Постанова

Іменем України

10 липня 2019 року

м. Київ

справа № 685/1287/15-ц

провадження № 61-20692 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача- ОСОБА_2 ;

відповідачі: ОСОБА_3 , Теофіпольська селищна рада Теофіпольського району Хмельницької області;

представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 13 березня 2017 року у складі судді Самойловича А. П., та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Пастощука М. М., Гринчука Р. С., Корніюк А. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , Теофіпольської селищної ради Теофіпольського району Хмельницької області про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення без надання іншого жилого приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до витягу з протоколу № 32 засідання профкому та адміністрації Теофіпольського цукрового заводу її чоловікові, ОСОБА_5 , виділено житлову площу: кімнати АДРЕСА_2 , у яких вона проживала разом з чоловіком з 1988 року, зареєстрована за вказаною адресою з 18 січня 1990 року.

Зазначала, що у 2007 року у зв`язку із сімейними обставинами вона вимушена була тимчасово виїхати на проживання у с. Святець Теофіпольського району Хмельницької області. Проте, періодично з`являлася в гуртожитку, деякий час перебувала за місцем реєстрації.

У 2007 році на прохання ОСОБА_3 , яка не була забезпечена житлом, вона надала згоду на вселення ОСОБА_3 у вказані кімнати гуртожитку за умови їх звільнення за першою вимогою.

З 01 березня 2007 року відповідач фактично проживає у вказаних кімнатах гуртожитку.

Зазначала, що у зв`язку зі зміною життєвих обставин повернулася до житлового приміщення в гуртожитку і звернулася до ОСОБА_3 з вимогою виселитися із займаних нею кімнат, на що отримала відмову.

Вважала, що відповідач є тимчасовим жильцем і в силу статтей 98, 99 ЖК Української РСР самостійного права на займане житлове приміщення не набуває незалежно від тривалості проживання, а тому зобов`язана звільнити приміщення.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення її в кімнати № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 у гуртожитку, розташованому по АДРЕСА_2 , і виселити ОСОБА_3 із зазначених кімнат гуртожитку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 13 березня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виселено ОСОБА_3 з кімнати АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.Вселено ОСОБА_1 у кімнату АДРЕСА_2 .У задоволені решти позву ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Теофіпольського районного суду від 23 лютого 2016 року, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року, Теофіпольській селищній раді відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням: кімнатами АДРЕСА_2 , а тому позивач має право на проживання в гуртожитку та на вселення.

При цьому суд зазначив, щопідстави для застосування до спірних правовідносин положень статтей 98, 99 ЖК Української РСР щодо тимчасових жильців відсутні, оскільки однією з умов для визначення іншої особи тимчасовим жильцем є проживання такої особи без стягнення плати за користування житлом, проте, ОСОБА_6 впродовж усього часу проживання в спірних кімнатах сплачувала комунальні послуги.

Суд виходив з того, що 2007 році у ОСОБА_3 була вселена в спірні кімнати гуртожитку з дозволу адміністрації заводу - власника гуртожитку та наймача кімнат ОСОБА_1 , а тому її виселення можливе лише за наявності підстав, передбачених статтею 132 ЖК Української РСР, однак, таких підстав позивачем не доведено, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для виселення відповідача з обох кімнат гуртожитку.

Враховуючи те, що позивач має право на проживання у спірних кімнатах гуртожитку та відсутність підстав для виселення відповідача, з урахуванням прав малолітньої дитини, яка проживає з відповідачем, суд першої інстанції вважав за можливе виселити ОСОБА_3 лише з однієї із кімнат гуртожитку, а саме, з кімнати № НОМЕР_2, площа якої є меншою за площу кімнати № НОМЕР_1 , та вселити позивача в кімнату № НОМЕР_2, що, на думку суду, є справедливим.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 рокурішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 13 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 щодо виселення ОСОБА_3 з кімнати № НОМЕР_1 і вселення ОСОБА_1 в кімнату АДРЕСА_2 скасовано. Позов ОСОБА_1 в цій частині задоволено. Виселено ОСОБА_3 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення. Вселено ОСОБА_1 в кімнату № НОМЕР_1 гуртожитку по АДРЕСА_2 .В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд не в повній мірі погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що рішенням Теофіпольського районного суду від 23 лютого 2016 року, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року, у справі за позовом Теофіпольської селищної ради про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, встановлено, що ОСОБА_1 з поважних причин не проживала з 2007 року у спірних кімнатах гуртожитку, оскільки здійснювала догляд за престарілою матір`ю-інвалідом, а тому на законних підставах зберігала за собою право користування кімнатами АДРЕСА_2 , а не однією з цих кімнат. З огляду на встановлені судовим рішенням обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач має право на проживання у гуртожитку та вселення в обидві кімнати гуртожитку.

Також апеляційним судом враховано, що ОСОБА_3 вселилася у спірні кімнати гуртожитку з дозволу ОСОБА_1 тимчасово за умови виселення за першою вимогою позивача. Надання жилої площі у гуртожитку ОСОБА_3 у порядку, визначеному статтею 128 ЖК Української РСР, не проводилося, проживання відповідачки у гуртожитку у встановленому законом порядку не зареєстроване, у трудових відносинах з ПАТ «Теофіпольський цукровий завод» вона не перебуває, а тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Також апеляційний суд погодився рішенням суду першої інстанції в частині виселення ОСОБА_3 з кімнати АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення та вселення ОСОБА_1 у вказану кімнату гуртожитку.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У червні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що з дозволу адміністрації ВАТ «Теофіпольський цукровий завод» та письмової згоди ОСОБА_1 вона з 01 березня 2007 року разом зі своєю сім`єю постійно проживає у кімнатах № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 у гуртожитку АДРЕСА_2 , сплачує комунальні послуги, підтримує належний стан цих приміщень та інших місць загального користування.

Зазначала, що ОСОБА_1 з січня 2007 року не проживає у вказаних кімнатах гуртожитку, тому її реєстрація за вказаною адресою є недостовірною і не має юридичної сили.

Вважала, що виселення її із спірних кімнат гуртожитку, у яких вона проживає разом з малолітньою дитиною понад 10 років,є незаконним та звертала увагу на те, що до 2014 року позивачка не проявляла інтересу до вказаних приміщень, а лише після передачі гуртожитку на баланс Теофіпольської селищної ради та можливістю приватизації житлових кімнат у гуртожитку почала вимагати звільнити кімнати.

Також зазначала, що судом першої інстанції не допитані свідки з її боку, не долучено до матеріалів справи її заяву від 2007 року, подану директору ПАТ «Теофіпольський цукровий завод» про отримання дозволу на її проживання у спірних кімнатах гуртожитку.

Доводи особи, яка подала заперечення на касаційну скаргу

У липні 2017 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішення апеляційного суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставини справи, в межах наданих суду повноважень; судом вірно застосовані норми матеріального права та дотримано норми процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 685/1287/15-ц із Теофіпольського районного суду Хмельницької області.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 червня 2019 року справу передано судді-доповідачеві ОСОБА_7 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішень профспілкового комітету та адміністрації Теофіпольського цукрового заводу від 20 січня 1988 року № 32 та від 11 серпня 1992 року № 57 слюсарю вапняного відділу Теофіпольського цукрового заводу ОСОБА_5 виділено житлову площу: кімнати АДРЕСА_2 . Ордерів на вселення не видавалося. 3 1990 року у цих кімнатах зареєстрована його дружина, ОСОБА_1 .

У 2007 року у зв`язку із сімейними обставинами ОСОБА_1 вимушена була тимчасово виїхати на проживання у с. Святець Теофіпольського району Хмельницької області.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 на ім`я голови правління ВАТ «Теофіпольський цукровий завод», остання надала згоду на проживання ОСОБА_3 із сім`єю в кімнатах АДРЕСА_2 .

Розпискою від 20 лютого 2007 року ОСОБА_3 зобов`язалася звільнити вказані кімнати за першою вимогою ОСОБА_1 .

Згідно з рішенням Теофіпольської селищної ради від 20 листопада 2012 року № 14-17/2012 та актом приймання-передачі від 25 липня 2013 року гуртожиток по АДРЕСА_2 переданий у комунальну власність територіальної громади смт Теофіполь.

Рішенням Теофіпольської селищної ради 28 серпня 2013 року № 6-22/2013 цілісний майновий комплекс вищезазначеного гуртожитку залишений у статусі «гуртожиток» та надано дозвіл на приватизацію його житлових і нежитлових приміщень.

Рішенням Теофіпольського районного суду від 23 лютого 2016 року, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року, Теофіпольській селищній раді відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням: кімнатами АДРЕСА_2 . Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 2007 року не проживала у спірних кімнатах гуртожитку з поважних причин, оскільки здійснювала догляд за своєю матір`ю, а тому на законних підставах зберігала право користування кімнатами АДРЕСА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до положень частини другої статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно з пунктами 2, 9, 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (далі - Положення), чинного на час виникнення спірних правовідносин, гуртожитки призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу.

Відповідно до частини першої статті 98 ЖК Української РСР наймач жилого приміщення та члени його сім`ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що перебуває в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім`ї наймача.

А частиною третьою статті 98 ЖК Української РСР передбачено, що тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім`ї, які проживають разом з ним, зобов`язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно до частини першої статті 99 ЖК Української РСР піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання.

Вирішуючи спір, суди виходили з того, що відповідач вселилась у спірні кімнати гуртожитку зі згоди наймача ОСОБА_1 за умови звільнення житла за першою вимогою позивача.

Судом апеляційної інстанції враховано, що надання жилої площі у гуртожитку відповідачу у порядку, визначеному статтею 128 ЖК Української РСР та пунктом 9 Положення, не проводилося, в трудових відносинах з ПАТ «Теофіпольський цукровий завод» вона не перебуває, а тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди, з урахуванням переглянутого в частині виселення судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про незаконність її виселення зі спірних кімнат гуртожитку разом з малолітньою дитиною,є безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Судом апеляційної інстанції враховано, що проживання відповідача та її дитини у гуртожитку по АДРЕСА_2 в установленому законом порядку не зареєстровано. Також матеріалами справи підтверджується, що на момент вселення відповідача у спірні кімнати гуртожитку, вона була забезпечена житлом, а отже, зберігала з собою право на проживання у ньому (а.с. 23). Таким чином, виселення відповідача не порушує прав малолітньої дитини, передбачених статтями 3, 47 Конституції України, частиною сьомою статті 7 СК України та статтею 3 Конвенції про права дитини 20 листопада 1989 року.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Суд касаційної інстанції враховує й висновки, викладені у рішенні Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України», у пункті 27 якого зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Колегія суддів вважає, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень про виселення, з урахуванням переглянутого судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідача, судами дотримана пропорційність, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено та із матеріалів справи вбачається, що відповідача зі спірного житла було виселено відповідно до закону. В свою чергу, позивач на законних підставах зберігала за собою право користування спірними кімнатами гуртожитку, а тому у передбачений законом спосіб звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що з огляду на статтю 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 13 березня 2017 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович