно застосували статтю 443 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 24 Закону України «Про виконавче провадження» та помилково вважали, що державний виконавець Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області може здійснювати виконавчі дії щодо майна, розташованого у Шевченківському районі м. Львова.

Вважає, що подання розглянув неналежний суд, оскільки таке подання стосується нерухомого майна і за правилом виключної підсудності повинно розглядатися судом за місцезнаходженням майна.

На думку заявника, неможливим є звернення стягнення на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , так як на час розгляду подання вона на праві власності зареєстрована за іншою особою - ОСОБА_5 .

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 20 лютого 2019 року зупиненою дію ухвали Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року і постанови Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року до закінчення їх перегляду у касаційному порядку.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконанні у Жовківському РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області знаходяться виконавчий лист № 444/2590/13-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу у розмірі 230 879,92 гривень.

6 грудня 2013 року державний виконавець Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області відкрив виконавче провадження № 48475636 з виконання зазначеного виконавчого листа.

Постановою державного виконавця Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області від 17 грудня 2013 року накладено арешт на все належне боржнику ОСОБА_2 майно.

Станом на час звернення державного виконавця до суду із цим поданням заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 не погашена.

Також судами встановлено, що дружині ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - на праві власності з 2009 року належить квартира АДРЕСА_1 , набута нею у шлюбі із ОСОБА_2 і є їх спільною сумісною власністю.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року, чинного на час звернення державного виконавця із цим поданням, визначала, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 32 цього Закону до заходів примусового виконання рішення відноситься, зокрема, звернення стягнення на майно боржника.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Частиною шостою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року, чинного на час звернення державного виконавця із цим поданням, визначено, що стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Аналогічне положення передбачене статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» 2016 року, чинного на час розгляду подання судами попередніх інстанцій.

Порядок розгляду подання про визначення частки майна боржника у спільному майні визначений статтею 443 ЦПК України, згідно з якою питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

За змістом статей 60, 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 370 ЦК України також встановлено, що у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Встановивши, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та врахувавши, що за встановленим статтею 70 СК України і статтею 370 ЦК України загальним правилом частки дружини та чоловіка у спільному майні є рівними, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення подання державного виконавця шляхом визначення, що боржнику ОСОБА_2 належить 1/2 частка зазначеної квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої і апеляційної інстанцій неправильно застосували статтю 443 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 24 Закону України «Про виконавче провадження» та помилково вважали, що державний виконавець Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області може здійснювати виконавчі дії щодо майна, розташованого у Шевченківському районі м. Львова, касаційний суд відхиляє.

Стаття 20 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року, чинного на час звернення державного виконавця із цим поданням, визначала, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу.

Стягувач у виконавчому провадженні ОСОБА_4 звернувся із заявою про примусове виконання виконавчого листа № 444/2590/13-цод органів державної виконавчої служби за місцем проживання боржника ОСОБА_2 , зазначеним у виконавчому листі, а саме до Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області, що не суперечить статті 20 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року.

За таких обставин доводи заявника про те, що державний виконавець Жовківського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області не може здійснювати виконавчі дії щодо майна, розташованого у Шевченківському районі м. Львова, є помилковими.

Твердження заявника про те, щоподання розглянув неналежний суд, оскільки таке подання стосується нерухомого майна і за правилом виключної підсудності повинно розглядатися судом за місцезнаходженням майна, є помилковими, так як стаття 368 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час звернення державного виконавця із цим поданням, встановлювала, що питання, пов`язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу.

Стаття 446 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення подання судами попередніх інстанцій, також встановлює, що процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

За таких обставин доводи касаційної скарги щодо розгляду подання неналежним судом безпідставні.

Посилання заявника на реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, які встановили, що договір дарування від 23 вересня 2013 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , в частині дарування 1/2 частки зазначеної квартири визнано недійсним рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 серпня 2015 року

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних ухвали і постанови, оскільки суди попередніх інстанційухвалили судові рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції і постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення дії судових рішень

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його дії.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, касаційний суд відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України поновлює дію ухвали Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року і постанови Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у склад колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року залишити без змін.

Поновити дію ухвали Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2018 року та постанови Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов