11.07.19

22-ц/812/1002/19

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 липня 2019 року                         місто Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах Прокопчук Л.М. (суддя-доповідач), Самчишиної Н.В., Царюк Л.М., із секретарем судового засідання Лептугою С.С., за участю боржника ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 24 квітня 2019 року, постановлену в приміщенні того ж суду у складі судді Франчук О.Д. по справі № 486/327/19, провадження № 22-ц/812/1002/19, про визнання та надання дозволу на виконання на території України рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області Республіки Білорусь від 05 червня 2018 року про стягнення суми безпідставного збагачення і державного мита з ОСОБА_1 ,

В С Т А Н О В И В:

15 лютого 2019 року на адресу суду від Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області надійшло клопотання ОСОБА_2 про визнання та надання дозволу на виконання на території України рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області Республіки Білорусь від 05 червня 2018 року про стягнення суми безпідставного збагачення і державного мита з ОСОБА_1 . У клопотанні ОСОБА_2 , посилаючись на те, що зазначене рішення набрало законної сили, просила його визнати та дозволити його примусове виконання (а.с.1-3).

Ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 24 квітня 2019 року клопотання задоволено. Надано дозвіл на виконання на території України рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області від 05 червня 2018 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 36480.08 білоруських рублів, що станом на 24 квітня 2019 року за офіційним курсом НБУ 12.77 грн .за 1 рубль складає 465850,65 грн. та державне мито 150 білоруських рублів, що складає 1915,50 грн.(а.с. 49-41).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу суду скасувати та постановити нову, якою відмовити в задоволенні клопотання. В обґрунтування скарги посилається на те, що мається таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами про той самий предмет позову і з тих самих підстав рішення суду. Зазначена обставина унеможливлює задоволення клопотання відповідно до положень ст. 468 ЦПК України (а.с. 45-46).

Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

ОСОБА_2 належно повідомлена про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилась.

Заслухавши доповідача, пояснення ОСОБА_1 , дослідивши наявні в справі докази, перевіривши законність і обгрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до такого.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення відповідає не в повній мірі.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції 26 вересня 2018 року набрало законної сили рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області Республіки Білорусь від 05 червня 2018 року, яким з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто безпідставно набуті кошти в сумі 36480 білоруських рублів 08 коп. та державного мита в сумі 150 білоруських рублів. (а.с. 4-8,12).

Ухвалюючи судове рішення про задоволення клопотання, суд виходив з того, що підстави для відмови в задоволенні клопотання відсутні. Зазначив, що розглядаючи клопотання, слід керуватися Угодою між Україною та Республікою Білорусь про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року.

Але із застосуванням судом зазначеної норми матеріального права погодитись не можна.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Статтею 81 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських відносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Згідно частини першої статті 82 вищевказаного Закону визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Відповідно до статті першої Багатосторонньої угоди (СНД) про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року, Країнами – учасницями якої серед інших є республіка Білорусь та держава України, ця Угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними. Отже, вказана Угода не поширюється на взаємовідносини сторін по справі, яка розглядається, оскільки з рішення суду не вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є господарюючими суб`єктами, тому застосування судом першої інстанції при вирішення клопотання вказаної Угоди є неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно положень пункту четвертого частини першої статті 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду.

Відносини сторін по справі, що переглядається, регулюються Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписану від імені України у м. Мінську 22.01.93 року і ратифіковану Верховною Радою України Законом від 10.11.1994 року, відповідно до ст. 51 якої кожна із сторін на умовах, передбачених даною Конвенцією, визнає та виконує рішення установ юстиції по цивільним та сімейним справам.

Відповідно ст. 54 вказаної Конвенції, суд, що розглядає клопотання про визнання та надання дозволу примусового виконання рішень, обмежується встановленням того, що умови, передбачені вказаною Конвенцією, виконані. У разі якщо умови виконані, суд ухвалює рішення про примусове виконання.

Стаття 55 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 року встановлює, що у визнанні рішення і у видачі дозволу на його примусове виконання може бути відмовлено у випадках, якщо: а) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесено рішення, воно не вступило в законну силу або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до вступу в законну силу; б) відповідач не взяв участі в процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не був вчасно і належно вручений виклик до суду; в) у справі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих же підставах на території Договірної Сторони, де повинно бути визнане та виконане рішення, було вже раніше винесено що вступило в законну силу, або мається визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження у даній справі; г) згідно з положеннями цієї Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно з законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане, справа відноситься до виключної компетенції її установи; д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності; е) минув термін давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення.

Відповідно до статті 462 ЦПК України рішення іноземного суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ визнаються та виконуються на території України, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або за принципом взаємності.

У відповідності до вимог частини шостої статті 467 ЦПК України за наслідками розгляду поданих документів та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову в задоволенні з цього питання.

При цьому, підстави для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду передбачені статтею 468 ЦПК України.

Так, за приписами статті 468 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України, та цим Кодексом строк пред`явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.

Твердження ОСОБА_1 про те, що рішення від 05 червня 2018 року не набрало законної сили з посиланням на копію вказаного рішення з відміткою від 07.06.2018 року не може бути прийнято до уваги, оскільки відповідно до довідки суду вказане рішення набрало законної сили 26 вересня 2018 року (а.с. 12).

Посилання ОСОБА_1 на те, що є рішення суду у спорі між тими самими сторонами, з того ж самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, а саме: заочне рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області Республіки Білорусь від 18 травня 2016 року, є помилковим, оскільки з тексту рішення від 05.06.2018 року вбачається, що заочне рішення суду від 18.05.2016 року скасовано.

Матеріалами справи підтверджується, що: рішення іноземного суду вступило в законну силу і підлягає виконанню; боржник не приймав участь у справі, однак був належним чином повідомлений про час і місце її розгляду; на території України відсутнє судове рішення чи відкрите раніше судове провадження у справі між боржником та стягувачем, про той самий предмет і з тих же підстав, що і у даній справі; справа не відноситься до виключної компетенції судових інстанцій України; стягувач подав клопотання на примусове виконання рішення суду в межах передбаченого законом строку; справа не стосується договірної підсудності; виконання рішення у справі не загрожує інтересам України; раніше в Україні не було визнано та не надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; предмет спору у справі підлягає судовому розгляду за законами України.

Підстав для відмови в задоволенні вказаного клопотання, передбачених ст. 55 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 року, ст. 468 ЦПК України, не вбачається.

Суд першої інстанції обгрунтовано відповідно до положень частини восьмої статті 467 ЦПК України визначив суму, що підлягає стягненню, в національній валюті за курсом НБУ на день постановлення рішення.

Вирішуючи питання про надання дозволу на примусове виконання рішення, суд не може оцінювати, чи законним є прийняте рішення.

Крім того, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в клопотанні крім надання дозволу на виконання рішення іноземного суду, порушується питання про його визнання, що передбачено ст. 462 ЦПК України, і не вирішив клопотання в зазначеній частині.

Клопотання в частині визнання рішення іноземного суду слід також задовольнити, виходячи з вищенаведених норм матеріального та процесуального права, обставин справи.

З огляду на вищевикладене доводи апеляційної скарги знайшли часткове підтвердження, тому як зазначалося вище, ухвалу суду першої інстанції слід змінити, частково задовольнивши апеляційну скаргу.

Керуючись ст.ст. 367, 376, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 24 квітня 2019 року змінити.

Визнати та надати дозвіл на виконання на території України рішення суду Бобруйського району і міста Бобруйська Могильовської області Республіки Білорусь від 05 червня 2018 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 36480.08 білоруських рублів, що станом на 24 квітня 2019 року за офіційним курсом НБУ 12.77 грн. за 1 рубль, складає 465850,65 грн. та державне мито 150 білоруських рублів, що складає 1915,50 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України

Головуючий Л.М. Прокопчук

Судді Н.В. Самчишина

Л.М. Царюк

Повний текст судового рішення складено 12 липня 2019 року