ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2019 року

м. Київ

справа № 128/5101/14-ц

провадження № 61-16916св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі:ОСОБА_2 , Вінницько-Хутірська сільська рада Вінницького району Вінницької області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 22 грудня 2016 року, ухвалене колегією у складі суддів: Матківської М. В., Марчук В. С., Сопруна В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 і Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області про визнання незаконним та скасування рішення про виділення земельної ділянки і рішення про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки на місцевості.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що є власником 3/4 часток будинку по АДРЕСА_1 , а його брат ОСОБА_2 є власником 1/4 частки цього будинку. Вказане майно вони отримали у спадщину після їх батька ОСОБА_3 і брата ОСОБА_4 . Згідно з відомостями Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області за цим будинком рахується земельна ділянка площею 0,24 га.

Рішенням Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 30 січня 1998 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку площею 0,12 га для обслуговування належної йому частки житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницької області від 16 серпня 2013 року ОСОБА_4 надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо встановлення (відновлення) в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка була у його користуванні, по АДРЕСА_1 .

Позивач вважає вказані рішення незаконними, оскільки виділенню підлягала земельна ділянка площею 0,06 га, що відповідає розміру частки ОСОБА_4 у праві власності на будинок по АДРЕСА_1 . Крім того, на час прийняття оспорюваних рішень відповідач уже мав у користуванні іншу земельну ділянку у зазначеному селі по АДРЕСА_3 .

За таких обставин і посилаючись на статті 30, 42 ЗК України 1990 року та статтю 120 ЗК України 2001 року, ОСОБА_1 просив визнати незаконними і скасувати рішення Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 30 січня 1998 року і від 16 серпня 2013 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 24 лютого 2016 року, ухваленим у складі судді Карпінської Ю. Ф., ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 30 січня 1998 року, суд першої інстанції послався на пропущення позивачем позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявив ОСОБА_4 . Оскільки позовна вимога про скасування рішення Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 16 серпня 2013 рокує похідною від вимоги про скасування рішення від 30 січня 1998 року, суд також відмовив у її задоволенні.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 22 грудня 2016 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 24 лютого 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших правових підстав.

Апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, тому вважав помилковим застосування судом першої інстанції наслідків спливупозовної давності до спірних правовідносин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення апеляційного суду Вінницької області від 22 грудня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

На думку заявника, апеляційний суд не звернув увагу на те, що у його власності перебуває 3/4 частки будинку по АДРЕСА_1 , а у власності відповідача ОСОБА_4 - 1/4 частка. Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,24 га, тому виділення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га порушує принцип пропорційності розміру виділеної одному із співвласників земельної ділянки частці у праві власності на розташований на ній будинок.

Вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність закріплення за будинком по АДРЕСА_1 земельної ділянки площею 0,24 га, так як зазначена обставина підтверджується поданими ним доказами.

Позиція інших учасників справи

У березні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, у яких послався на безпідставність її доводів. Вказав, що рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, тому просить залишити його без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 12 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У 2018 році справа надійшла до Верховного Суду.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи

Апеляційним судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , спадщину після якого у виді житлового будинку з господарськими будівлямипо АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці, прийняли у рівних частках сини ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 . Його спадкоємцями є брати ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_4 .

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 24 квітня 1998 року ОСОБА_1 успадкував після брата ОСОБА_4 1/4 частку житлового будинку з відповідною часткою господарчих будівель по АДРЕСА_1 , розташованого на присадибній земельній ділянці.

30 січня 1998 року 17 сесія 22 скликання Вінницько-Хутірської сільської радиВінницького району Вінницької області прийняла рішення про виділення відповідачу ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для обслуговування 1/2 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 , що перейшла йому у спадщину після брата ОСОБА_4 .

Рішенням 22 сесії 6 скликання Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 16 серпня 2013 року надано ОСОБА_4 дозвіл на виготовлення технічної документації щодо встановлення (відновлення) в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка була в його користуванні, по АДРЕСА_1 .

Оцінивши лист виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 3 листопада 1998 року, суд встановив, що за батьком сторін ОСОБА_3 рахувалася земельна ділянка у розмірі 0,48 га. Згідно з даними земельно-кадастрових книг за 1979 рік протоколом № 3 від 17 травня 1977 року розмір цієї земельної ділянки зменшено до 0,02 га; фактично у користуванні ОСОБА_3 залишилася земельна ділянка площею 0,24 га.

Після смерті ОСОБА_3 його син ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку не оформив.

Рішенням 16 сесії 22 скликання Вінницько-Хутірської сільської радиВінницького району Вінницької області від 17 жовтня 1997 року ОСОБА_1 виділено земельну ділянку площею 0,12 га для обслуговування отриманої у спадщину 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлямипо АДРЕСА_1 .

Рішенням 17 сесії 22 скликання Вінницько-Хутірської сільської радиВінницького району Вінницької області від 30 січня 1998 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку площею 0,12 га для обслуговування отриманої у спадщину частки житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 .

8 липня 1998 року рішенням 3 сесії 22 скликання Вінницько-Хутірської сільської радиВінницького району Вінницької області відмінено рішення 17 сесії від 30 січня 1998 року і вирішено збільшити виділену ОСОБА_1 земельну ділянку з 0,12 га до 0,18 га, зменшивши земельну ділянку ОСОБА_4 з 0,12 га до 0,06 га.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 22 лютого 1999 року у цивільній справі № 2-118-99р, яке набрало законної сили 5 березня 1999 року, задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 і Вінницько-Хутірської сільської ради та визнано незаконним рішення 3 сесії 22 скликання Вінницько-Хутірської сільської радиВінницького району Вінницької області від 8 липня 1998 року про відміну рішення 17 сесії від 30 січня 1998 року щодо виділення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га.

Вінницько-Хутірську сільську раду Вінницького району Вінницької області зобов`язано поновити право землекористування ОСОБА_4 на земельну ділянку 0,12 га по АДРЕСА_1 .

Зазначеним рішенням встановлено, що за ОСОБА_3 згідно з земельно-кадастровими книгами рахувалося 0,02 га землі відповідно до протоколу № 3 зборів колгоспників від 17 травня 1977 року. Вказана обставина підтверджується також записами у погосподарських книгах за 1986-1990 роки.

Обставин, які б свідчили про те, що за будинком по АДРЕСА_1 рахується земельна ділянка площею 0,24 га або така земельна ділянка передавалася у користування чи у власність ОСОБА_3 або ОСОБА_4 , судами не встановлено.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

На час виділення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ОСОБА_3 порядок надання земельних ділянок у користування громадянам і їх розміри визначалися положеннями глав 14, 16 ЗК Української РСР, чинного у зазначений період.

Стаття 20 ЗК Української РСР встановлювала, що право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад.

Стаття 17 ЗК України 1990 року, чинного на час прийняття оспорюваного рішення про виділення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га, закріплювала, що передача у власність земельної ділянки, яка була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у розмірах згідно із статтями 57 і 67 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо).

Згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені статтею 23 ЗК України 1990 року. Дію вказаної статті зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок».

Пунктом 3 цього Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що право власності чи користування земельною ділянкою, а також її розмір, підтверджуються записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій чи погосподарських книгах сільських Рад, а також виданим відповідною Радою народних депутатів державним актом.

Відповідно до частини третьої статті 10 та частин першої й четвертої статті 60 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналогічні норми містяться у частині третій статті 12 і частинах першій та шостій статті 81 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи касаційним судом.

Оскільки докази передачі ОСОБА_3 у користування чи у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 площею 0,24 га відсутні, а згідно з записами земельно-кадастрових книг розмір цієї земельної ділянки у 1977 році зменшений до 0,02 га, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність того, що для обслуговування житлового будинку за вказаною адресою виділено земельну ділянку площею 0,24 га.

Стаття 30 ЗК України 1990 року встановила, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання, земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

Тобто особа, яка набула права власності на частку будівлі чи споруди, стає власником відповідної частки земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Встановивши відсутність доказів того, що земельна ділянка, виділена для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 , має площу 0,24 га, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що сторони як спадкоємці ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не набули у спільну власність земельну ділянку відповідної площі, так як у їх спільній власності перебуває ділянка площею 0,02 га.

Згідно зі статтею 67 ЗК України 1990 року громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач. Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.

Стаття 17 цього Кодексу встановила, що громадяни можуть звернутися до сільської, селищної, міської, а у разі відмови ? до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів із заявою про передачу у власність земельної ділянки із земель запасу, зазначивши бажані розмір і місце розташування ділянки, мету використання і склад сім`ї. Також громадянам за їх заявою може передаватися у власність земельна ділянка, що була надана їм раніше, для чого громадянин подає відповідній раді народних депутатів заяву і матеріали, що підтверджують розмір земельної ділянки (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Така земельна ділянка передається у розмірі, встановленому статтею 67 ЗК України 1990 року.

Про передачу земельної ділянки у власність відповідна Рада народних депутатів приймає рішення.

Оскільки відсутні докази того, що виділена ОСОБА_4 земельна ділянка площею 0,12 га є частиною земельної ділянки, що раніше виділена для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 і успадкована позивачем та відповідачем пропорційно часткам у праві власності на будинок, суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку про те, що оспорюване рішення Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 30 січня 1998 року не призвело до безпідставного зменшення розміру земельної ділянки, право на отримання якої у власність має позивач ОСОБА_1 .

За таких обставин немає підстав для скасування рішення Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 16 серпня 2013 року про надання ОСОБА_4 дозволу на виготовлення технічної документації щодо встановлення на місцевості меж зазначеної земельної ділянки, так як це рішення прийняте у межах повноважень ради і також не порушує права ОСОБА_1 .

Оскільки позивач не довів, що, приймаючи оспорювані рішення, Вінницько-Хутірська сільська рада Вінницького району Вінницької області порушила принцип пропорційності розміру земельної ділянки частці співвласника у праві власності на розташований на ній будинок, суд апеляційної інстанції правильно відмовив у позові у зв`язку з недоведеністю.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції неналежно оцінив подані ним докази і дійшов помилкового висновку про недоведеність закріплення за будинком по АДРЕСА_1 земельної ділянки площею 0,24 га, касаційний суд відхиляє.

Суд апеляційної інстанції у встановленому цивільним процесуальним законодавством порядку оцінив подані заявником докази і встановив, що за будинком по АДРЕСА_1 з 1977 року закріплена земельна ділянка площею 0,02 га. Земельна ділянка, якою попередній власник ОСОБА_3 фактично користувався, мала площу 0,24 га, проте у встановленому законодавством порядку у власність чи користування у такому розмірі не виділялася і сторонами не успадкована.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень касаційного суду під час касаційного перегляду справи.

Посилання заявника на те, що у його власності перебуває 3/4 частки будинку по АДРЕСА_1 , а у власності відповідача ОСОБА_4 - 1/4 частка, тому виділення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га порушує принцип пропорційності розміру земельної ділянки частці у праві власності на розташований на ній будинок, є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виділено земельні ділянки площею 0,12 га кожному для обслуговування належного їм на праві спільної часткової власності будинку.

Встановивши такі обставини, оскільки за будинком по АДРЕСА_1 рахується земельна ділянка площею 0,02 га, суд апеляційної інстанції правильно зазначив про недоведеність порушення права позивача на отримання у власність земельної ділянки у розмірі, пропорційному його частці у праві власності на житловий будинок.

Порушень судом апеляційної інстанції цивільного процесуального законодавства, які унеможливили з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касаційним судом не встановлено і заявником не наведено.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Вінницької області від 22 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик