Постанова

Іменем України

03 липня 2019 року

місто Київ

справа № 203/642/14-ц

провадження № 61-10226св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Осіяна О. М., Глущенко Н. Г., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк) 30 січня 2014 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11270252000, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредит (грошові кошти) в сумі 130 000, 00 дол. США в порядку і на умовах, визначених у кредитному договорі, з терміном повернення не пізніше 16 грудня 2037 року. Позивач належним чином виконав свої обов`язки за кредитним договором, проте позичальник з березня 2011 року до моменту звернення до суду з позовом взяті на себе зобов`язання не виконує, своєчасно не повертає суми отриманого кредиту та не сплачує нараховані за користування кредитними коштами відсотки у встановлений кредитним договором термін.

З метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов`язань ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту № 11270252000, 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 11270252000/П, за умовами якого позичальник та поручитель несуть солідарну відповідальність перед позивачем у повному обсязі взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, включаючи повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, комісій, пені, штрафних санкцій та збитків.

На момент звернення до суду з позовом зобов`язання за договором про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000 відповідачами належним чином не виконані, проценти та інші нарахування не сплачені, у зв`язку з чим у відповідачів виникла заборгованість, яку вони добровільно не погашають та яка станом на 22 листопада 2013 року складає 1 309 187, 45 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзиви на позов не надходили.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» у рахунок повернення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, яка складається з заборгованості за кредитом - 998 274, 15 грн, заборгованості за відсотками - 269 926, 89 грн та пені - 40 986, 41 грн, яка разом складає - 1 309 187, 45 грн. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» у рахунок повернення судових витрат 3 654, 00 грн, а саме з кожного - 1 827, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що, враховуючи, що під час розгляду справи підтверджено невиконання основним боржником та поручителем своїх зобов`язань за укладеними договорами щодо сплати кредиту, процентів за користування кредитом та інших нарахувань, а також беручи до уваги наявність у позивача, за умовами укладеного між ним та відповідачами договорів, права вимагати повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Не погодившись із заочним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 у листопаді 2015 року звернулась до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення у цій справі.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року залишено без задоволення.

Ухвала суду першої інстанції обґрунтовувалась тим, що ОСОБА_1 не надала доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення спору по суті, при цьому відповідач повідомлялась про розгляд справи судом першої інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2016 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Заочне рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року скасовано в частині задоволення позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовлено у задоволенні позову в цій частині вимог.

Заочне рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року в частині розподілу судових витрат змінено та стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 654, 00 грн.

В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що відповідачі заперечують проти суми боргу та всіх її складових частин, але не надали до суду належних і достовірних доказів (в тому числі розрахунків), які б спростовували наявність боргу перед позивачем, а також заявлені позивачем суми боргу.

Визначена позивачем загальна сума стягнення, а також її складові частини зроблені із врахуванням раніше стягнутих грошових сум за рішенням суду, яке відповідачем не виконано, а також позивачем правильно визначені період та межі нарахування.

У частині доводів апеляційної скарги про припинення поруки апеляційний суд зазначив, що матеріалами справи підтверджено, що укладений між сторонами кредитний договір змінювався декілька разів додатковими угодами починаючи з 27 листопада 2008 року. Остання додаткова угода між банком та позичальником укладена 29 березня 2010 року, внаслідок чого змінилися умови договору та суми платежів. Із поручителем зміни до кредитного договору після 17 грудня 2007 року жодного разу погоджені не були, що свідчить про припинення договору поруки відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у грудні 2016 року, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2016 року та залишити в силі заочне рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження у справі, не врахував, що ОСОБА_2 не звертався до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення, а тому у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 необхідно було відмовити. Також банк зазначає, що апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 , застосувавши частину першу статті 559 ЦК України, коли ОСОБА_2 як на підставу припинення поруки посилався на правила частини четвертої статті 559 ЦК України. При цьому, на переконання ПАТ «УкрСиббанк», відсутні правові підстави для припинення поруки за правилами частини першої статті 559 ЦК України, оскільки укладеними додатковими угодами до кредитного договору не збільшено обсяг відповідальності позичальника та поручителя.

Банк також зазначає, що суд першої інстанції розглянув заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення із порушенням норм процесуального права, зокрема, не визначився із дотриманням порядку та строків подання такої заяви, не вирішував питання про поновлення пропущеного процесуального строку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 01 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17 грудня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11270252000, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредитні кошти (кредит) в іноземній валюті в сумі 130 000, 00 дол. США, що за курсом НБУ становило 656 500, 00 грн, а позичальник зобов`язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути позивачу кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у цьому договорі.

27 листопада 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 2 до договору про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, за умовами якої сторони погодили та виклали в новій редакції окремі пункти кредитного договору, визначивши строк оплати та нарахування процентів.

28 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 3 до договору про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, за умовами якої сторони домовились та змінили графік погашення кредиту за договором.

15 вересня 2009 року між банком та ОСОБА_1 укладена додаткова угода № 4 до договору про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, за умовами якої сторони погодили та виклали в новій редакції окремі пункти кредитного договору, встановивши новий розмір процентної ставки за договором та розмір оплати комісії.

Відповідно до додаткової угоди від 29 березня 2010 року № 5 до договору про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000 сторони погодили та змінили графік погашення кредиту за договором.

Також судами встановлено, що 17 грудня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», як кредитором, ОСОБА_2 як поручителем, та ОСОБА_1 як позичальником укладено договір поруки № 11270252000/П, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов`язання відповідати перед кредитором за зобов`язаннями позичальника за договором про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, а саме повернути кредитні кошти, сплатити проценти за користування кредитними коштами, комісію, пеню, штрафні санкції та збитки, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлені кредитним договором. Крім того, сторони погодили, що у разі невиконання зобов`язань за кредитним договором поручитель та позичальник відповідають перед банком як солідарні боржники.

22 листопада 2013 року банк на адресу відповідачів направив досудові вимоги про погашення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000, оскільки станом на 22 листопада 2013 року за кредитним договором обліковувалась прострочена заборгованість, яка складала 50 528, 77 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 403 876, 45 грн, внаслідок чого банк звернувся до відповідачів з вимогою сплатити заборгованість, оскільки ОСОБА_2 є поручителем відповідно до договору поруки від 17 грудня 2007 року та взяв на себе зобов`язання відповідати за виконання умов, зазначених в кредитному договорі від 17 грудня 2007 року № 11270252000.

Судами встановлено, що за договором про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2007 року № 11270252000 виникла заборгованість, яка станом на 22 листопада 2013 року складається з: заборгованості за кредитом - 998 274, 15 грн, заборгованості за відсотками - 269 926, 89 грн та пені - 40 986, 41 грн, а разом - 1 309 187, 45 грн.

Щодо дотримання судом першої інстанції вимог процесуального закону під час розгляду заяви про перегляд заочного рішення, поданої ОСОБА_1 .

Відповідно до частини другої статті 228 ЦПК України 2004 року заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

У матеріалах справи наявна розписка представника ОСОБА_1 про ознайомлення з матеріалами справи 09 червня 2015 року, коли із заявою про перегляд заочного рішення ОСОБА_1 звернулась 27 листопада 2015 року.

Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника (частина перша статті 38 ЦПК України 2004 року).

Враховуючи, що представник ОСОБА_1 ознайомився з матеріалами справи, у тому числі зі змістом заочного рішення 09 червня 2015 року, то перебіг строку для подання заяви про перегляд заочного рішення почався на наступний день з цієї дати.

Також Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є подружжям, що підтверджено відмітками у копіях паспортів відповідачів (том 1, а .с. 48-50), а отже, ОСОБА_1 в силу цих об`єктивних причин могло бути відомо про наявність та зміст заочного рішення у справі з дня, коли ОСОБА_2 отримав копію заочного рішення засобами поштового зв`язку 16 квітня 2014 року.

Суд першої інстанції, розглядаючи по суті заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, не врахував, що заява подана з пропуском встановленого процесуальним законом строку, не вирішував питання про поновлення його, що призвело до порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які апеляційний суд не врахував під час вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження заочного рішення у справі.

Щодо наявності права на апеляційне оскарження заочного рішення у ОСОБА_2 .

У разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (частини перша та друга статті 224 ЦПК України 2004 року).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії (стаття 228 ЦПК України 2004 року).

Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з`явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом (стаття 232 ЦПК України 2004 року).

Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що відповідач має право оскаржити заочне рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку виключно після розгляду заяви відповідача про перегляд заочного рішення.

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, позов пред`явлено до двох відповідачів, то розгляд названої заяви лише одного з відповідачів не дає другому з відповідачів права звертатись до апеляційного суду із апеляційною скаргою без виконання вимоги попереднього звернення цього відповідача із заявою про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 32 ЦПК України 2004 року кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 462/3542/16-ц (провадження № 61-7677св18) зроблено висновок, що ЦПК України передбачає дві форми перегляду заочного рішення: загальну (перегляд в апеляційному порядку) та спеціальну (перегляд судом, який виніс заочне рішення, за заявою відповідача). При цьому до основних ознак апеляційного перегляду заочного рішення можна віднести наступні: а) здійснюється судом вищої інстанції; б) апеляційну скаргу можуть подати сторони (відповідач лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення) та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки. Таким чином, процесуальним законом визначено спеціальний порядок перегляду заочного рішення, який проводиться судом, що його ухвалив, і лише за письмовою заявою відповідача. Оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення.

Апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наведеного не врахував, чим допустив порушення норм процесуального права.

Щодо перебігу строку на апеляційне оскарження

Відповідно до частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга залишається без руху у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

У справі, що переглядається, 01 квітня 2014 року Кіровським районним судом м. Дніпропетровська ухвалено заочне рішення у цій справі, яке ОСОБА_2 отримав засобами поштового зв`язку 16 квітня 2014 року, про що в матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 91).

ОСОБА_2 , не звертаючись із заявою про перегляд заочного рішення, 05 січня 2016 року подав апеляційну скаргу на заочне рішення суду першої інстанції та 14 березня 2016 року - заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження. Посилаючись на поважність причин пропуску строку, зазначав, що не був сповіщений про розгляд цієї справи, копію оскаржуваного рішення не отримував.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року поновлено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року. Відкрито апеляційне провадження та розпочато підготовчі дії для призначення справи до розгляду в апеляційному суді.

Зробивши висновок про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд не навів розумних мотивів цього та не обґрунтував належним чином таке процесуальне рішення, не врахував, що для ОСОБА_2 перебіг строку на апеляційне оскарження мав розпочатися після розгляду його заяви про перегляд заочного рішення, з якою він зобов`язаний був звернутися до суду першої інстанції протягом 10 днів з дня отримання копії заочного рішення. При цьому, з дня отримання копії заочного рішення та до дня подання апеляційної скарги ОСОБА_2 минуло 20 місяців та 20 днів.

Задовольняючи клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд наведеного не врахував, ухвалив судове рішення про відкриття апеляційного провадження за скаргою на рішення суду першої інстанції, поданою з пропуском строку без обґрунтування поважності причин неподання апеляційної скарги у встановлені процесуальним законодавством строки.

Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження у частині апеляційної скарги ОСОБА_1 , апеляційний суд не врахував, що представник ОСОБА_1 був присутній у судовому засіданні під час проголошення ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року про залишення без задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, а тому строк на оскарження заочного рішення для ОСОБА_1 розпочався 22 грудня 2015 року та закінчився 01 січня 2016 року, коли із апеляційною скаргою ОСОБА_1 звернулася засобами поштового зв`язку лише 05 січня 2016 року.

При цьому, істотним для вирішення подібного клопотання є тривалість усього строку, що минув з моменту ухвалення рішення судом першої інстанції, зокрема, не враховано, що з моменту проголошення рішення у справі до його оскарження в апеляційному порядку минув значний проміжок часу, 1 рік та 9 місяців.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Поновлюючи строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції не мотивував прийняття такого рішення, не зазначив підстав та мотивів відхилення тих чи інших доказів, а отже, ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року про поновлення строку на апеляційне оскарження заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2014 року є необґрунтованою, постановлена з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору на етапі відкриття апеляційного провадження у справі.

Щодо порушення принципу res judicata

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Ryabykh v. Russia», заява № 52854/99, §§ 51 і 52, ECHR 2003-X) (§ 46 рішення від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13).

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (§ 47 рішення від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13).

За змістом § 52 рішення від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення. За цих підстав ЄСПЛ постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (§ 53 рішення).

Отже, безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, апеляційний суд, усупереч зазначеним вимогам процесуального закону, необґрунтовано відкрив апеляційне оскарження після спливу значного періоду часу (майже 2 роки з дня ухвалення заочного рішення у справі, яке оскаржено до апеляційного суду) без наведення відповідних підстав та обґрунтувань, чим порушив принцип правової визначеності.

Констатовані судом процесуальні порушення можуть бути усунуті в спосіб скасування рішень апеляційного суду, постановлених на етапі поновлення строку на апеляційне оскарження й ухвалення рішення за наслідками апеляційного провадження з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення процесуальних питань, пов`язаних з прийняттям апеляційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , та постановлення рішень відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною другою статті 406 ЦПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.

Верховний Суд, здійснивши аналіз змісту касаційної скарги, зробив висновок, що доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 , поданої з порушенням процесуальних строків, стосуються процесуальних рішень суду апеляційної інстанції щодо безпідставного та необґрунтованого поновлення строку відповідачу на оскарження рішення суду першої інстанції.

Заявником також оскаржується ухвала апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження з порушенням правил процесуального закону.

При цьому Верховний Суд встановив істотні порушення норм процесуального права під час вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження заочного рішення ОСОБА_1 , а тому зробив висновок про необхідність виходу за межі доводів касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.

Скасування рішення апеляційного суду без одночасного вирішення питання про скасування ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження не матиме правового значення для вирішення спору по суті та ухвалення остаточного рішення у справі.

Враховуючи, що відповідно до вимог статті 389 ЦПК України ухвали суду апеляційної інстанції про відкриття апеляційного провадження підлягають касаційному оскарженню разом із рішенням суду, скарги на такі ухвали розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на судові рішення.

Враховуючи те, що ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року порушено вимоги статей 232 та 297 ЦПК України 2004 року під час вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2016 року переглянуте судове рішення, яке набрало законної сили, за скаргою, поданою з пропуском строку на апеляційне оскарження, без розгляду заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення, зазначені судові рішення апеляційного суду не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Відповідно до статті 411 ЦПК України це є підставою для скасування судових рішень, ухвалених зі стадії відкриття апеляційного провадження, з передачею справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Під час нового розгляду справи апеляційний суд повинен повторно вирішити питання про відкриття апеляційного провадження із урахуванням принципу res judicata, з наведенням обґрунтованих мотивів наявності підстав для відкриття чи відмови у відкритті апеляційного провадження у справі.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2016 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко