Справа № 439/67/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Петейчук Б.М.

Провадження № 22-ц/811/178/18 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2019 року м. Львів

Справа №439/67/14-ц

Провадження №22-ц/811/178/18

Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ:

головуючого Струс Л.Б.,

суддів Цяцяк Р.П., Шеремета Н.О.,

секретар Бадівська О.О.

за участю представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4

розглянув апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_1 на рішення Бродівського районного суду Львівської області від 26 липня 2017 року суддя Петейчук Б.М.

у справі

за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , треті особи: приватний нотаріус Золочівського нотаріального округу Швець Ольга Володимирівна, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2011 року прокурор Золочівського району Львівської області звернувся в суд із позовом в інтересах позивача ОСОБА_10 до ОСОБА_11 , за участі третьої особи приватного нотаріуса Швець Ольги Володимирівни про визнання недійсними договорів купівлі продажу.

Згодом, у травні 2016 року до суду звернувся правонаступник ОСОБА_10 - ОСОБА_6 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , за участі третіх осіб : приватний нотаріус Золочівського нотаріального округу Швець Ольга Володимирівна, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , в якій просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 18.04.2007р., запис в книзі №7, номер запису 953; скасувати Державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 від 20.04.2007р. № 18555578, визнати недійсним Договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 18.08.2007р.; витребувати із чужого незаконного володіння, зокрема, у відповідача ОСОБА_5 , житловий будинок АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 10.06.2005р. ОСОБА_10 на прохання її сина - ОСОБА_6 , який запевнив її, що це потрібно для збільшення її пенсії, вона видала на його ім`я генеральне доручення. ОСОБА_6 на підставі цього доручення 18.04.2007р. від імені матері уклав договір купівлі-продажу її будинку з ОСОБА_4 . Вважає, що таке майно вибуло із її володіння не з її волі. Окрім того зазначає, що укладення оскаржуваних правочинів не відповідало її волі, оскільки вона не мала наміру відчужувати належний їй будинок. Укладення договорів купівлі-продажу будинку з ОСОБА_4 мало на меті подальше переоформлення права власності на ОСОБА_6 . Таке стверджується тим, що після оформлення договору купівлі-продажу будинку ОСОБА_4 не переходив жити до придбаного будинку, а залишався проживати за місцем свого проживання в АДРЕСА_2 , коштів ОСОБА_10 за проданий будинок не платив. Після чого 18.08.2007 р. було укладено договір купівлі-продажу за яким ОСОБА_4 продав цей же будинок ОСОБА_6 ОСОБА_4 не одержував від ОСОБА_6 ніяких коштів за договором купівлі-продажу. ОСОБА_6 31.08.2010 р. склав заповіт, яким на випадок своєї смерті все своє майно в рівних частках заповів ОСОБА_5 , ОСОБА_9 і ОСОБА_8 . Так як ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не мали фактичного наміру на придбання і продаж будинку ОСОБА_10 такі є фіктивними та відповідно до ст.236 ЦК України можуть бути визнані недійсними. Як наслідок визнання недійсними правочинів будинок підлягає поверненню ОСОБА_10

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішення Бродівського районного суду Львівської області від 26 липня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено повністю.

Визнано недійсним Договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 18 квітня 2007 року, запис в книзі №7, номер запису 953.

Скасовано Державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 від 20 квітня 2007 року №185555578.

Визнано недійсним Договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 18 серпня 2007 року.

Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 житловий будинок АДРЕСА_1 .

Додатковим рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 17 травня 2018 року вирішено питання судових витрат.

Рішення Бродівського районного суду Львівської області від 26 липня 2017 року оскаржив представник ОСОБА_5 - ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі зазначає, що вважає рішення таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Стверджує, що спірний будинок покійною ОСОБА_10 було придбано за кошти ОСОБА_5 та її цивільного чоловіка ОСОБА_6 Продаючи будинок ОСОБА_6 діяв від імені ОСОБА_10 на підставі нотаріальної довіреності, яка ніким не оскаржувалась. Звертає увагу, що під час укладення договору купівлі-продажу був присутній чоловік ОСОБА_10 - ОСОБА_12 , який подав нотаріусу письмову заяву про надання згоди на відчуження спірного будинку. Вказаний договір був реальним, оскільки його виконання підтверджується п.3 Договору, де сторони засвідчили, що продавець отримав кошти в розмірі 98922 грн. від покупця до моменту підписання договору та підписанням договору сторони засвідчили, що розрахунки здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця. Про реальність вказаного договору свідчать і дії ОСОБА_4 , який протягом двох днів, а саме 20.04.2007 року зареєстрував своє право власності на спірний будинок у Золочівському МБТІ 18.08.2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу будинку за ціною 107035 грн. Вказані гроші були отримані ОСОБА_4 , що підтверджується п.3 Договору. Про реальність вказаного договору свідчить те, що ОСОБА_6 та його цивільна дружина ОСОБА_5 проживали у спірному будинку, ними було зроблено ремонт, перепланування шляхом добудови другого поверху, перекриття даху, добудови веранди. Висновок суду про фіктивність правочину,який мав місце 18.04.2007 року та правочину від 18.08.2007 року є таким, що не відповідає цивільно-правовій кваліфікації правочинів, оскільки сторонами не надано, а судом не здобуто доказів про наявність умислу у сторін правочину на укладення фіктивних договорів, не враховано того, що на виконання спірних правочинів продавці отримували гроші за договорами, сторони за договором отримували майно, а саме ОСОБА_4 зареєстрував у встановленому законом порядку своє право власності на спірний будинок.

Вказує, що поза увагою суду залишилися вимоги ст.ст.216,387,388 ЦК України, системний аналіз яких дозволяє зробити висновок про те, що визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності є належним способом захисту лише тоді, коли передане майно за правочином, який визнано недійсним у подальшому не відчужувалося його набувачем. У разі якщо набувач,який придбав майно за недійсним правочином, в подальшому здійснив продаж такого майна іншій особі,слід заявляти віндикаційний позов про витребування майна в останнього набувача. Отже суд першої інстанції не з`ясував належним чином обставини справи, не дав їм належної оцінки , дійшов необґрунтованого висновку про те, що права ОСОБА_10 як власника спірного будинку підлягають захисту шляхом визнання подальших угод недійсними стороною в яких вона не була, оскільки захист її прав можливий лише шляхом пред`явлення індикаційного позову, за наявності підстав, передбачених ст.388 ЦК України. Такий висновок закріплений у п.10 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Крім цього, суд не врахував неодноразові заяви про застосування строку позовної давності, оскільки позивачу мало бути відомо про вчинення оспорюваного правочину, оскільки вона з власної волі надала довіреність на укладення правочину, а також про це свідчить й те, що її чоловік надав свою згоду на продаж будинку. На момент звернення до суду строки позовної давності сплили, однак клопотання про поновлення строку та про причини його пропуску позивач не подавала. Просить рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до Указу Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.

За частиною 6 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.

16.10.2018 року цивільна справа № 462/2969/18 одержана Львівським апеляційним судом від Апеляційного суду Львівської області.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, вивчивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення виходячи з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу укладеного 05.12.2001р. між ОСОБА_13 та ОСОБА_10 , остання придбала будинок з господарськими будівлями за АДРЕСА_1 (т.1 а.с.22).

10.06.2005р. ОСОБА_10 уповноважила ОСОБА_14 бути її представником при укладенні дозволених законом правочинів, а також вчиняти будь-які інші дії щодо належного їй на праві власності рухомого та нерухомого майна (т.1 а.с.20).

ОСОБА_14 на підставі вказаної довіреності в інтересах ОСОБА_10 18.04.2007р. уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_4 , за яким ОСОБА_4 придбав у власність житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 (т.1 а.с.19).

На момент укладення вказаного договору ОСОБА_10 перебувала в шлюбі з ОСОБА_12 , який 18.04.2007р. надав дозвіл на відчуження ОСОБА_10 спірного будинку та підтвердив, що договір укладається в інтересах сім`ї та є спільним волевиявленням (т.1 а.с.29,31).

20 квітня 2007р. ОСОБА_4 зареєстрував право власності на спірний житловий будинок у Золочівському МБТІ (т.1 а.с.36).

18.08.2007р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_14 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 (т.1 а.с.33).

Згідно повідомлення Золочівського МБТІ від 09.02.2011р. власником спірного будинку є ОСОБА_14 (т.1 а.с.17).

ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_14 помер (т.1 а.с.44).

Як встановлено судом апеляційної інстанції з копії спадкової справи, яка заведене після смерті ОСОБА_14 , за прийняттям спадщини після смерті ОСОБА_14 звернулися його син ОСОБА_7 та цивільна дружина ОСОБА_5 (т.1, а.с. 51, 58).

Також, апеляційним судом встановлено, що на випадок своєї смерті, ОСОБА_14 залишив заповіт від 31.08.2010р., за яким заповів все своє майно ОСОБА_5 , ОСОБА_9 та ОСОБА_15 (т. 1, а.с. 60).

Водночас, відповідно до копії спадкової справи, яка заведена після смерті ОСОБА_10 встановлено, що вона померла ІНФОРМАЦІЯ_2 і на випадок своєї смерті склала заповіт від 23.03.2012р. за яким заповіла все своє майно онукові ОСОБА_7 . Після її смерті за прийняттям спадщини звернулась її дочка ОСОБА_6 , а онук ОСОБА_7 відмовився від прийняття спадщини (т. 3, а.с.111-127).

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок АДРЕСА_1 вибув із володіння власника ОСОБА_10 всупереч її волі, шляхом укладення від її імені договору купівлі-продажу житлового будинку без її відома. А тому, оскаржувані договори купівлі-продажу підлягають визнанню недійсними, на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Дійшовши до такого висновку, суд першої інстанції визнав недійсними договір купівлі-продажу від 18 квітня 2007 року та договір купівлі-продажу від 18 серпня 2007 року.

Досліджуючи питання законності рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.04.2007р. укладеного ОСОБА_14 на підставі довіреності та в інтересах ОСОБА_10 з ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції вважає, що рішення в цій частині відповідає вимогам матеріального права та ухвалене з дотриманням процесуального права.

Так, дійсно як видно з обставин справи, ОСОБА_16 була ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто на момент укладення спірного договору купівлі продажу із ОСОБА_4 , їй було більше 70 років і будинок АДРЕСА_1 .Золочеві був її єдиним житлом, з якого вона не виселялася після укладення такого договору, а ОСОБА_4 ніколи там не проживав.

Як видно із заяви ОСОБА_4 , яку він підтримав особисто у суді першої інстанції 26.07.2017р., а також надав покази як свідок, під присягою (т. 4, а.с. 182, 184), позовні вимоги він визнав повністю та пояснив, що він не передавав жодних коштів за купівлю спірного будинку, ніколи не вселявся в нього, оформленням всіх документів займався ОСОБА_17 , який і попросив його укласти такий договір виключно формально.

Таким чином, ОСОБА_4 , як сторона правочину, визнав та підтвердив під присягою свідка, що він не мав наміру створити правові наслідки, які виникали з договору купівлі-продажу, а вчинив це виключно формально за проханням ОСОБА_14

Аналогічні покази давала і покійна ОСОБА_10 , яка підтримуючи свій позов пояснювала, що ніколи не мала наміру продавати належний їй будинок, який є її єдиним житлом і коштів за його реалізацію не отримувала, а довіреність видала сину для переоформлення пенсії.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У пункті 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вказано, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Тобто, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Оцінивши фактичні обставини справи та докази, які містяться в матеріалах справи, апеляційний суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції підставно визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18.04.2007р. укладеного ОСОБА_14 на підставі довіреності та в інтересах ОСОБА_10 з ОСОБА_4 , як такий, що є фіктивним.

Внутрішня воля сторін цього договору не відповідала її зовнішньому прояву, а самі сторони заздалегідь знали, що такий договір не буде виконано реально шляхом оплати коштів та передачі майна. Тому, апеляційний суд уважає, що розглядом даної справи встановлено наявність достатніх підстав для кваліфікації спірного договір купівлі-продажу від 18.04.2007р. як фіктивного.

Доводи апеляційної скарги про те, що договір купівлі-продажу виконано, так як у пункті третьому договору сторони визнали факт отримання коштів продавцем, а також в подальшому здійснили його реєстрацію в державному реєстрі прав, суд апеляційної інстанції відхиляє.

Так, відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму

Доказами по справі беззаперечно встановлено, що ані кошти, ані майно сторонами не передавались, а тому вказівки у спірному договорі на таку передачу та його державна реєстрація не виключають фіктивності правочину, а є лише свідченням укладення договору, який оспорюється. Тому, такі доводи апеляційної скарги суд відхиляє.

Водночас, колегія суддів апеляційного суду не погоджується із рішенням суду в частині задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного будинку укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_14 18.08.2007р.

Як роз`яснено у пункті 10 вищезгаданої Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9, норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Саме на це і звертав увагу суд касаційної інстанції направляючи справу для нового розгляду в ухвалі від 16.03.2016р. вказавши, що суди не з`ясували яким чином мають бути відновлені порушені права позивача.

На ці обставини також підставно вказує представник відповідача у його апеляційній скарзі.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення у суді першої інстанції) висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Аналогічна норма закріплена і в чинній редакції ч. 5 ст. 411 ЦПК України.

Суд першої інстанції визнаючи недійсним договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_14 18.08.2007р. не звернув уваги, що при встановленні незаконності вибуття майна від власника, визнання недійсними наступних договорів за якими таке майно переходило до інших осіб, не є належним способом захисту, оскільки таким способом захисту є правовий механізм визначений у ст. 388 ЦК України (віндикаційний позов).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У пункті 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014р. "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" роз`яснено, що до вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Встановивши, що будинок АДРЕСА_1 . Золочеві вибув поза волею його власника ОСОБА_10 , на підставі фіктивного договору купівлі-продажу від 18.04.2007р., суд першої інстанції підставно застосував положення ст. 388 ЦК та витребував його із чужого незаконного володіння.

Однак, оцінюючи рішення суду в частині витребування майна, колегія суддів апеляційного суду звертає уваги на таке.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009р. "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог.

Апеляційний суд відзначає, що правильне та повне формулювання резолютивної частини рішення суду надає здійсненності його в майбутньому та свідчить про можливість його виконання.

Формулюючи резолютивну частину рішення, суд першої інстанції витребував спірне майно від правонаступника ОСОБА_14 - ОСОБА_5 не звернувши увагу, що в такій частині рішення не міститься вказівки на особу, на користь якої необхідно здійснити таке витребування. Також, в мотивувальній частині рішення, обставини правонаступників покійної ОСОБА_10 суд першої інстанції не встановив.

А як встановлено апеляційним судом, після смерті ОСОБА_10 за прийняттям спадщини звернулась її дочка ОСОБА_6 , а онук ОСОБА_7 , як спадкоємець по заповіту, відмовився від прийняття спадщини

За таких обставин, рішення суду у частині вирішення спору про витребування майна, підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь позивача ОСОБА_6 .

Також, апеляційний суд у своєму рішенні вказує, що судом першої інстанції не надано жодної оцінки заяві представника відповідача про застосування строків позовної давності (т. 3, а.с. 43), яка була зроблена у суді першої інстанції та на вирішенні якої обґрунтовано наголошує апелянт у його апеляційній скарзі та така подана і в суді апеляційному.

Вирішуючи заяву про застосування строків, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Так, оскаржуваний договір купівлі-продажу було укладено 18.04.2007р., а з позовом до суду прокурор, в інтересах ОСОБА_10 звернувся 17.01.2011р., тобто через 3 роки та 8 місяців.

Однак, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як видно з обставин справи, ОСОБА_10 не підписувала особисто договір купівлі-продажу від 18.04.2007р., а отже не була обізнана з його змістом у момент його складання.

ОСОБА_10 стверджувала, що про існування такого договору їй стало відомо лише у 2010 році, після чого вона звернулась до органів прокуратури за захистом її прав. Будь-яких доказів обізнаності ОСОБА_10 про наявність спірного договору до цього часу сторонами не надано, а судом не здобуто.

Тому, суд апеляційної інстанції вважає, що позивачка звернулась до суду в межах трьохрічного строку визначеного законом, який слід обчислювати з моменту коли ОСОБА_10 довідалася про порушення її прав.

Доводи апеляційної скарги про наявність згоди другого з подружжя на укладення договору не спростовують цього висновку, так як позивачем по даній справі була саме ОСОБА_10 і власне її обізнаність про існування договору має значення для даного питання, а не обізнаність її чоловіка.

Відповідно до п. 4. ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є зокрема порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи, що судом першої інстанції було допущено порушення норм процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню із постановленням нового судового рішення у відповідній частині.

Одночасно, апеляційний суд вирішуючи питання судових витрат відзначає, що за подання апеляційної скарги представником відповідача сплачено судовий збір у розмірі 3259,13 грн. (т. 5, а.с. 17), а у своїй апеляційній скарзі просив скасувати рішення повністю та повністю відмовити у задоволенні позову.

Як роз`яснено у п. 36 Постанови Пленуму ВССУ від 17.10.2014р. № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо, то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.

Враховуючи, що при вирішенні питання судових витрат вимогу пропорційності щодо вимог апеляційної скарги встановити неможливо, то апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача половину понесених витрат зі сплати судового збору у сумі 1629,56 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України Львівський апеляційний суд-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Бродівського районного суду Львівської області від 26 липня 2017 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.08.2007р. та витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати та постановити по справі у цій частині нове рішення.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , треті особи: приватний нотаріус Золочівського нотаріального округу Швець Ольга Володимирівна, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.08.2007р. - відмовити.

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та передати у володіння ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення Бродівського районного суду Львівської області від 26 липня 2017 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 1629,56 грн. (одну тисячу шістсот двадцять дев`ять гривень п`ятдесят шість копійок) сплаченого судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 10 червня 2019 року.

Головуючий

Судді