П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 серпня 2019 року

м. Рівне

Справа № 563/826/17

Провадження № 22-ц/4815/877/19

Головуючий у Корецькому районному суді:

суддя Опришко П.З.

Рішення суду першої інстанції

ухвалено о 16 год. 34 хв. 02.04.2019

року у м. Корець Рівненської області

Повний текст рішення складено: 12.04.2019.

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий: суддя Хилевич С.В.

судді: Ковальчук Н.М., Бондаренко Н.В.

секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ;

відповідач: ОСОБА_2 ;

представники учасників справи:

позивача - адвоката Андрієвський Андрій Олександрович;

відповідача - адвоката Вакуліч Юрій Іванович;

за участі (в апеляційному суді): відповідача та її представника,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корецького районного суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю,

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року в суд звернувся ОСОБА_1 через свого представника з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю, визнання майна спільною сумісною власністю. Мотивуючи позов, вказував про те, що з квітня 1998 року між сторонами виникли сімейні відносини без реєстрації шлюбу. 14 вересня 1999 року ОСОБА_3 і відповідач придбали на підставі договору купівлі-продажу житловий будинок АДРЕСА_1 і земельну ділянку за цією ж адресою. В подальшому, 06 серпня 2013 року ОСОБА_3 зареєструвала право на 1\2 частку будинку за собою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згодом, 18 жовтня 2016 року між співвласниками на підставі відповідної ухвали Корецького районного суду виділено ОСОБА_3 і ОСОБА_4 належні їм ідеальні частки в натурі.

Починаючи з квітня 1998 року, сторони почали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Як наслідок їх відносин, 27 лютого 2000 року між ними укладено шлюб. Позивач при цьому вважає, що спірний житловий будинок придбаний саме за їхні кошти через їх заощадження за рахунок спільної праці.

В уточненій позовній заяві представник ОСОБА_1 просив визнати об`єктом спільної сумісної власності сторін 1\2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 та частини земельної ділянки, на якій розташована ця частка будинку відповідно до ухвали Корецького районного суду від 18 жовтня 2016 року.

Ухвалою судді Корецького районного суду від 31 липня 2017 року зазначену позовну заяву залишено без руху з наданням позивачу п`ятиденного строку для усунення виявлених недоліків.

Ухвалою судді Корецького районного суду від 10 серпня 2017 року відкрито провадження у цивільній справі за вказаною позовною заявою ОСОБА_1 і призначено її до судового розгляду.

Ухвалою Корецького районного суду від 06 листопада 2017 року закрито провадження у справі в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю.

Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 19 грудня 2017 року зазначену ухвалу суду скасовано, а справу в цій частині вимог передано до суду першої інстанції в іншому складі суду.

Ухвалою Корецького районного суду від 23 січня 2018 року зупинено провадження у справі в частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю до набрання законної сили судовим рішення м у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю.

Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 21 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Корецького районного суду від 29 березня 2018 року, яким відмовлено йому в задоволенні позову до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю в усталених відносинах, притаманних подружжю, - без змін.

Ухвалою Корецького районного суду від 30 жовтня 2018 року відновлено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю.

Рішенням Корецького районного суду від 02 квітня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю.

В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважав оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, що полягають у неповноті з`ясування обставин, що мають значення для справи, та у порушенні норм процесуального права.

На її обґрунтування зазначалося про неврахування судом того, що положення ст. 17 Закону України "Про власність", який діяв на час виникнення спору, презюмують, що майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Оскільки жодних письмових угод між сторонами не існувало, то вважає, що спірна 1\2 частка житлового будинку АДРЕСА_2 є їхньою спільною частковою власністю через придбання за спільні кошти, які здобуті спільною працею (трудовими зусиллями). Подібні роз`яснення містяться і у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинна на час виникнення спору).

Вважає, що суд усупереч ст. 90 ЦПК України помилково відхилив забезпечені ним докази у справі, не прийнявши до уваги показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , адже свідченнями підтверджено ті обставини, що тогочасний дохід позивача значно перевищував доходи відповідача з огляду на певні факти.

Тому, на його думку, судом не додержано вимог ч. 3 ст. 12 і ч. 1 ст. 81 ЦПК України, що спонукало до ухвалення рішення, яке не може залишатися чинним.

З наведених міркувань просив рішення суду першої інстанції скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким визнати 1\2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , виділену в натурі і зареєстровану за ОСОБА_2 , спільною сумісною власністю обох сторін.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін. При цьому вказувала, що на підставі перевірених та оцінених доказів у справі суд зробив правильний висновок про відсутність мотивів для задоволення позову. Також обґрунтовано судом залишено без уваги й показання свідків, явку яких забезпечив позивач. Ці свідчення є суперечливими, непослідовними і такими, що зазначали на користь ОСОБА_1 , а тому належно не прийняті судом при вирішенні спірних правовідносин.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи позивача та заперечення відповідача, колегія суддів дійшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Як правильно з`ясовано судом попередньої інстанції, 14 вересня 1999 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з однієї сторони (покупці) та ОСОБА_9 з другої сторони (продавець) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 та земельної ділянки, на якій він розміщений. За його умовами, покупці придбали кожен по 1є2 частці будинку та земельної ділянки, сплативши на користь продавця 20 440 гривень. Договір посвідчений нотаріально і зареєстрований у реєстрі за №2-61.

В подальшому, 06 серпня 2013 року ОСОБА_3 здійснила державну реєстрацію права власності на 1\2 частку придбаного і належного їй майна - індексний номер: 8058697, номер запису про право власності: 2138557 і реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності: 134531556230.

18 жовтня 2016 року ухвалою Корецького районного суду у справі № 563\1024\16-ц визнано між співвласниками будинку і земельної ділянки мирову угоду, за якою ОСОБА_2 виділено у власність приміщення, позначені на плані в технічному паспорті №1-2 кухня, 1-3 житлова, 1-7 туалет, 1-8 душова, 1-9 кухня.

Приміщення №1-1 коридор, 1-6 коридор визначено у спільне користування до укладення договору відчуження ОСОБА_3 , але не пізніше 01 червня 2018 року, тоді як після цієї дати вона виділяється у власність відповідача.

Тобто правильним є висновок суду, що правовий титул на житловий будинок АДРЕСА_2 належить ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу заперечення ОСОБА_1 набутого на договірній підставі права власності на 1\2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 та земельної ділянки, де він розташований, виключно ОСОБА_2 , оскільки вважав, що ця частка є об`єктом права їхньої спільної сумісної власності. Переконаний, що таке речове право у сторін виникло з огляду на придбання ними майна під час проживання однією сім`єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, а в подальшому - у судовому засіданні доповнив, що завдяки їхній спільній праці, яка була спрямована на купівлю спірної частки будинку і земельної ділянки.

Повно і правильно з`ясувавши обставини справи, оцінивши наявні докази у їх сукупності та встановивши, що при вирішенні цивільно-правового спору до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Згідно зі ст. 22 КпШС України, який діяв на час виникнення спірних відносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Норми статті 17 Закону України "Про власність", який діяв на час виникнення спірних відносин, вказують, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

З роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України у пункті 5 своєї постанови від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", вбачається, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що вона є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність").

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1.)майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, які сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2.)інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Своїми доводами, висловленими в апеляційній скарзі, позивач стверджує, що спірне майно набуте сторонами за рахунок спільної праці, що була спрямована на купівлю частини нерухомості. Тобто механізм його аргументів проти оскаржуваного рішення побудований на положеннях ст. 17 Закону України "Про власність" та роз`ясненнях пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". При цьому доводи апеляційної скарги не обґрунтовуються жодним чином нормами сімейного законодавства, яке регулює надбання майна як спільного сумісного під час проживання чоловіка і жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Оскільки правовий титул на спірну 1\2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 належить ОСОБА_2 , що засвідчено договором купівлі-продажу від 14 вересня 1999 року, посвідченого нотаріально і зареєстрованого в реєстрі за №2-61, тому підстав спростовувати зміст зазначеного правочину показаннями свідків цивільне законодавство не дозволяє.

Так, даний договір його сторонами чи іншими заінтересованими особами будь-яким чином не оспорювався, не визнався недійсним і не розривався.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Абзацом другим п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що зі змісту абзацу другого статті 218 ЦК України не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й сам факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у Цивільному кодексі України визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК України).

Тому за наявності неоспореного правочину, яким встановлено право власності відповідача на об`єкт нерухомого майна, показання свідків, що сторони проживали разом, вели спільний побут, господарство і бюджет, а також щодо того, що позивач отримував доходи, які дозволяли би йому самостійно придбати житловий будинок та земельну ділянку, не спростовують правильності висновків суду попередньої інстанції про необґрунтованість позову.

Інших доказів, які підтверджували би вимоги ОСОБА_1 про те, що спірна частка будинку і земельної ділянки є спільним сумісним майном і набута обома сторонами завдяки їхній спільній праці, позивачем надано не було, матеріали справи не містять, а апеляційним судом не було здобуто.

При цьому колегія суддів зважає на договірний характер спірних правовідносин, тобто, що у даному випадку договір купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки є чинним і породжує відповідні цивільно-правові наслідки для заінтересованих осіб.

Щодо доводів апеляційної скарги про залишення судом без уваги того, що майно, придбане внаслідок спільної праці сторін, які об`єдналися для придбання спірної частки у будинку та земельній ділянці, є їх спільною частковою власністю, то з ними погодитися не можна, виходячи з такого.

Згідно із ст.ст. 12 і 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Між тим, будь-яких доказів з приводу придбання сторонами майна як об`єкта спільної сумісної власності ОСОБА_1 надано суду не було.

Апеляційний суд не згоден і з твердженнями автора скарги про недодержання норм процесуального права судом.

Так, згідно із абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Частина третя цієї статті містить повний і вичерпний перелік випадків, які є безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Між тим, будь-яких засобів доказування про існування таких процесуально-правових дефектів, які спонукали би до хибного розв`язання цивільно-правового спору позивачем надано не було, матеріали справи не містять, а колегією суддів їх здобуто не було.

Решта доводів апеляційної скарги відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, адже не вказують про наявність мотивів для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає спарву за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Понесені і документально підтверджені витрати на оплату судового збору та на правничу допомогу в силу правил ст. 141 ЦПК України поверненню на користь ОСОБА_1 не підлягають з огляду на неможливість задоволення його вимог.

Підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні свого рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Корецького районного суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено: о 16 год. 00 хв. 20.08.2019

Головуючий : С.В. Хилевич

Судді: Н.М.Ковальчук

Н.В.Бондаренко