ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/14601/18Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М.

Провадження № 22-ц/817/526/19 Доповідач - Хома М.В.

Категорія - 310010000

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2019 року        м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів -  Сташків Б. І., Щавурська Н. Б.,

секретар - Сович Н.А.

з участю ОСОБА_1 та її представника - адвоката Вальчук М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Свиди Олександра Георгійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 березня 2019 року, повний текст якого складено 18 березня 2019 року, ухвалене суддею Сливкою Л.М. у цивільній справі №607/14601/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,

ВСТАНОВИВ:

В липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась в суд із позовом про розірвання шлюбу, укладеного 27 травня 2011 року між нею та громадянином Бельгії ОСОБА_3 . Шлюб зареєстрований муніципалітетом ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Позов обґрунтовано тим, що протягом останніх років стосунки між сторонами погіршились, зникло взаєморозуміння та взаємоповага, часто виникали конфлікти, які негативно впливали на дітей, фактично сім`я припинила своє існування і зберегти її неможливо. Сторони проживають у різних країнах, сімейного життя не ведуть, шлюбних стосунків не підтримують.

Позивачка вважає, що справа підсудна судам України, оскільки вона є громадянкою України, разом з дітьми має постійне місце проживання в Україні.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 березня 2019 року позов задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зареєстрований 27 травня 2011 року у Муніципалітеті ОСОБА_4 , Королівство Данія.

Стягнуто із ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 704,80 грн судового збору.

В апеляційній скарзі адвокат Свида О.Г., який діє в інтересах ОСОБА_2 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та закрити провадження у справі. Вказує, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, суд помилився в трактуванні норм Закону України “Про міжнародне приватне право” та прийшов до помилкового висновку про те, що дана справа підсудна судам України. Відповідач є громадянином Бельгії. Позивач та відповідач разом з дітьми мають зареєстроване місце проживання у Бельгії, і саме Бельгія є останнім спільним місцем проживання сторін, а тому справа підсудна судам Бельгії.

Крім цього, до відому Тернопільського міськрайонного суду було доведено, що Франкомовний суд першої інстанції м.Брюссель прийняв до свого провадження та розглянув справу між подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_2 щодо їх спільних дітей, визначивши підсудність справи судам Бельгії, однак суд не врахував цієї обставини та розглянув справу про розірвання шлюбу, яка на думку представника відповідача, не підсудна судам України.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Справа за клопотанням представника ОСОБА_2 - адвоката Свиди О.Г. була призначена до розгляду у режимі відеоконференції в приміщенні Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, про що останній був повідомлений належним чином, доказом чого є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. Однак, адвокат Свида О.Г. не з”явився ні в приміщення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, ні до Тернопільського апеляційного суду, причину неявки на момент розгляду справи суду не повідомив.

За таких обставин неявка ОСОБА_2 та його представника - адвоката Свиди О.Г. відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши пояснення ОСОБА_1 та її представника — адвоката Вальчук М.М., які проти задоволення апеляційної скарги заперечили та вважають, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди відповідача із визначенням підсудності справи про розірвання шлюбу судам України. Колегія суддів відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України перевіряє законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, ОСОБА_7 - громадянин Королівства Бельгії.

27 травня 2011 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб, який зареєстровано у ОСОБА_8 (місце одруження - ОСОБА_9 ), ОСОБА_5 .

У шлюбі народилися діти : ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Місце народження обох дітей — Королівство Бельгія.

Діти мають громадянство двох країн — Бельгії та України.

Позивачка ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання як в Бельгії, так і в Україні.

Так, згідно відміток у паспорті громадянина України ОСОБА_1 місце проживання останньої зареєстроване: з 3.01.2002 року до 5.09.2018 року за адресою АДРЕСА_1 ; з 5.09.2018 року — АДРЕСА_2 .

Місце проживання дітей зареєстроване в Бельгії, а з 2018 року — також і в Україні.

Сторони почергово проживали в Бельгії та Україні.

Останнім спільним місцем проживання подружжя ОСОБА_12 разом із дітьми є м.Тернопіль.

Так, з 29 грудня 2017 року по 26 березня 2018 року ОСОБА_7 проживав разом із сім”єю в Україні, що вбачається із змісту рішення Франкомовного суду Першої інстанції м.Брюссель, Суд у справах сім”ї (де вирішувався спір щодо дітей), копія якого додана до апеляційної скарги, а також підтверджується даними Державної прикордонної служби щодо перетину кордону України ОСОБА_3 .

Позивачка ОСОБА_1 є лікарем, має в Україні постійне місце роботи, що стверджується наявними у справі довідками. Зокрема, з 24.20.2017 року ОСОБА_1 працює в ДВНЗ “Тернопільський державний медичний університет ім.Я.Горбачевського МОЗ України” на посаді асистента кафедри акушерства і гінекології №1; з 01.11.2016 року — на посаді директора ТОВ “Снерджія Фарм”; з 2013 року — на посаді медичного директора та лікарем акушер-гінекологом за сумісництвом у ПП “Клініка професора Стефана Хміля”.

На час звернення в суд із позовом про розірвання шлюбу позивачка фактично разом з дітьми проживала у м.Тернополі.

Як зазначила позивачка, причини розірвання шлюбу полягають у тому, що стосунки між сторонами розладились, зникло взаєморозуміння і взаємоповага, стали частими конфлікти, які негативно впливали на виховання дітей; тривалий час кожен із подружжя живе окремим життям і своїми інтересами; шлюбні відносини між сторонами припинені, вони проживають окремо в різних країнах, фактично сім”я припинила своє існування і зберегти її неможливо; подальше перебування у шлюбі суперечить її інтересам та інтересам дітей.

Відповідно до ст. 112 Сімейного кодексу України, суд з”ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам іхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно ч.4 ст. 56 Сімейного кодексу України, примушування до збереження шлюбних відносин є порушеням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу, а відповідач в апеляційній скарзі не вказує жодних доводів щодо незгоди із наявністю підстав для розірвання шлюбу та не спростовує висновків суду в цій частині, не погоджується лише із підсудністю справи судам України.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо підсудності даної справи, суд апеляційної інстанцій прийшов до висновку, до справа розглянута з дотриманням правил підсудності. При цьому колегія суддів виходить з таких мотивів.

Відповідно до ст. 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов”язковість якого надана Верховною Радою України.

Чинного міжнародного договору між Україною та Королівством Бельгія про правову допомогу у сфері сімейних відносин немає.

Закон України “Про міжнародне приватне право” встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов”язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Припинення шлюбу та правові наслідки шлюбу з іноземним елементом визначаються ст. ст. 60, 63 Закону України “Про міжнародне приватне право”, якими визначено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності — правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі.

Ст. ст. 75, 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі. Суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, перелік яких наведений в ч.1 ст. 76 зазначеного Закону та не є вичерпним.

Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору. При вирішенні питання про підсудність справ судам України також мають враховуватися вимоги загальної, альтернативної, договірної, виключної підсудності.

Пленум Верховного суду України у п. 5 постанови від 21.12.2007 року №11 “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” роз”яснив, що у разі розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, один з яких проживає в Україні, питання підсудності визначається за загальними правилами, встановленими ст. 110 ЦПК України (на даний час ст. 28 ЦПК України).

Відповідно до ч.2 ст. 28 ЦПК України позови про розірвання шлюбу можуть пред”являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров”я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

Як встановлено судом, на час пред”явлення позову у липні 2018 року позивачка проживала за зареєстрованим місцем її проживання у м.Тернополі разом із дітьми, які перебували на її утриманні, оскільки відповідач після 26 березня 2018 року в Україні не був і разом із сім”єю не проживав, а діти не відвідували Бельгію після 26 березня 2018 року, що підтверджується відмітками у їхніх паспортах, які були оглянуті судом апеляційної інстанції.

Із змісту рішення Франкомовного суду Першої інстанції м.Брюссель, Суд у справах сім”ї (від 29.06.2018 року), про яке зазначено вище, вбачається, що п.Тімашев описував становище сім”ї наступним чином: починаючи з 2016 року, сторони разом з дітьми перебували почергово в Бельгії та Україні. З 26 грудня 2017 року до 26 березня 2018 року п.Тімашев перебував в Україні, де піклувався про дітей. У квітні 2018 року під час спільного відпочинку сім”ї в Індонезії між подружжям виник конфлікт, п. ОСОБА_13 повернувся до Бельгії без дітей, які знаходяться в Україні разом з п. ОСОБА_14 .

Отже, станом на час відкриття провадження у справі про розірвання шлюбу позивачка проживала за зареєстрованим місцем свого проживання у АДРЕСА_1 разом із малолітніми дітьми, які перебували на її утриманні.

Таким чином, позов подано з дотриманням правил підсудності, встановлених ст. 28 ЦПК України.

Вирішуючи питання відповідно до ст. 60 Закону України “Про міжнародне приватне право”, право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин щодо припинення шлюбу між сторонами, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що застосуванню підлягає право України, так як саме в Україні подружжя мало останнє спільне місце проживання.

Доводи апеляційної скарги про те, що останнім спільним місцем проживання сторін є Бельгія, колегія суддів оцінює критично, так як такі твердження спростовуються матеріалами справи.

Після спільного періоду проживання в Україні з 29 грудня 2017 року по 26 березня 2018 року, який підтверджується матеріалами справи і про який сам п.Тімашев пояснював суду Бельгії, сторони спільно не проживали.

У квітні 2018 року мав місце лише спільний відпочинок подружжя разом з дітьми в Індонезії (з 20 квітня по 7 травня 2018 року), куди п.Тімашев прилетів з Бельгії, а ОСОБА_1 з дітьми — прилетіли з України. Після конфлікту, який виник між подружжям в Індонезії, позивачка з дітьми повернулась в Україну, а відповідач — в Бельгію.

Встановлюючи обставини щодо останнього спільного місця проживання сторін в Україні, апеляційним судом також оглянуто паспорти позивачки та дітей та встановлено, що молодший син ОСОБА_11 останній раз відвідував Бельгію у 2017 році, у 2018 році він перебував за межами України лише в Індонезії у квітні 2018 року. Останній кількаденний візит старшого сина - ОСОБА_10 до Бельгії мав місце у лютому 2018 року разом з позивачкою ОСОБА_1 (з 19 по 27 лютого 2018 року) для проведення вакцинації дитини. Візит до Бельгії відбувся без супроводу ОСОБА_2 , який в цей час перебував в Україні з молодшим сином.

ОСОБА_15 у 2017-2018 р.р. постійно відвідував в Україні навчальні заклади, а саме: підготовчу школу для майбутніх першокласників на базі ТСШ №3 з поглибленим вивченням іноземних мов Тернопільської міської ради (з 2 жовтня 2017 року по 30 квітня 2018 року); приватний дошкільний навчальний заклад “Еліт”; займався гімнастикою у Центрі здорового розвитку Fit Kid, що підтверджується відповідними довідками, що наявні у матеріалах справи.

Наведені обставини свідчать про те, що останнім фактичним спільним місцем проживання сім”ї є саме Україна, зокрема, м.Тернопіль.

За таких обставин факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та дітей в Бельгії не має визначального значення, не свідчить про фактичне останнє спільне місце проживання подружжя в Бельгії та не спростовує наявність підстав, визначених ч.2 ст. 28 ЦПК України, для пред”явлення позову до Тернопільського міськрайонного суду, оскільки, як встановлено, позивачка мала зареєстроване місце проживання як в Бельгії, так і в Україні, проживала протягом певного періоду часу і в Бельгії, і в Україні, останнім спільним місцем проживання подружжя є Україна, на момент звернення з позовом до суду фактично проживала за зареєстрованим місцем проживання у м.Тернополі.

Доводи апеляційної скарги про те, що Франкомовний суд Першої інстанції м.Брюссель прийняв до свого провадження та розглянув справу між подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_2 щодо їх спільних дітей, визначивши підсутність справи судам Бельгії, однак суд не врахував цієї обставини, колегія суддів оцінює критично, так як наведена обставина не є перешкодою для розгляду справи про розірвання шлюбу судами України, враховуючи наступне.

Відповідно до ч.2 ст. 75 Закону України “Про міжнародне приватне право” суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо в суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Судом Бельгії вирішувався спір щодо дітей подружжя, а не щодо припинення шлюбу, отже між тими ж сторонами, але про інший предмет та з інших підстав.

Рішення суду є законним та обгрунтованим, підстав для його скасування з мотивів, наведених в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції не вбачає.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що в ухвалі від 14.01.2019 року Тернопільський міськрайонний суд, вирішуючи клопотання відповідача про закриття провадження у справі у зв”язку з порушенням првавил підсудності, прийшов до необгрунтованого висновку про те, що позивач (одноосібно) відповідно до ч.2 ст. 60 ЗУ “Про міжнародне приватне право” може вибирати право України, яке застосовується до правових наслідків її шлюбу з громадянином Бельгії, суд апеляційної інстанції зазначає, що таке посилання суду є помилковим. Правові наслідки шлюбу у даному спорі визначаються правом України з підстав, передбачених ч.1 ст. 60 зазначеного Закону у зв”язку з тим, що Україна є останнім спільним місцем проживанням подружжя, а не ч.2 ст. 60 цього Закону, як зазначив суд першої інстанції в ухвалі від 14.01.2019 року. Проте, зазначена ухвала не є предметом даного апеляційного провадження і висновки, викладені в ній, не можуть слугувати підставою для скасування рішення про розірвання шлюбу.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу адвоката Свиди Олександра Георгійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 березня 2019 року — залишити без змін.

Судові витрати, понесені сторонами у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції покласти на сторони в межах ними понесених.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 12 липня 2019 року.

Головуюча

Судді