Номер провадження: 22-ц/813/5147/19

Номер справи місцевого суду: 521/11377/16-ц

Головуючий у першій інстанції Целух А. П.

Доповідач Кравець Ю. І.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.2019 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого судді – Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання – Павлючук Ю.В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: СП ТОВ «Дунай - Транзіт»,

       розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в м.Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05.03.2019 року, ухваленого суддею Целуха А.П.,

                                                       встановив:

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до СП ТОВ «Дунай - Транзіт» про стягнення заробітної плати, майнової та моральної шкоди та повернення трудової книжки, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що він працював в СП ТОВ «Дунай-Транзіт» на посаді водія з 09.02.2016 року по 31.03.2016 року на підставі трудового договору № 09022016/1, предметом якого було здійснення позивачем транспортного перевезення вантажу за маршрутом м. Баштанка (Миколаївська область, Україна) - м. Ауденарде (Бельгія) — м. Єреван (Вірменія) з використанням вантажного транспортного засобу марки DAF FT XF105 460. 07.03.2016 року позивач, перебуваючи на території митниці «Аповен» (м. Єреван, Вірменія) отримав тілесні ушкодження, після яких свої обов`язки виконувати не зміг, а тому 31.03.2016 року звернувся до відповідача із заявою про звільнення та вимогами виплатити заробітну плату та повернути трудову книжку, на що отримав відмову. З врахуванням остаточних уточнень позовних вимог від 08.10.2018 року, позивач просив суд встановити факт перебування в трудових відносинах з відповідачем та зобов`язати відповідача внести запис про трудову діяльність до трудової книжки починаючи з 09.02.2016 року по день звільнення і повернути належним чином оформлену трудову книжку, стягнути з відповідача 2650 євро невиплаченої заробітної плати, середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 47100 євро, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 4200 євро, вихідну допомогу при звільненні 4500 євро, а також моральну шкоду в розмірі 50 0000 грн., матеріальні збитки за послуги порому 22993 грн.

РішеннямМалиновського районного суду м.Одеси від 05.03.2019 рокуу задоволені позовних вимог  ОСОБА_1  відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись із рішенням суду,позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на неповне з`ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення при розгляді справи, які суд вважав встановленими, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким заявлені ним позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що до суду першої інстанції ним було надано копію трудового договору №09022016 від 09.02.2016 року, а відповідачем надано копію договору підряду № 09022016/1 від 09.02.2016 року, на обох договорах містяться підписи, як ОСОБА_1 так і директора СП ТОВ «Дунай – Транзит» та кожна зі сторін ґрунтує свої доводи, що договір наданий другою стороною є підробним, однак суд першої інстанції не з`ясував, який з договорів, наданий сторонами, є справжнім. Також апелянт зазначає, що ухвалою районного суду була призначена експертиза для встановлення справжності договору підряду № 090022016/1 від 09.02.2016 року, крім того даною ухвалою витребувано у відповідача оригінал зазначеного договору для проведення експертизи, однак оригінал договору відповідач так і не надав. ОСОБА_1 звертає увагу на те, що суд першої інстанції визнав встановленими існування між сторонами цивільно - правові відносини на підставі договору підряду № 09022016/1 від 09.02.2016 року, спираючись виключно на копію даного договору. Крім того ОСОБА_1 вважає помилковим висновок районного суду стосовно того, що між сторонами відсутні трудові відносини, але існували цивільно-правові відносини на підставі договору підряду, оскільки матеріали справи містять документи, які підтверджують факт допуску позивача з відома директора СП ТОВ «Дунай – Транзит» до роботи, встановленню його місце роботи та виконання ним трудових функцій в інтересах наймача з використанням наданого йому транспортного засобу з виплатою заробітної плати, таким чином між позивачем та відповідачем склалися саме трудові, а не цивільно – правові відносини.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши  матеріали справи, законність  і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановив наступні обставини та дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що позивачем в період з 10 лютого по 07 березня 2016 року здійснювались перевезення вантажу за маршрутом м. Баштанка (Миколаївська область, Україна) – м. Ауденарде (Бельгія) – м. Єреван (Вірменія) – м. Кату (Польща) з використанням належного відповідачеві вантажного транспортного засобу марки DAF FT XF105 460 з державним номером НОМЕР_1 . Довіреністю від 10.02.2016 року відповідач уповноважив позивача управляти (користуватись) вищезазначеним транспортним засобом. Посилаючись на отримані тілесні ушкодження, позивач 07.03.2016 року припинив виконання вищевказаного перевезення і повернувся до м. Одеси.

18.04.2016 року Головним управлінням Держпраці в Одеській області було розглянуто звернення позивача від 05.04.2016 року щодо невиплати йому заробітної плати та невидачі трудової книжки, невиплати матеріального забезпечення по тимчасовій втраті працездатності адміністрацією СП ТОВ «Дунай-Транзит», а також було здійснено первинну позапланову перевірку вказаного підприємства щодо дотримання законодавства про працю, за наслідками якої складено Довідку №15-001-0014/0072 (а.с.120).

Зокрема, вказаним державним органом, в межах належних йому повноважень, було встановлено, що між сторонами наявні цивільно-правові відносини на підставі договору підряду № 09022016/1 від 09.02.2016 року, натомість, факт перебування позивача з відповідачем в трудових відносинах не знайшов під час перевірки підтвердження.

Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року №96, Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику, крім іншого, з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю. Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до ч.4 ст. 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» заходи контролю здійснюються, зокрема, органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю).

Результати та висновки вищевказаної перевірки позивачем не оскаржувались.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Саме це положення Конституції України на найвищому рівні гарантує дотримання прав особи під час та в результаті вчинення органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами (суб`єктами владних повноважень, владними суб`єктами) відносно неї юридично значущих дій або прийняття рішень.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» надано роз`яснення, що при вирішенні питання про підвідомчість таких справ суди мають враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено не судовий порядок встановлення певних фактів або визначено факти, які в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду. Таким чином, Пленум Верховного Суду України вказав, що, не зважаючи на те, що суди мають право встановлювати юридичні факти, але при цьому вони повинні керуватися або законами, або підзаконними актами, якими керуються сторони правовідносин у позасудовому порядку.

Також, суд враховує, що згідно п.6 ч.1 ст.232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи. Натомість, встановлення судами факту перебування в трудових відносинах нормами діючого ЦПК України не передбачено.

Позов – це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову – це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову – це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача. Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

При поданні позовної заяви та протягом розгляду цивільної справи позивач не скористався своїм процесуальним правом та не надав до суду жодного належного та допустимого доказу, який би містив інформацію щодо предмету доказування (початку, тривалості та закінчення трудових відносин, розміру нарахованої, але не сплаченої заробітної плати і інш.). Надана позивачем світлокопія трудового договору №09022016/1 від 09.02.2016 року судом не прийнята до уваги, оскільки оригінального примірника цього договору до суду не було подано, відповідач заперечує факт укладання цього договору і перевірити його достовірність процесуальної можливості не існує.

Щодо вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, то районний суд також не вбачав підстав для їх задоволення, оскільки позивачем не надано доказів існування обставин, які б свідчили про наявність збитків (шкоди) та з якими закон пов`язує виникнення у особи права на їх відшкодування. Факт понесення особою певних витрат на замовлення/отримання послуг сам по собі ще не свідчить про те, що ці витрати є збитками (шкодою).

Як вбачається з положень ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд першої інстнайції дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з`ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не з`ясував, який з договорів, наданий сторонами, є справжнім, колегія суддів відхиляє, оскільки обов`язок підтвердити обставни належними та допустими доказами лежить саме на сторонах, а не на суді.

Проте, в порушення вимог процесуального законодавства, позивач не надав належних та допустимих доказів як на підствердження доводів позову так і на спростування висновків суду.

Твердження апелянта, що матеріали справи містять документи, які підтверджують факт допуску позивача з відома директора СП ТОВ «Дунай – Транзит» до роботи, встановленню його місце роботи та виконання ним трудових функцій в інтересах наймача з використанням наданого йому транспортного засобу з виплатою заробітної плати, не знайшли свого підтвердження.

Крім того апеляційний суд зазначає, що відповідно до відмості з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків про суми виплачені доходів та утриманих податків (а.с. 73 т. 2), ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2013 року по 1 квартал 2017 року отримував доходи із різних підприємств разом з тим, доходів із СП ТОВ «Дунай - Транзіт» не отримував, що вказує на відсутність нарахування заробітної плати вказаним підприємством, що виключає наявність трудових відносин між позивачем та відповідачем.

Також не заслуговують на увагу, долучені апелянтом копії постанов Верховного суду, оскільки вони стосуються інших обставин.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що оскаржуване рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань, а також звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в повному обсязі, оскільки їх обґрунтування не мають правового значення для вирішення даного спору та правильність висновків районного суду щодо відмови у задоволенні позву не спростовують.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 13 ЦПК України: за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.   

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то відсутні підстави для перерозподілу судових витрат. 

Керуючись ст.ст. 259, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд

                                                        постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05.03.2019 року – залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02.08.2019 року.

Головуючий                                                        Ю.І.Кравець

Судді:                                                         О.Г.Журавльов

О.С.Комлева