Постанова

Іменем України

06 червня 2019 року

м. Київ

справа № 342/139/16-ц

провадження № 61-21701св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року у складі судді Федів Л. М. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Василишин Л. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 . Під час оформлення спадщини їй стало відомо, що 17 грудня 2014 року спадкодавець склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Городенківського районного нотаріального округу в Івано-Франківській області ОСОБА_11, за яким заповів усе своє майно своїй хатній робітниці ОСОБА_2 . Вважає, що заповіт вчинено ОСОБА_4 проти його справжньої волі під впливом насильства з боку відповідача. Крім того, на час складання заповіту батько не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки через хворобу він приймав медикаменти, до складу яких входять наркотичні засоби. Також вказаний правочин є таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми, так як у ньому відсутній власноручно написаний спадкодавцем текст про те, що заповіт записано нотаріусом з його слів правильно та прочитано вголос. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати заповіт недійсним.

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний заповіт складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення. ОСОБА_1 не надала жодних доказів на підтвердження того, що на момент складання заповіту (17 грудня 2014 року) ОСОБА_4 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинив цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 подалидо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити (визнати оспорюваний заповіт недійсним або встановити його нікчемність).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи. На час складання заповіту батько позивача за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У заповіті відсутній рукописний напис щодо його прочитання та складання зі слів спадкодавця, тобто вказаний правочин є таким, що вчинений з порушенням вимог щодо його форми. Крім того, заповіт вчинено ОСОБА_4 проти його справжньої волі під впливом насильства з боку відповідача та приватного нотаріуса, які перебували між собою у злочинній змові.

У червні 2018 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку. Щодо рукописного зазначення спадкодавцем відомостей про те, що заповіт записаний нотаріусом з його слів і ним прочитаний, то ця інформація входить до складу посвідчувального напису і зазначається нотаріусом. В момент складання заповіту ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи. Заповіт було посвідчено без жодного фізичного чи психічного насильства. Волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і повністю відповідало його внутрішній волі. Посилання позивача на те, що приватний нотаріус ОСОБА_11 перебувала з нею у змові, є надуманими і нічим не підтвердженими.

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій посилалася на те, що зазначені відповідачем факти є вигаданими та не доводять законність оскаржуваних судових рішень.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Городенківського районного суду Івано-Франківської області.

24 травня 2018 року справа № 342/139/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_4 .

17 грудня 2014 року ОСОБА_4 заповів усе своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що за законом він буде мати право, ОСОБА_2 Його заповіт посвідчений приватним нотаріусом Городенківського районного нотаріального округу ОСОБА_11

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки волевиявлення спадкодавця на час складання заповіту не було вільним, не відповідало його внутрішній волі, ОСОБА_4 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Вказаний правочин вчинено під впливом насильства і у ньому відсутній рукописний напис її батька щодо прочитання та складання заповіту з його слів.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 16 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення місцевим судом оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року),зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд відповідно до статті 145 ЦПК України 2004 року за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).

Висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 15 червня 2017 року № 4/2017 встановлено, що на момент посвідчення заповіту (17 грудня 2014 року) ОСОБА_4 будь-якими психічними розладами не страждав, а тому мав можливість розуміти свої дії та керувати ними. Розчин омнопону (який є наркотичним засобом) ОСОБА_4 вводили по 1 мл 28 листопада та 07 грудня 2014 року, цей препарат не впливав на його стан 17 грудня 2014 року. В медичній документації не вказано жодних симптомів, які б могли свідчити про наявність у підекспертного психічного захворювання.

Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 показали, що після операції вони часто відвідували ОСОБА_4 , який був при здоровому глузді та розумів про що говорить. За ОСОБА_4 здійснювала догляд його цивільна дружина ОСОБА_2

Свідок ОСОБА_9 пояснив, що 15 грудня 2014 року він як священник провів між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 церковний обряд шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна (пункт 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Відповідно до частин першої, другої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Аналогічні положення закріплені в підпункті 1.7 пункту 1 глави 3 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту), згідно з яким нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути в голос прочитаний і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом.

Статтею 41 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту, передбачено, що нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування. Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, в державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, чи приміщенні органів місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з`явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваної угоди, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями.

Відповідно до статті 54 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту, нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.

Судами також встановлено, що спірний заповіт записаний нотаріусом за допомогою загальноприйнятих технічних засобів - з використанням комп`ютерного набору та роздруківки. У графі «підпис» міститься рукописний запис «ОСОБА_4». У наступному рядку зазначені місце та дата посвідчення заповіту, а також запис «заповіт посвідчено мною, ОСОБА_11 , приватним нотаріусом Городенківського нотаріального округу. Заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів ОСОБА_4 . Заповіт до підписання прочитаний в голос заповідачем і власноручно підписаний ним о 17 годині 10 хвилин у моїй присутності, його особу встановлено, дієздатність перевірено. У зв`язку з хворобою ОСОБА_4 , на його особисте прохання, цей заповіт посвідчено вдома за адресою проживання заповідача: АДРЕСА_1 ».

Допитана в суді першої інстанції приватний нотаріус ОСОБА_11 пояснила, що в день складання заповіту вона двічі виїздила за місцем проживання ОСОБА_4 , де першого разу встановила особу заповідача за паспортом, поспілкувалася з ним та з`ясувала його дійсну волю. Текст заповіту був виготовлений за місцем її роботи за допомогою технічних засобів. За другим разом вона посвідчила заповіт після його прочитання та підписання ОСОБА_4 При цьому і в першому, і у другому випадках заповідач був спокійним, врівноваженим, говорив та висловлював свою думку чітко.

Відповідно до статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно зі статтею 57, частиною першою статті 58 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в момент складання заповіту (17 грудня 2014 року) ОСОБА_4 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинив цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства, тобто що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

При цьому суди обґрунтовано виходили з того, що при посвідченні заповіту були дотримані вимоги щодо його форми - заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це особою.

З урахуванням наведеного не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними і що заповіт було вчинено проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку відповідача та приватного нотаріуса.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відсутність рукописного напису ОСОБА_4 щодо прочитання та складання заповіту з йогослів, на що посилалися заявники у касаційній скарзі, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним та не відповідало його внутрішній волі. Крім цього, вказана інформація увійшла до складу посвідчувального напису і була зазначена нотаріусом.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук

С. О. Карпенко

М. Ю. Тітов