Справа № 161/19002/18 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк В. Ф.

Провадження № 22-ц/802/678/19 Категорія: 26 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2019 року                                                 місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л.В.,

суддів - Федонюк С.Ю., Шевчук Л.Я.,

з участю секретаря - Лимаря Р.С.,

представника позивача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що 25 червня 2011 року між сторонами укладений договір позики, відповідно до якого позивач передав ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 40 000 доларів США, а відповідач ОСОБА_3 зобов`язувався повернути йому позику до 01 жовтня 2011 року, проте у визначений строк грошові кошти у вказаному розмірі відповідач не повернув та продовжує ухилятися від сплати боргу.

У зв`язку з наведеним позивач ОСОБА_2 просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики в розмірі 1 348 815,53 грн, з яких: 1 110 800 грн – сума основного боргу; 238 015,53 грн – три проценти річних від простроченої суми, а також понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 8 810 грн.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просив скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позову з підстав неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи.

Апеляційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що місцевий суд дійшов необґрунтованого висновку про відмову у позові з тих підстав, що зобов`язання між сторонами визначено у доларах США, в той час коли він звернувся із вимогами про стягнення заборгованості у гривні, оскільки незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов`язанні, валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов`язання і фактично його виконання, є виключно національна валюта України – гривня. Отже, у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для відмови у позові, тому що, закон передбачає стягнення заборгованості за договором позики не лише у валюті зобов`язання як у даному випадку – доларах США, а й у національній валюті України - гривні.

Колегія суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у даній справі, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості у гривні, в той час коли зобов`язання між сторонами визначено у доларах США, а тому врахувавши принцип диспозитивності цивільного судочинства та відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог вважав, що підстави для задоволення позову відсутні.

Проте з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, оскільки вони не відповідають встановленим у справі обставинам та не узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють дані правовідносини.

Судом першої інстанції встановлено, що 25 червня 2011 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір позики грошових коштів, за яким передав останньому 40 000 доларів США. Борг відповідач відповідно до умов договору позики зобов`язувався повернути до 01 жовтня 2011 року. На підтвердження укладення договору відповідачем була надана розписка (а.с. 7).

Як встановлено під час апеляційного розгляду даної справи, відповідач ОСОБА_3 своїх зобов`язань щодо повернення боргу в розмірі 40 000 доларів США, еквівалент яких згідно офіційного курсу Національного банку України станом на 22 листопада 2011 року становить 1 110 800 грн., не виконав, у зв`язку з чим позивач має право також на стягнення трьох процентів річних від простроченої суми відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України за період з 02 жовтня 2011 року по 22 листопада 2018 року - 2609 днів, що становить 238 015,53 грн.

Загальний розмір заборгованості за договором позики з врахуванням трьох процентів річних від простроченої суми становить 1 348 815,53 грн.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, із договорів та інших правочинів.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частинами першою та другою статті 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки відповідач ОСОБА_3 в порушення умов договору позики від 25 червня 2011 року у встановлений вказаним договором строк не повернув позикодавцю ОСОБА_2 , позичені у нього грошові кошти в розмірі 40 000 доларів США, що еквівалентно 1 110 800 грн., тому з нього на користь позивача підлягає до стягнення зазначена сума заборгованості, а також три проценти річних від простроченої суми за період з 02 жовтня 2011 року по 22 листопада 2018 року в розмірі 238 015,53 грн.

Покликання суду першої інстанції на те, що зобов`язання між сторонами визначено в іноземній валюті у якій це зобов`язання і має бути виконане, у зв`язку з чим підстави для стягнення боргу з відповідача на користь позивача у національній валюті гривні відсутні, є необґрунтованими і не узгоджуються із нормами матеріального права.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Наведені правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

У розглядуваному випадку позивач, скориставшись своїм диспозитивним правом, звертаючись з позовом просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики, укладеного у доларах США, визначивши її розмір у гривневому еквіваленті, що не суперечить зазначеним положенням законодавства та висновкам Верховного Суду на який, зокрема, і посилається суд першої інстанції.

За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване в даній справі рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову з наведених підстав.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що апеляційним судом у даній справі ухвалюється нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_2 , а тому з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача підлягають до стягнення понесені позивачем судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви в розмірі 8 810 грн. та апеляційної скарги в розмірі 13 215 грн., а всього 22 025 грн.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року в даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 1 348 815(один мільйон триста сорок вісім тисяч вісімсот п`ятнадцять)грн 53 коп. з яких: 1 110 800(один мільйон сто десять тисяч вісімсот) грн. - сума основного боргу, 238 015(двісті тридцять вісім тисяч п`ятнадцять) грн. 53 коп. – три проценти річних від простроченої суми, та 22 025(двадцять дві тисячі двадцять п`ять) грн. сплаченого судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді