Справа № 2-112         2010 року

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

25 лютого 2010 року             Ленінський районний суд м. Луганська в складі:

головуючого судді Бугери О.В.,

при секретарі:  Тихенькій О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Луганська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору позики, стягнення грошових коштів,

                    ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із позовом про стягнення боргу з відповідача.  В обґрунтування позову зазначив, що в липні 2008 року позивач позичив відповідачу грошові кошти в сумі 15.000 гривень, які останній зобов’язався повернути протягом 3 місяців. Договір займу був укладений в усній формі, згідно до ст..218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину не має наслідком його недійсність. Передача коштів здійснювалась через ОСОБА_3, на день подачі позову відповідач повернув 1.000 гривень. Враховуючи, що відповідач не виконав належним чином умови зобов’язання, просив стягнути з  відповідача 14.000 гривень.

В ході розгляду справи представник  позивача подав заяву про зміну предмету позову. Посилався на те, що договір займу між сторонами у справі укладався в усній формі, було позичено позивачем відповідачу 15000 гривень, які останній зобов’язався повернути протягом трьох місяців, але на сьогоднішній день відповідач факт укладання договору заперечує, від повернення грошових коштів ухиляється. Посилався на те, що відповідно до вимог ст..218 ЦК України недотримання сторонами письмової форми правочину  не тягне за собою наслідок недійсності правочину. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий право чин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Посилались на те, що відповідач повернув позивачу 1000 гривень, тобто фактично визнав своє зобов’язання, чого він не заперечує, а також наявність зобов’язання підтверджує свідок ОСОБА_3 та постанова про відмову в порушенні кримінальної справи, згідно до якої встановлено, що саме відповідач запозичив у керівництва фірми «Мак-Дак»  грошові кошти, які передав знайомому ОСОБА_4. Власником свідоцтва про реєстрацію товарного знаку «Мак-Дак» є позивач у справі – засновник та директор приватного підприємства «Макаренко», яке у своїй діяльності використовує цей товарний знак. Тобто, факт укладання договору позики  був підтверджений відповідачем особисто та знайшов своє відображення у постанові про відмову в порушення кримінальної справи, яка є письмовим доказом відповідно до вимог ст.64 ЦПК України.

 Просив визнати дійсним договір позики на суму 15000 гривень, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Стягнути  з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 14000 гривень.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги з урахуванням змін підтримав, просив їх задовольнити.

Відповідач в судовому засіданні вимоги позову з урахуванням змін предмету позову не визнав. Подав суду письмові заперечення, в яких зазначив, що відповідно до вимог ст.1047 ЦК України  договір займу грошових коштів укладається в письмовій формі, на підтвердження укладання договору може бути надана розписка або інший документ, але позивачем такого документу не надано. Також посилався на те, що в липні 2008 року він взагалі не був знайомий з ОСОБА_1. Посилався на те, що  вимоги ст..218 ЦК України розповсюджуються на спори, що виникають щодо визнання угод недійсними, але ж ніяк щодо стягнення коштів. А також посилався на те, що в даному випадку обґрунтовуватись рішення не може на поясненнях свідка, якщо законом передбачено обов’язкову письмову форму угоди. Зазначав також, що в листопаді 2008 року позивач вже звертався до Ленінського райсуду м.Луганська із відповідним позовом, але позов був залишений без розгляду у зв’язку з неявкою представника позивача.  Просив в позові відмовити за необґрунтованістю.

Суд вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, свідка ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи,  відмовний матеріал № 7079, вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України визначено, що  зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 позивач у справі є власником торгового знаку «Мак-Дак», відповідно до свідоцтва на знак для товарів і послуг /а.с.36/. Також позивач у справі є директором приватного підприємства «Макаренко», відповідно до наданої копії свідоцтва /а.с.37/ та копії наказу /а.с.38/. Саме позивач зазначає, що між ним та відповідачем було укладено у усній формі договір позики та виникли зобов’язання.

Відповідно до ст.1046 ЦК України  за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.  Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Статтею 1047 ЦК України встановлено вимоги до форми договору позики, а саме укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Постановою від 09 жовтня 2008 року о/у ОУР Ленінського РВ ЛМУ УМВС України в Луганській області ОСОБА_6 було відмовлено у порушенні кримінальної справи за ст.190 КК України. Із змісту зазначеної постанови вбачається, що перевірка проводилась за зверненням ОСОБА_2 щодо незаконного утримання на території фірми «Мак-Дак» його автомобіля.

З пояснень відповідача, що є в матеріалах відмовної справи /а.с.3/ вбачається, що відповідач передав грошові кошти в сумі 14000 гривень, що належать керівництву «Мак-Дак» свому знайомому ОСОБА_4. А також зазначено, що грошові кошти відповідач передавав ОСОБА_4 на прохання ОСОБА_3 за надання послуг ОСОБА_4 підприємству «Мак-Дак». Тобто фактично, відповідачем не визнавалось факт отримання в займ грошових коштів будь-то від позивача у справі, чи від керівництва фірми «Мак-Дак».

З пояснень ОСОБА_1 позивача у справі, що є в матеріалах відмовної справи /а.с.4/ вбачається, що він запозичив грошові кошти відповідачу на початку липня в сумі 15000 гривень, послугами якого користувався раніше, зазначені кошти він повинен був повернути протягом трьох місяців, повернув лише 1000 гривень, пояснював, що у нього немає коштів, а тому дійсно було залишено автомобіль на території підприємства до повернення суми боргу.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3, суду пояснив, що він дійсно передавав грошові кошти відповідачу у справі в сумі 15000 гривень та останній обіцяв їх повернути, при цьому розписок не складалось.

Що стосується посилань представника позивача на вимоги ст.218  ЦК України, якої визначено правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину, то заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до вимог ст. 1049 ЦК України встановлено, що  позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.  

    Вимогами ст. 1051 ЦК України визначено, що якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Як вбачається з наданих сторонами доказів та досліджених судом, розписки про отримання грошових коштів ОСОБА_2, відповідачем у справі не складалось, договору займу не укладалось, факт отримання відповідачем коштів в сумі 15.000 гривень  підтверджується лише поясненням свідка ОСОБА_3. Також не підтверджується факт отримання позики й копією постанови про відмову в порушенні кримінальної справи та матеріалами відмовної справи.

В даному випадку виходячи із зазначених вище вимог цивільного законодавства докази надані стороною відповідача є недопустимими при розгляді цього спору. Відповідач категорично заперечує укладання договору займу, заперечує виникнення у нього зобов’язання щодо повернення коштів, а також щодо часткового повернення ним грошових коштів, а пояснення свідка ОСОБА_3 не є відповідним належним доказом у зазначеній справі.

На підставі ст.ст.16, 218, 526, 625, 1046, 1049 ЦК України, керуючись ст.ст. 15, 15-1, 30, 60, 88, 212, 214-215 ЦПК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9  «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними»,  суд, -

В И  Р І Ш И В :

             Позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

              Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк, з дня проголошення рішення, заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч.4 ст.295 ЦПК України.

Головуючий: суддя                                 О.В.Бугера