ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" травня 2019 р. Справа№ 910/9104/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Мальченко А.О.

Жук Г.А.

секретар судового засідання Реуцька Т.О.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Бюлінг Інк.»

на рішення Господарського суду міста Києва

від 16.11.2018 (повний текст рішення складено 21.11.2018)

у справі № 910/9104/18 (суддя Підченко Ю.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бюлінг Інк.»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Простір»

про визнання недійсним договору

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бюлінг Інк.» (далі - ТОВ «Бюлінг Інк.», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Простір» (далі - ТОВ «АГ Простір», відповідач) про визнання недійсним договору. В обґрунтування своїх вимог зазначило про укладення Договору поставки № БК110/301216 від 31.12.2016 в порушення приписів Цивільного кодексу України за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представника ТОВ «Бюлінг Інк.» в особі генерального директора Іванова В.В. та представника ТОВ «АГ Простір» в особі директора Сироїда А.П. у власних інтересах. За твердженнями позивача, цей договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, а тому підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2018 у справі № 910/9104/18 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись із згаданим рішенням суду, ТОВ «Бюлінг Інк.» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням вимог процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. Апелянт наголошував, що колишня дирекція ТОВ «Бюлінг Інк.» (Іванов В.В., Пилипчук А.О.) та ОСОБА_1 (який працював в ТОВ «Бюлінг Інк.» та був підлеглим Іванова В.В. і одночасно керівником ТОВ «АГ Простір») діяли не добросовісно і не в інтересах юридичної особи - ТОВ «Бюлінг Інк.», а укладений між сторонами Договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків. На переконання апелянта, позивачем ніколи не відвантажувався і не поставлявся товар (обладнання) відповідачу, як і не надавались послуги з налаштування цього товару (виключно лише на паперах), а фактично відвантаження товару відразу відбувалося зі складу та автомобілями ТОВ «Бюлінг Інк.» третій особі (справжньому покупцю) та встановлювалося і налаштовувалось фахівцями ТОВ «Бюлінг Інк.» (за його рахунок), доказом чого є численні договори, накази, показання свідків, наявні в матеріалах справи. За твердженнями апелянта, ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий суд в супереч вимогам ст. 236 ГПК України не надав жодної уваги доводам позивача в цій частині, а також показанням свідків, які підтвердили свої покази з приводу того, що жодного разу товару відповідачу фактично не відвантажувалося, як і не надавались послуги з його налаштування. Разом з цим, апелянт стверджував, що результати укладення Договору внаслідок зловмисної домовленості з єдиним умислом - одержання неправомірної вимоги від перепродажу товару, позивач недоотримав дохід, а відповідач в свою чергу отримав неправомірну вигоду тощо.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якій стверджував про безпідставність апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, зазначив, що позивачем не доведено наявності зловмисної домовленості та не обґрунтовано, які саме несприятливі наслідки настали для ТОВ «Бюлінг Інк.» внаслідок укладення спірного Договору та чи взагалі вони настали. Крім цього, позивачем не доведено, що укладаючи оспорюваний Договір керівник ТОВ «Бюлінг Інк.» мав обмеження повноважень на укладення господарських договорів з третіми особами, як і факту заподіяння позивачеві збитків внаслідок укладення спірного Договору.

У наданій суду апеляційної інстанції відповіді на відзив, позивач стверджував, що закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. Водночас, укладаючи оспорюваний Договір виконавчий орган позивача - генеральний директор Іванов В.В. діяв не в інтересах юридичної особи - ТОВ «Бюлінг Інк.», а в власних інтересах, а також в інтересах компанії ТОВ «АГ Простір», яку він заснував разом з іншими працівниками позивача. Решта доводів позивача (апелянта) аналогічні за своїм змістом доводам апеляційної скарги.

В судове засідання апеляційної інстанції 07.05.2019 з`явились представники сторін, представник позивача надав пояснення, в яких підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.

Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції вимог процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, 31.12.2016 між ТОВ «Бюлінг Інк.» (позивачем, постачальником за договором) та ТОВ «АГ Простір» (відповідачем, покупцем за договором) укладено Договір поставки БК 110/301216, за умовами п.п 1.1, 1.2 якого постачальник зобов`язався поставити та передати у власність покупцеві товарно-матеріальні цінності (товар), а покупець зобов`язався прийняти та оплатити товар. За домовленістю сторін постачальник може надавати покупцю послуги з технічного та сервісного обслуговування сільськогосподарської техніки та обладнання.

Ціна, найменування, одиниці виміру та загальна кількість товару, що підлягає поставці за Договором, її часткове співвідношення (асортимент, номенклатура тощо) наведено у рахунках-фактурах, що становитимуть невід`ємну частину договору (п. 2.1 Договору).

За умовами п.п. 3.1-3.3 Договору ціна за одиницю товару, що поставляється, визначається в рахунках-фактурах. Зміна ціни товару після виконання Договору не допускається. Загальна сума Договору визначається як сумарна вартість товару, поставка якого здійснюється згідно рахунків-фактур.

Положеннями п. 4.1 Договору сторони погодили, що покупець формує та надає усне або письмове замовлення на товар із зазначенням асортименту та необхідної кількості за позиціями та бажаних строків поставки товару.

За змістом п.п 5.1, 5.2 Договору товар поставляється партіями. Поставка кожної окремої партії товару здійснюється в строк, в кількості та асортименті, які остаточно узгоджуються сторонами в замовленнях.

Відповідно до п.п. 6.1-6.3 Договору розрахунки здійснюються шляхом банківського переказу грошових коштів в національній валюті України. Порядок оплати 100% попередня оплата, якщо інші умови не зазначено в кожному окремому замовленні. Оплата продукції, що поставляється за Договором здійснюється протягом п`яти банківських дні з моменту отримання покупцем рахунку-фактури. Рахунок-фактура може надсилатися (передаватися) покупцю як в оригіналі, так і в його копії за допомогою факсимільного зв`язку або на електронну пошту.

Приймання товару за кількістю та якістю проводиться покупцем згідно з транспортними та супровідними документами (п. 7.1 Договору).

Цей Договір згідно п. 12 вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2018.

Одним із способів захисту цивільного права на підставі ч.2 ст. 16 ЦК України може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» ( далі постанова Пленуму № 9) відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Положеннями п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі постанова Пленуму № 11) встановлено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», частини другої статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 29 Закону України «Про страхування», статті 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 7-1 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», частини третьої статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 ГПК України).

Під охоронюваними законом інтересами згідно рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлене загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.

Аналіз згаданих положень дає підстави вважати, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин за приписами ч. 3 ст. 215 ЦК України може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Спір у даній справі виник в зв`язку із оспорюванням позивачем законності Договору з огляду на його укладення в порушення вимог ч. 3 ст. 92, ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представника ТОВ «Бюлінг Інк.» в особі генерального директора Іванова В.В. та представника ТОВ «АГ Простір» в особі директора Сироїда А.П. у власних інтересах, а тому підлягає визнанню недійсним.

Крім цього, позивач стверджував, що насправді відповідачеві товар не відвантажувався та не надавалися послуги з його налаштування (виключно лише на паперах), а фактично відвантаження товарів відразу відбувалося зі складу позивача третім особам (справжньому покупцю).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Правочином на підставі ч.1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положеннями ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Положеннями п. 3 ч.1 ст. 3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб`єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

За приписами ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов`язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ст. 97 ЦК України).

Положеннями ст.92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень (п. 3 цієї ст. 92 ЦК України).

Як встановлено матеріалами справи, укладений між ТОВ «Бюлінг Інк.» та ТОВ «АГ Простір» Договір скріплено печатками обох контрагентів та підписано зі сторони ТОВ «Бюлінг Інк.» генеральним директором Івановим В.В., який діяв на підставі Статут, та зі сторони ТОВ «АГ Простір» директором ОСОБА_1 ., що діяв на підставі Статуту останнього.

При цьому, слід зазначити, що ТОВ «Аг Простір» створено та зареєстровано відповідно до законодавства України, реєстрацію в установленому порядку не скасовано, а керівник ТОВ «Бюлінг Інк.» Іванов В.В. на дату укладання Договору мав усі повноваження укладати господарські договори відповідно до Статуту підприємства. У відповідності до п. 11.9 Статуту ТОВ «Бюлінг Інк.» (в редакції від 18.11.2016) генеральний директор має право вчиняти від імені товариства будь-які юридичні дії, а саме: вирішувати питання, пов`язані з укладанням договорів/контрактів та забезпечення їх виконання.

Крім цього, Статутом передбачено, що в компетенцію генерального директора входить вирішення всіх питань з діяльності товариства, якщо вони не входять до виключної компетенції зборів.

Таким чином, з огляду на наведені вище обставини, позивачем не доведено, що керівники сторін на момент укладення спірного Договору мали обмеження щодо укладення такого роду господарських договорів, доказів на спростування цього матеріали справи не містять.

За приписами ст. 232 ЦК України, на яку посилався позивач як на підставу своїх вимог, правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдано йому в зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Відповідно до п. 3.9 постанови Пленуму № 11 зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Вказана позиція кореспондується із положеннями п. 22 постанови Пленуму № 9 щодо того, що для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника, а саме:

- представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання;

- наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди.

Проте, позивачем не доведено наявності такої домовленості та укладення спірного Договору виконавчим органом позивача - генеральним директором Івановим В.В. не в інтересах юридичної особи - ТОВ «Бюлінг Інк.», а у власних інтересах та/або в інтересах компанії ТОВ «АГ Простір».

Крім цього, позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що сторони спірного правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Натомість, матеріалами справи встановлено, що на виконання спірного Договору позивачем, зокрема, поставлено, а відповідачем прийнято товар, а також надано/отримано послуги з його встановлення та налаштування, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями видаткових накладних та актів надання послуг, які підписано уповноваженими представниками та скріплено печатками сторін, які за змістом чинного законодавства є первинними документами, що фіксують факт здійснення господарських операцій.

При цьому, обов`язковим в силу положень ч. 1 ст. 74 ГПК України є подання доказів наявності фактичних обставин, на які кожна сторона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, яка бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, що мають значення для справи.

Належними згідно ст. 76 ГПК України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.

Юридична наука виходить з того, що цінність свідка полягає в його безпосередньому об`єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об`єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися.

З огляду на це апеляційний суд вважає, що свідок не повинен мати матеріально-правової або процесуально-правової зацікавленості в результаті справи, не повинен бути пов`язаний матеріально-правовими відносинами з особами, які беруть участь у справі. З цієї причини суд зобов`язаний з`ясувати, які відносини існують між свідком і сторонами, що в обов`язковому порядку враховується при оцінці показань свідків.

Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження своїх доводів про те, що позивачем ніколи не відвантажувався і не поставлявся товар (обладнання) відповідачу, як і не надавались послуги з налаштування цього товару, а фактично відвантаження товару відразу відбувалося зі складу та автомобілями ТОВ «Бюлінг Інк.» третій особі (справжньому покупцю) та встановлювалося і налаштовувалось фахівцями ТОВ «Бюлінг Інк.», позивачем, зокрема надано заяви свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , до показань яких суд апеляційної інстанції ставиться критично, адже як встановлено матеріалами справи ці особи досі працюють в ТОВ «Бюлінг Інк.» на посаді інженерів з радіонавігаційних систем, відповідно є зацікавленими у розгляді даної справи та ухваленні судом рішення на користь позивача.

Жодних інших належних та допустимих доказів, які б спростовували факт здійснення сторонами господарських операцій на виконання спірного Договору та їх існування лише на паперах, позивачем суду не надано.

Відповідно до п. 2.10 постанови Пленуму № 11, в силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Проте позивачем не доведено суду обставин, з якими закон, зокрема положення ст.ст. 203, 215 ЦК України пов`язують можливість визнання оспорюваного Договору недійсним, відтак в задоволенні позову слід відмовити.

Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції вимог процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Крім цього, враховуючи приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бюлінг Інк.» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2018 у справі № 910/9104/18 - без змін.

Матеріали справи № 910/9104/18 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 11.05.2019

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді А.О. Мальченко

Г.А. Жук