Справа № 372/390/17

Провадження № 2-620/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2019 року м. Обухів

Обухівський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Зінченко О.М.

при секретарі судового засідання Євдокімова В.С.,

прокурора Тарасенко А.С.,

представників ОСОБА_1, ОСОБА_7,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Київської області в інетерсах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду із вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи який зазначав, що під час проведення досудового розслідування установлені порушення вимог земельного та лісового законодавства при укладенні договорів купівлі-продажу між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), оскільки відсутні рішення про виділення земельних ділянок із державної власності, державні акти є підробленими, тому всі договори із спірними ділянками є нікчемними, просив витребувати земельні ділянки з незаконного володіння. Так, проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № №12013000000000148 від 23.01.2013 за ознаками злочинів, передбачених ч.ч. 3, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 209, ч. ч. 2, 3 ст. 358, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 255 КК України.

Під час розгляду справи частина позовних вимог була залишена без розгляду за заявою прокурора, загалом прокурор просив витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння:

- ОСОБА_2 земельні ділянки із кадастровими №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 загальною площею 3,3000 га вартістю 18167,95 грн.;

- ОСОБА_3 земельну ділянку із кадастровим № НОМЕР_4 загальною площею 0,5000 га вартістю 2752,72 грн.;

- ОСОБА_4 земельні ділянки із кадастровими №№: НОМЕР_5 , НОМЕР_6 загальною площею 0,5000 га вартістю 2752,72 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року в задоволенні позову заступника прокурора Київської області в інетерсах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, відмовлено повністю, постановою Апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року рішення Обухівського районного суду Київської області залишено без змін.

14 листопада 2018 року Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

22 грудня 2018 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області вищевказану цивільну справу прийнято до провадження та призначено підготовче судове засідання за загальними правилами позовного провадження.

03 квітня 2019 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.

В судовому засіданні прокурор Тарасенко А.С. позов підтримала, посилаючись на те, що під час досудового розслідування у кримінальному провадженні було встановлено, що ОСОБА_5 продав за нотаріально посвідченими договорами ряд земельних ділянок, однак вказані у договорах державні акти не могли бути дійсними, фактично ОСОБА_5 в установленому законом порядку право на землю не набував, спірні земельні ділянки відносяться до земель водного фонду і перебувають у користуванні ДП «Київлісгосп», із державної власності ділянки не вибували, їх цільове призначення не змінювалось, при державній реєстрації переходів права власності ці обставини не могли бути встановлені, вважала належним способом захисту інтересів держави саме виндикаційний позов про витребування земельних ділянок, оскільки державні акти та правочини не оспорювались, вважала строки позовної давності не пропущеними.

Представник позивача Кабінету Міністрів України в судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позов підтримав, просив поновити строки позовної давності.

Представник третьої особи Насадчук П.А. проти задоволення позовних вимог заперечив, посилаючись на необґрунтованість позову та безпідставності.

Представник відповідача ОСОБА_7 , в судовому засіданні заперечив проти позову повністю, посилаючись на його необґрунтованість, добросовісність набуття відповідачем права на землю, просив залишити позовну заяву без розгляду.

Третя особа ОСОБА_6 в судове засідання не з`явився, надав до суду клопотання про розгляд справи у його відсутність, проти задоволення заявлених вимог заперечив в повному обсязі.

Вислухавши прокурора, сторін по справі, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 23.10.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено ряд спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок які розташовані в смт АДРЕСА_1 та посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.Р., а саме: площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_7 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_8 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_9 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_10 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_11 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_12 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_2 ; площею 0,3000 га із кадастровим номером НОМЕР_13 ; площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_7 .

ОСОБА_2 на підставі вказаних договорів купівлі-продажу видано державні акти на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_14 загальною площею 0,5000 га (державний акт на право власності серії НОМЕР_15 від 12.11.09); земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_2 загальною площею 0,5000 га (державний акт на право власності серії НОМЕР_16 від 02.11.07); земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_3 загальною площею 0,3000 га (державний акт на право власності серії НОМЕР_17 від 02.11.07).

За результатами об`єднання придбаних земельних ділянок з кадастровими номерами: НОМЕР_12 , НОМЕР_11 , НОМЕР_10 , НОМЕР_9 , НОМЕР_8 , НОМЕР_7 ОСОБА_2 видано державний акт серії НОМЕР_18 від 02.11.07 на право власності на земельну ділянку загальною площею 3,0000 га із кадастровим номером НОМЕР_1 .

Частина земельних ділянок були відчужені ОСОБА_2 на підставі наступних правочинів:

1) земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_14 загальною площею 0,5000 га відчужена ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 26.11.09, який зареєстровано в реєстрі за № 2927.

2) земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_4 загальною площею 0,5000 га, яка є частиною від земельної ділянки із кадастровим номером НОМЕР_1 загальною площею 3,0000 га, відчужена ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29.07.08, який зареєстровано в реєстрі за № 5202.

ОСОБА_3 отримав державний акт серії НОМЕР_19 від 28.08.08 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_4 .

ОСОБА_6 , на підставі вказаного вище договору дарування та за результатами поділу земельної ділянки з кадастровим № НОМЕР_14 утворено дві нові земельні ділянки з кадастровими №№: НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , на яких оформлено право власності та отримано державні акти серії НОМЕР_20 від 21.09.12 на право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку загальною площею 0,2500 га із кадастровим номером НОМЕР_5 та серії НОМЕР_21 від 21.09.12 на право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку загальною площею 0,2500 га із кадастровим номером НОМЕР_6 .

ОСОБА_6 відчужено належні йому на праві власності земельні ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 03.10.2015, виданого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.Р. та зареєстрованого в реєстрі за № 1880 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 25016284 від 03.10.2015, номер запису про право власності 11456257 від 03.10.2015) відчужена ОСОБА_4 земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_5 загальною площею 0,2500 га, на підставі договору купівлі-продажу від 03.10.2015, виданого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.Р. та зареєстрованого в реєстрі за № 1888 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 25016369 від 03.10.2015, номер запису про право власності 11456310 від 03.10.2015) відчужена ОСОБА_4 земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_6 загальною площею 0,2500 га.

Як зазначено у договорах купівлі-продажу земельних ділянок, укладених між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), продавець є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності серії НОМЕР_22 , НОМЕР_23, НОМЕР_24, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29 від 15.04.04 та № НОМЕР_30 від 14.04.04 виданих (яким органом в договорах не зазначено) на підставі договорів купівлі-продажу №№ 2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716 від 22.03.04.

Частиною 2 ст. 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ч.1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Згідно зі ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Суд погоджується із доводами представників відповідачів про те, що державі та, зокрема, органам прокуратури було відомо про укладення оспорюваних договорів від 23.10.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 щонайменше з грудня 2007 року.

Так, 31.03.2008 року заступником прокурора Київської області Ричкою О .І. було порушено кримінальну справу за фактом службового підроблення державних актів на право власності на земельні ділянки в межах Козинської селищної ради Обухівського району, розташовані між Новообухівським та Старообухівським автошляхами, за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України. Підставою для порушення кримінальної справи були звернення народного депутата України ОСОБА_9 до Генерального прокурора України від 28.11.2007 року та більш пізнє аналогічне звернення до Генерального прокурора України народного депутата України Стретовича В.М. У вказаній кримінальній справі розслідувались факти щодо придбання ОСОБА_5 та відчуження ним в подальшому за оспорюваними договорами купівлі-продажу від 2007 року земельних ділянок.

Постановою слідчого в ОВС прокуратури Київської області Попова А.О. від 31.07.2008 року кримінальну справу № 47-976 було закрито за відсутністю складу злочину. 10.07.2010 року прокурором СВ прокуратури Київської області Мезеновим Є.В. було скасовано зазначену постанову слідчого Попова А.О. від 31.07.2008 року про закриття кримінальної справи. Після додаткового розслідування постановою слідчого в ОВС прокуратури Київської області Бозовуляка М.І. від 06.12.2010 року кримінальну справу № 47-976 було вдруге закрито за відсутністю складу злочину. Повторно постанови про закриття цієї кримінальної справи виносились 25.05.2011 року та 12.10.2012 року.

З вказаних постанов слідчих вбачається, що в ході розслідування кримінальної справи № 47-976 у 2008 та 2010 роках слідство запитувало від ДП «Київське лісове господарство» необхідні документи та інформацію, були допитані колишні та чинні на той час керівники цього підприємства. Отже, ДП «Київське лісове господарство» також було відомо з 2008 року про факти, якими прокурор у позовній заяві обґрунтовує позовні вимоги.

Крім того, державою у особі відповідних уповноважених нею посадових осіб та органів державної реєстрації, земельних ресурсів неодноразово вчинялись дії щодо затвердження технічної документації, видачі різним громадян правовстановлюючих документів на спірні земельні ділянки (державних актів), реєстрації правочинів і державній реєстрації права власності на спірні земельні ділянки протягом 2008-2017 років, що підтверджується державними актами, технічною документацією, інформаційними довідками, матеріалами переписки, постановами слідчих та іншими наявними у справі доказами.

Вказані вище обставини встановлені чинним рішенням та ухвалами судів різних інстанцій у спорі між тими ж сторонами з дещо іншим предметом.

Так, у травні 2015 року прокурор в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» звернувся до суду з позовом до першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства Київське лісове господарство» до ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про визнання недійсними правочинів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права, у якому просив визнати недійсними правочини, державні акти на право власності на землю, витребування земельних ділянок та повернення землі. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29.10.2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 30.06.2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.02.2017 року у задоволенні вказаного позову відмовлено (цивільна справа № 372/1988/15-ц).

Посилання прокурора на матеріали кримінального провадження № 12013000000000148 суд вважає необґрунтованими, оскільки ці докази здобуті у межах кримінального провадження поза межами процедур, передбачених ЦПК України, судові рішення за наслідками правової оцінки відповідних доказів в порядку КПК України відсутні, зокрема вироки у вказаному кримінальному провадженні не виносились. Враховуючи викладене, вважати встановленими ті обставини, на які посилається прокурор в обґрунтування цього позову, достатніх підстав немає.

Згідно з ч. 1 ст. 57 Земельного кодексу (в редакції станом на 2007 рік) земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Згідно з п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу у зазначеній редакції до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Ця норма з`явилась у Лісовому кодексі 29.03.2006, коли набрала чинності нова редакція цього Кодексу.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 ця норма не має зворотної дії в часі.

Відповідно до наведеної норми п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу лісогосподарське підприємство на підтвердження свого права постійного користування земельними ділянками має надати не тільки планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, але й докази того, що ці ділянки були законно надані у постійне користування з певним цільовим призначенням до 29.03.2006, тобто підприємство має надати відповідні правовстановлюючі документи.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Лісового кодексу в редакції до 29.03.2006 право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

Отже, в період первісного надання спірних земельних ділянок у власність (чи користування) громадян, що мало місце до 2004 року, право постійного користування земельними ділянками лісового фонду ДП «Київський лісгосп» могло підтверджуватись тільки державним актом на право постійного користування землею.

У матеріалах цивільної справи відсутні докази надання у користування ДП «Київський лісгосп» спірних земельних ділянок та земельних ділянок в межах Планшету лісокористування № 1 Козинського лісництва.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з наведеними нормами матеріального права та ч. 2 ст. 78 ЦПК України постійне користування спірними землями ДП «Київське лісове господарство», отже й право власності держави, можуть підтверджуватись або державними актами або планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування разом з відповідними рішеннями органів влади попередніх років про надання цих ділянок для ведення лісового господарства. Одночасно такими доказами підтверджується й цільове призначення земель ДП «Київське лісове господарство». Інших правовстановлюючих документів законом не було передбачено.

Відповідно до ч. 2 ст. 94 Лісового кодексу в редакції до 29.03.2006 матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища.

Однак прокурор та позивачі протягом судового розгляду не подавали та взагалі не посилаються як на докази на документи щодо погодження з Радами народних депутатів матеріалів лісовпорядкування попередніх років (до 2007 року), у т.ч. матеріалів лісовпорядкування 1983, 1993, 2003 років.

Відповідно до п. 2.1.4 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, оригінали планшетів лісовпорядкування, які мають спільні межі з іншими землекористувачами, мають бути завірені в органах землевпорядкування того району, де проводяться лісовпорядкувальні роботи. З контексту Інструкції вбачається, що у п. 2.1.4 йдеться про погодження оригіналів планшетів районними органами земельних ресурсів.

В порушення зазначеної норми надані прокурором суду копії планшетів не мають відміток про завіряння (погодження) в органах землевпорядкування Обухівського району Київської області.

У матеріалах цивільної справи немає державних актів ДП «Київське лісове господарство» або його попередника ДЛГО «Київліс» на право постійного користування спірними землями, немає належним чином завірених копій з оригіналів планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування та немає жодних рішень органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у постійне користування ДП «Київське лісове господарство», прийнятих до 29.03.2006.

У постанові Верховного Суду України від 27.01.2015 по справі № 21-570а14 (у Реєстрі № 42886574) зазначено: «Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень ЛК».

При цьому Верховний Суд України зазначив у постанові, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування мають відповідати вимогам ст. 48 Лісового кодексу та Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986.

У постанові Верховного Суду від 01.03.2018 по справі № 911/2032/17 (у Реєстрі № 72605125) зазначено: «Для визнання планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування документами, що підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками державними лісогосподарськими підприємствами, необхідно встановити факт, що ці землі раніше, до 29.03.2006 вже були надані цим підприємствам у постійне користування.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст.20 Земельного кодексу Української РСР від 08.07.1970:

"Відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування.

Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР.

Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі."

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.23 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року N561-XII:

"Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України."

Згідно з ч.1 ст. 126 Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ в редакції станом на момент прийняття спірних рішень:

"Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України."

На підставі викладеного Верховний Суд зазначив, що для правильного вирішення справи судам необхідно встановити, хто саме, на підставі яких норм відповідного законодавства або правовстановлюючих документів, виданих відповідно до такого законодавства, був постійним користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття спірних рішень, і чи був такий постійний користувач взагалі.

У постанові Верховного Суду від 26.09.2018 по справі № 922/1471/17 (у Реєстрі № 76755453) зазначено:

«У даній справі судом апеляційної інстанції за результатами дослідження та оцінки зібраних у справі доказів констатовано відсутність належних та допустимих в розумінні статей 76, 77 ГПК України доказів у підтвердження права позивача постійного користування спірними земельними ділянками».

При цьому Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що єдиний наявний у справі доказ такого права - лісовпорядний планшет Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське ЛГ" не є належним та допустимим доказом з огляду на його невідповідність вимогам щодо оформлення такого документа відповідно до Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, та приписам статті 48 Лісового кодексу України щодо змісту та порядку затвердження матеріалів лісовпорядкування.

У постанові Верховного Суду від 11.07.2018 по справі № 904/8549/17 (у Реєстрі № 75368697) зазначено, що допустимими доказами у справі є або оригінали документів або належним чином засвідчені копії з оригіналів за умови, що особа, яка подає до суду копію документа, володіє його оригіналом чи може вказати, у чийому володінні знаходиться оригінал для витребування судом з метою дослідження такого оригіналу (частини 2, 5, 6 ст. 95 ЦПК України).

Згідно ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що відповідачі за оплатними і чинними договорами придбали спірні земельні ділянки.

В задоволенні позову прокурора щодо оспорення підстав набуття громадянами права власності на спірні земельні ділянки було відмовлено чинними судовими рішеннями у іншій цивільній справі, тому станом на цей час правові та фактичні підстави отримання відповідачами права власності в судовому порядку не скасовані та чинні.

У випадках, коли відчужене майно було перепродано третій особі, виключним видом захисту є лише віндикація. Така позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 13.05.2015 (справа №6-67цс15), де зазначено, що в такому випадку не можна визнавати правочин недійсним (ст.ст.215, 216 ЦК), натомість спосіб захисту можливий тільки шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК.

Згідно ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод, які згідно рішення суду у іншій справі не суперечать вимогам ст.ст.82,132 ЗК України та ст.203 ЦК України, тобто із передбачених законом підстав.

Прокурор обґрунтовує позов неправомірністю вибуття спірних земельних ділянок із державної власності.

Відповідачі не були учасниками правовідносин з приводу вибуття спірних земельних ділянок із державної власності, придбали нерухоме майно шляхом укладення нотаріально посвідчених угод, тому не повинні нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором в якості обґрунтування позову, підстави для позбавлення їх об`єктів права власності на нерухоме майно не підпадають під дію ст.ст. 387, 388 ЦК України, оскільки не відносяться до виключного кола обставин, які можуть слугувати підставою для витребування майна від добросовісного набувача, повернення земельної ділянки державі.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Описану вище правову позицію висловив Верховний Суд України у справі № 6-1376цс16, з якою суд погоджується і обов`язково враховує при застосуванні вказаних норм права у цьому спорі в силу приписів п.2 ч.1 ст.360-7 ЦПК України.

Як вбачається із обставин справи, відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх у третіх осіб на підставі чинних правочинів у передбачений законом спосіб, при цьому не допускали будь-якої неправомірної поведінки.

Доводи прокурора про неправомірні дії відповідачів суд не приймає до уваги, оскільки відсутній чинний вирок суду, який би встановлював винуватість у скоєнні ними будь-яких злочинів, так само відсутні інші судові рішення, які б встановили незаконність набуття відповідачами права на землю або правочини або правовстановлюючі документи попередніх власників спірних земельних ділянок.

Таким чином, визначені прокурором правові підстави для витребування із володіння відповідача суд вважає юридично неспроможними, оскільки витребування спірних земельних ділянок у відповідачів не ґрунтується на нормах національного та міжнародного законодавства, становить непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною 3 статті 388 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" N 9 від 06.11.2009 року норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Всупереч вимогам зазначених статей закону та роз`яснень Пленуму Верховного суду України, прокурор, заявляючи вимоги про витребування земельних ділянок у відповідачів не зазначив після якого недійсного правочину останні набули права власності на землю і яким рішенням встановлена недійсність даного правочину.

Крім того, суд враховує, що позов пред`явлено прокурором в інтересах держави, він обґрунтовується загальними посиланнями на необхідність дотримання законності, однак прокурор не посилався і не довів порушення прав саме вказаного у позові позивача.

Зокрема залишились неспростованими доводи заперечень представників відповідачів щодо неналежності визначеного позовом позивача - Кабінету Мніністрів України через неправильне застосування прокурором редакції ч.9 ст.149 ЗК України станом на час виникнення спірних правовідносин, а також те, що спірні земельні ділянки не відносились до лісів першої групи, не можуть вважатись єдиним масивом загальною площею більше 10 га, перебувають в межах Козинської селищної ради, тому право розпорядження спірними земельними ділянками не відносилось до сфери компетенції Кабінету Мніністрів України, який не є органом місцевого самоврядування.

За таких обставин, позовні вимоги щодо витребування земельних ділянок суд вважає необґрунтованими і такими, що не узгоджуються із чинним законодавством і суперечать дійсним обставинам справи.

Чинною ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 21.06.2017 року позовну вимогу заступника прокурора Київської області в інетерсах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки залишено без розгляду.

Таким чином, чинними і дійсними залишаються правовстановлюючі документи та правочини, за якими відповідачі набули право на землю, тому правових і фактичних підстав для витребування спірних земельних ділянок немає.

Подані прокурором докази щодо виготовлення, видачі державних актів, порядку укладення первинних договорів щодо відчудження спірних земельних ділянок, відносяться до меж правової оцінки дійсності або ж недійсності правочинів, правовстановлюючих документів на землю, що у цій справі фактично виходить за межі позовних вимог і не впливає на описану вище правову оцінку суті позовних вимог у поданій суду редакції позову.

Вирішуючи питання про належність особи, в інтересах якої пред`явлено позов суд приймає до уваги наступне.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені, зокрема, ст. ст. 20, 33, 36-1 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України, відповідно до якої прокурор може звертатися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах.

Під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Таким чином, по цій справі прокурор має достатні повноваження для самостійного визначення осіб, в інтересах яких пред`явлено позов, однак при розгляді справи він повинен відповідно до вимог ст.81 ЦПК України довести зазначені у позові обставини порушення інтересів держави та те, що у фактичних правовідносинах саме ці особи є органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов`язку від інших осіб.

Отже лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Позовні вимоги фактично пред`явлені в інтересах не держави загалом, а в інтересах Кабінету Міністрів України.

Згідно позову спірні земельні ділянки знаходяться у смежах населеного пункту - смт. Козин Обухівського району Київської області, але прокурор не вказує на необхідність захисту прав територіальної громади смт. Козин Обухівського району Київської області, не пред`явив позов в інтересах Козинської селищної ради.

Обґрунтування позову стосується захисту загальнодержавної власності, але належних і допустимих доказів сааме такого статусу цих земель суду не подав, віднесення земель до лісового фонду не довів, порушення прав та законних інтересів Кабінету Міністрів України не обґрунтував.

За таких обставин, суд вважає правову позицію прокурора щодо обґрунтування належності органу, в інтересах якого він звернувся із цим позовом, наявності суспільного інтересу та порушень інтересів держави відносно дотримання законодавства при виділенні земельних ділянок, неспроможною і непереконливою.

Вказані недоліки в правовому обґрунтуванні позову та ненадання прокурором переконливих доказів на підтвердження наявності фактичних обставин, які покладені в основу позовних вимог, на думку суду, унеможливлюють задоволення позову, оскільки достатність підстав для позбавлення охоронюваного законом конституційного права власності судом не встановлено.

Вирішуючи заяви представників відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності суд вважає, що за наслідками правової оцінки обставин спору позовні вимоги по суті залишились недоведеними, тому це є достатньою підставою для відмови у їх задоволенні, відтак наслідки спливу позовної давності застосуванню не підлягають, оскільки такі наслідки застосовуються у випадку доведеності і законності позовних вимог, що у цій справі не встановлено.

Правильність такої правової позиції узгоджується із висновками судів різних інстанції за наслідками розгляду спорів у аналогічних правовідносинах, зокрема викладених у рішенні Апеляційного суду Київської області від 9 вересня 2017 року у цивільній справі № 372/391/17 за позовом Заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 , треті особи ОСОБА_12 , ОСОБА_18 про визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок.

Враховуючи тривалий час розгляду справи суд вважав можливим вирішити спір на підставі наявних у справі доказів відповідно до принципів диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодекос випадках.

Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене вище, суд вважає недоведеними посилання позову на порушення прав чи інтересів держави у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту.

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених прокурором предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається прокурор як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого повного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, при цьому заперечення відповідачів ґрунтуються на законі та письмових доказах, в тому числі на чинних судових рішеннях, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 19, 121 Конституції України, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 20-23, 52, 55, 84, 116, 118, 121, 122, 125, 126, 149, 152, 155, 198 Земельного кодексу України, ст.ст. 16, 31, 203, 204, 215, 216, 251-253, 258, 261, 264, 267, 387, 388, 392 Цивільного кодексу України, ст.ст. 5, 27, 31, 57 Лісового кодексу України, ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд-

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову заступника прокурора Київської області в інетерсах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Зінченко