Справа №186/1748/23

Провадження №1-кп/0186/167/24

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2024 року м.Першотравенськ.

м.Першотравенськ

Першотравенський міський суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді – ОСОБА_1

секретар – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12023041380000307 від 23.08.2023 року по обвинуваченню :

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Інгульця, Криворізького району, Дніпропетровської області, громадянина України, одруженого, з вищою освітою, військовослужбовця, який має на утриманні малолітню дитину – доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , несудимого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 та проживаючого за адресою: АДРЕСА_2

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.308 КК України

за участю сторін кримінального провадження:

прокурора - ОСОБА_5 (приймає участь у відеоконференції)

захисника – адвоката ОСОБА_6 (приймає участь у відеоконференції)

обвинуваченого ОСОБА_3

          потерпілого  ОСОБА_7          

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 , проходячи військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, в посаді солдата номера обслуги 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу 3 механізованої роти військової частини НОМЕР_1 , 20 серпня 2023 року, у вечірній час доби, приблизно о 21 годині 00 хвилин, всупереч вимогам Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 15.02.1995 року, Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» від 15.02.1995 року, маючи умисел спрямований на незаконне вилучення наркотичного засобу, а саме його вимагання у потерпілого ОСОБА_7 , який перебуває на програмі замісної підтримувальної терапії для наркозалежних людей комунального некомерційного підприємства «Першотравенська міська лікарня» м.Першотравенськ Дніпропетровської області, а саме синтетичного препарату опійної групи метадону, з метою незаконного отримання наркотичних засобів для власних потреб, розуміючи та усвідомлюючи в повній мірі протиправність та караність своїх дій, керуючись корисливим мотивом і переслідуючи мету незаконного отримання наркотичних засобів прибув до місця проживання потерпілого ОСОБА_7 , а саме квартири АДРЕСА_3 .

У цей час ОСОБА_3 , перебуваючи за вищевказаною адресою, реалізовуючи свої злочинні наміри, застосовуючи фізичну силу штовхнув частково відчинені вхідні двері до квартири, якими відповідно силою відштовхнув потерпілого ОСОБА_7 , до стіни, спричинивши останньому тілесні ушкодження у вигляді гематоми грудної клітини праворуч по задній поверхні та одночасно висловив незаконну вимогу передачі йому наркотичного засобу. Після цього, потерпілий ОСОБА_7 , побоюючись за своє життя надав ОСОБА_3 одну пігулку метадону, який відповідно із «Переліком наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів», затведженим Постановою КМУ №770 від 06.05.2000 року, таблиці ІІ списку 1 – віднесений до переліку наркотичних засобів, обіг яких обмежено, який ОСОБА_3 незаконно вимагав та вжив у подальшому, чим довів свій злочинний намір, направлений на вимагання наркотичного засобу, поєднаного із застосуванням фізичної сили до кінця.

Окрім цього, ОСОБА_3 , не зупинившись на бажаному результаті, що виразилось у вимаганні наркотичного засобу із застосуванням фізичної сили до потерпілого ОСОБА_7 , отримавши одну пігулку метадону, який відповідно до «Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів», затвердженим постановою КМУ №770 від 06.05.2000 року, таблиці ІІ списку 1 – віднесений до переліку наркотичних засобів, обіг яких обмежено не припинив своїх злочинних дій, направлених на незаконне отримання наркотичного засобу. ОСОБА_3 , керуючись корисливим мотивом і переслідуючи мету незаконного отримання наркотичних засобів, продовжив застосовувати до ОСОБА_7 фізичну силу, що виразилась у нанесенні одного удару лівою ногою в область обличчя, спричинивши останньому тілесні ушкодження у вигляді садна носа, однак своїми незаконними діями ОСОБА_3 , не дійшов до бажаного результату.

У ході судового розгляду обвинувачений ОСОБА_3 визнав себе винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.308 КК України, та підтвердив, що скоїв правопорушення при обставинах зазначених в обвинувальному акті. Крім того обвинувачений пояснив, що у той день у нього був поганий настрій, а також він був у стані алкогольного сп`яніння, а тому вирішив сходити до ОСОБА_7 , який як йому було відомо від знайомих, знаходиться на замісній терапії та отримує в лікарні метадон, та попрохати в останнього наркотичний засіб, щоб покращити свій стан. Він прийшов до ОСОБА_7 додому та попрохав у останнього пігулку метадону, але останній йому відмовив, тоді він побився з потерпілим (штовхав ОСОБА_7 , можливо вдарив). Потерпілий надав йому пігулку метадону, яку він вжив. Він не в повній мірі пам`ятає події того дня, так як знаходився в стані сп`яніння, та йому ОСОБА_7 у цей же час були спричинені тяжкі тілесні ушкодження (проникаюче ножове поранення). У скоєному розкаюється. При призначенні покарання прохав суд врахувати, що він з потерпілим примирилися та останній не має до нього претензій, має на утриманні малолітню дитину, а також що він на теперішній час зробив для себе висновки і таких дій у подальшому вчиняти не буде.

Потерпілий ОСОБА_7  у судовому засіданні пояснив, що вони з ОСОБА_3  були знайомі. Він вже приблизно 9 років знаходиться на замісній терапії. Спочатку він ходив до лікарні кожен день та отримував метадон, а приблизно два роки тому став ходити до лікарні один раз на тиждень, та отримувати ліки зразу на сім днів. Восени 2023 року, він вже точну дату не пам`ятає,  ОСОБА_3  прийшов вечором до нього додому. У той час він в квартирі був один.  ОСОБА_3  попрохав у нього метадон, але він відмовив, тоді вони з ОСОБА_3  побилися. Скільки саме пігулок у нього вимагав обвинувачений – не пам`ятає, але він надав тільки одну пігулку. Спочатку ОСОБА_3  застосував до нього фізичну силу, а потім він надав одну пігулку метадону. Претензій до  ОСОБА_3  на  теперішній час він не має, так як вони вже вирішили всі проблеми. Не погодився із позицією прокурора в судових дебатах, щодо призначення ОСОБА_3 покарання у виді п`яти років позбавлення волі з конфіскацією майна, та прохав суд не призначати обвинуваченому покарання.

Суд, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України, з`ясувавши правильність розуміння учасниками судового провадження зміст обставин, викладених в обвинувальному акті, які ніким не оспорюються, не маючи сумніву у добровільності їх позицій, а також роз`яснивши їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку, визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин кримінального провадження, які ніким не оспорюються.

Органом досудового розслідування дії ОСОБА_3 кваліфіковані вірно за ч.2 ст.308 КК України, які виразились у вимаганні наркотичних засобів із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого.

Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення кримінального правопорушення, тяжкості наслідків, що настали.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 року (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 року (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 року (справа №756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 року (справа №166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 року (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК України встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду встановлено, що  ОСОБА_3  вчинив тяжкий злочин, винуватість у вчиненні якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин його вчинення, при цьому у вчиненому розкаявся.

Отже, обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття.

Обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого  ОСОБА_3 , судом не встановлені.

Обвинувачений  ОСОБА_3  повністю визнав свою винуватість, у відповідності до ст. 89 КК України не судимий, має постійне місце проживання, одружений, має на утриманні малолітню дитину, військовослужбовець, є учасником бойових дій, за місцем служби та місцем проживання характеризується задовільно. Згідно довідки КНП «Першотравенська міська лікарні» на обліку у лікаря – психіатра та лікаря-нарколога не перебуває.

На підставі викладеного, враховуючи обставини вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, суд, реалізуючи принцип законності, справедливості та індивідуалізації покарання, з огляду на положення ч. 2 ст. 50 КК України, обираючи міру покарання, передбачену санкцією закону, за яким визнав ОСОБА_3 винуватим, приходить до висновку про те, що мірою виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню ним нових злочинів має бути кримінальне покарання у виді позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо наявності або відсутності правових підстав для призначення обвинуваченому додаткового покарання, передбаченого санкцією частини другої статті 308 КК України, суд враховує п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24 жовтня 2003 року, яким роз`яснено, що відповідно до ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов`язане з посадою підсудного або із заняттям ним певною діяльністю. Якщо додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов`язковим, то воно застосовується лише до тих осіб, які обіймали посади чи займалися діяльністю, з якими було пов`язано вчинення злочину. До інших осіб, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не застосовується з наведенням у вироку відповідних мотивів.

Виходячи з вищенаведеного та враховуючи, що обвинувачений  ОСОБА_3  на час вчинення злочину і по теперішній час є військовослужбовцем, тобто вчинення ним злочину не було пов`язане з його посадою або із заняттям ним певною діяльністю, а тому додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до нього не застосовується.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_3 положень частини першої статті 75 КК України, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 року (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК України) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК України, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений у відповідності до ст. 89 КК України не судимий, винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав, у вчиненому розкаявся. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування основного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК, із покладенням на нього обов`язків, передбачених ч. 1 ст. 76 КК України.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує наведені вище обставини. Хоча правові підстави для призначення обвинуваченому реального покарання судом не встановлені, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК України та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 3 роки.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для призначення ОСОБА_3 додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону (частини другої статті 308 КК України), у виді конфіскації майна, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

Також у постанові від 28.04.2020 року (справа № 133/2968/18) ВС зауважив, що при застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».

Отже, враховуючи зазначені роз`яснення, а також те, що ОСОБА_3 вчинив умисний тяжкий злочин, суд вважає, що формально правові підстави для призначення обвинуваченому додаткового покарання у виді конфіскації майна, передбаченого санкцією кримінального закону (частина друга статті 308 КК України) наявні. Однак суд враховує, що згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» у разі, якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов`язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК України передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація майна відсутня.

Аналогічні висновки зроблені ВС у постановах від: 16.08.2018 року (справа №183/163/14); 07.11.2018 року (справа № 418/689/16-к); 23.05.2019 року (справа № 1-620/12).

Тому суд вважає, що правові підстави для застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна відсутні.

На думку суду, таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення й попередження вчинення як обвинуваченим, так і іншими особами, нових кримінальних правопорушень.

Цивільний позов у провадженні не заявлено.

Процесуальні витрати відсутні.

Запобіжний захід відносно ОСОБА_3 не застосовано, і підстави для його застосування відсутні

Речові докази: протокол №32 на 1 арк., листок призначень на 3 арк. – зберігати в матеріалах кримінального провадження; пакет з полімерного матеріалу, опечатаний паперовою биркою, в середині якого знаходиться скляний флакон, в якому було доставлено біологічні зразки від громадянина ОСОБА_3 , який знаходиться на зберіганні у ВП №3 Синельниківського РУП ГУНП в Дніпропетровській області – знищити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 369-371,373-374 КПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

ОСОБА_3 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.308 КК України та призначити йому покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_3 від відбуття покарання з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку тривалістю три роки не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки.

Згідно пунктів 1-2 ч.1 ст.76 КК України покласти на ОСОБА_3 обов`язки:

-періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

-повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи.

Цивільний позов у провадженні не заявлено.

Процесуальні витрати відсутні.

Запобіжний захід відносно ОСОБА_3 не застосовано, і підстави для його застосування відсутні.

Речові докази: протокол №32 на 1 арк., листок призначень на 3 арк. – зберігати в матеріалах кримінального провадження; пакет з полімерного матеріалу, опечатаний паперовою биркою, в середині якого знаходиться скляний флакон, в якому було доставлено біологічні зразки від громадянина ОСОБА_3 , який знаходиться на зберіганні у ВП №3 Синельниківського РУП ГУНП в Дніпропетровській області – знищити.

Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого КПК України, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок не набрав законної сили.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду через Першотравенський міський суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з моменту його проголошення.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

СУДДЯ ОСОБА_1