Постанова

Іменем України

24 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 161/12539/17-ц

провадження № 61-14595св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Торчинська селищна рада Луцького району Волинської області,

третя особа - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року у складі судді Кирилюк В. Ф. та постанову Апеляційного суду Волинської області від 25 січня

2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Торчинської селищної ради Луцького району Волинської області, третя особа - ОСОБА_5, про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Апеляційного суду Волинської області від 05 вересня 2012 року встановлено, що починаючи із 1995 року вона постійно та відкрито володіє і веде управління будинком АДРЕСА_1, які придбала за особисті кошти у рідного брата ОСОБА_5 - ОСОБА_6 Стверджує, що цим рішенням встановлено, що після смерті попереднього власника цього будинку вона придбала це будинковолодіння у ОСОБА_6 у 1995 році, як єдиного спадкоємця після смерті батька, заплативши останньому відповідні кошти. Рішенням суду ОСОБА_5 відмовлено у визнанні права власності на спадкове майно, а саме на спірний житловий будинок. У судових засіданнях, які проводились 2012-2013 роках вона довела, що ОСОБА_6 при передачі йому коштів у 1995 році передав їй оригінал документів на житловий будинок і оригінали особистих документів його спадкодавців із відома Торчинської селищної ради. Довідкою селищної ради підтверджено, що вона дійсно проживає у спірному будинку із 1995 року без реєстрації та письмово укладеного договору. Незважаючи на відсутність у ОСОБА_5 права на спірний будинок, останній постійно перешкоджає їй у оформленні її права на житловий будинок АДРЕСА_1, який вона придбала у ОСОБА_6

Проживаючи у вказаному будинку вона є обмеженою у правах, які виникли після виконання усного договору купівлі-продажу будинку, істотні умови якого були обговорені і виконанні його сторонами, проте не були оформлені у нотаріуса, оскільки ОСОБА_6 ухилявся від його належного оформлення.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 просила визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку із господарсько-побутовими спорудами АДРЕСА_1, укладений із ОСОБА_6 у 1995 році.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада

2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що відсутні правові підстави для визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним.

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада

2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 25 січня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що у 1995 році між нею та ОСОБА_6 укладений усний договір про купівлю будинку, без належного оформлення, оскільки ОСОБА_6 ухилявся від оформлення цього договору у нотаріальній конторі, а після смерті ОСОБА_6 вона позбавлена можливості оформити цей будинок на своє ім'я.

У червні 2018 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну ОСОБА_4, у якому заявник просить відхилити вказану касаційну скаргу та залишити без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що житловий будинок із приналежними до нього спорудами і будівлями по АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_7 Його дружина ОСОБА_8 також проживала у цьому будинку та була його співвласником.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується свідоцтвами про смерть.

Померлі ОСОБА_7, ОСОБА_8 заповіту не складали.

Відповідно до довідки Торчинської селищної ради від березня 1996 року ОСОБА_6 є спадкоємцем ОСОБА_8, який на день її смерті проживав разом із нею по

АДРЕСА_1. ОСОБА_6 вступив у управління спадковим майном після смерті ОСОБА_8 шляхом сплати податків, садіння городу, сплати земельної ренти, здійснення поточного ремонту будинку.

Із довідки Торчинської селищної ради від 04 грудня 2012 року № 50 вбачається, що після смерті батьків, ОСОБА_5 фактично прийняв спадщину і поселив для проживання у цей будинок свого сина із сім'єю.

Таким чином, із змісту довідок вбачається, що після смерті ОСОБА_8 спадщину прийняли два спадкоємці першої черги за законом: сини померлої ОСОБА_5 та ОСОБА_6, шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном.

Правовстановлюючі документи на спадкове майно, а саме на житловий будинок по АДРЕСА_1, спадкоємці не отримали та спадкові права не оформили.

Нормативно-правове обґрунтування

Спірні правовідносини між сторонами виникли у 1995 році, а тому в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.

У статті 43 ЦК Української РСР 1963 року зазначено, що угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Статтею 44 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угоди повинні укладатись у письмовій формі, зокрема угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.

У статті 46 ЦК Української РСР 1963 року вказано, що недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Статтею 47 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Відповідно до статті 153 ЦК Української РСР 1963 року договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Згідно із статтею 224 ЦК Української РСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 225 ЦК Української РСР 1963 року право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Пунктом 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, зокрема договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу).

Відповідно до статей 10, 60 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що ОСОБА_6, відповідно до статей 224, 225 ЦК Української РСР

1963 року, не став власником спірного будинку по АДРЕСА_1 у передбачений спосіб та порядок, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки він не мав права розпоряджатись спірним житловим будинком, зокрема відчужувати це майно. При цьому, ОСОБА_4 не надала суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що між нею та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, які належним чином дослідили та надали оцінку поданим сторонами доказам, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.

Доводи касаційної скарги про те, що у 1995 році між нею та ОСОБА_6 укладений усний договір про купівлю будинку, без належного оформлення, оскільки ОСОБА_6 ухилявся від оформлення цього договору у нотаріальній конторі, а після смерті ОСОБА_6 позивач позбавлена можливості оформити цей будинок на своє ім'я, не заслуговують на увагу, оскільки такий договір укладається у письмовій формі та відповідно до зазначених норм матеріального права підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, а тому недодержання письмової форми та нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність її з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада

2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 25 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г.І. Усик