Справа № 462/699/18 Головуючий у 1 інстанції: Ліуш А.І.

Провадження № 22-ц/811/1593/18 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 53

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар - Жукровська Х.І.,

з участю апелянта ОСОБА_2, представника апелянта ОСОБА_3, представника відповідача - ОСОБА_4, представника третьої особи ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та відповідача Управління майном спільної власності Львівської обласної ради на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року, постановленого в складі головуючого - судді Ліуша А.І., у справі за позовом ОСОБА_2 до Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, з участю третьої особи Департаменту охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и л а:

Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, покликаючись на те, що з 04 жовтня 2011 року вона працювала на посаді головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу». Наказом № 11-3 від 12 січня 2018 року її звільнено з даної посади у зв'язку з реорганізацією закладу, скороченням штату та чисельності працівників. Однак, під час звільнення не дотримано його процедуру, оскільки її звільнено, а скорочення посади головного лікаря не відбулось. Крім того, її було повідомлено про можливе наступне вивільнення листом № 657 від 16 травня 2017 року, однак на той час не було затверджено штатний розпис новоствореної установи та їй не було запропоновано рівнозначну посаду. Просила визнати незаконним звільнення та поновити її на посаді головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000, 00 грн.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним звільнення ОСОБА_2 з посади головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» 12 січня 2018 року відповідно до наказу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 11-3 від 12 січня 2018 року.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» з 12 січня 2018 року.

Стягнуто з Управління майном спільної власності Львівської обласної ради (місто Львів, вулиця Винниченка, 14, код ЄДРПОУ 25255072) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2) 41 596 грн. 80 коп. (сорок одну тисячу п`ятсот девяносто шість грн. 80 коп.) середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

У задоволенні позовних вимог щодо поновлення ОСОБА_2 на посаді головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» та стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовлено за безпідставністю.

Стягнуто з Управління майном спільної власності Львівської обласної ради у дохід держави 1 409 грн. 60 коп. (одну тисячу чотириста девять грн. 60 коп.) судового збору.

Рішення в частині поновлення на роботі та виплати заробітної плати за один місяць в розмірі 6 932 грн. 80 коп. (шість тисяч девятсот тридцять дві грн. 80 коп.) допущено до негайного виконання.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року оскаржили представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та відповідач Управління майном спільної власності Львівської обласної ради.

Представник позивача ОСОБА_2- ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо поновлення позивача на посаді головного лікаря новоствореного КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» та відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу є незаконним та необґрунтованим.

Стверджує, що судом першої інстанції не враховано те, що КЗ ЛОР «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» на момент ухвалення рішення у даній справі припинено, як юридичну особу, про що зроблено відповідний запис в Єдиному державному реєстрі ЮО та ФОП, що підтверджується наявними у справі доказами. Зазначає, що юридичної особи та посади керівника цієї установи вже не існує, а тому поновлення позивача на такій посаді є неможливим.

При цьому посилається на те, що в даній справі не відбулась процедура ліквідації одного закладу і створення нового, а здійснювалась процедура реорганізації шляхом злиття двох закладів в один. Суд першої інстанції не врахував те, що посада керівника (головного лікаря) після реорганізації не була ліквідована, а збереглась в новоствореному КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер». На думку апелянта, посада, яку обіймала позивач та з якої її було незаконно звільнено, після реорганізації не була скорочена, попереднє місце роботи позивача збереглось в новоствореному комунальному закладі та саме на таку посаду позивач підлягає поновленню у зв'язку з її незаконним звільненням.

Також вважає, що відповідачем не виконано вимоги ст. 40 КЗпП України оскільки у відповідача була можливість запропонувати позивачу аналогічну посаду (рівнозначну кваліфікації і досвіду позивача) і перевести позивача на неї, чого зроблено не було, а також позивачу не було запропоновано усі інші вакантні посади в новоствореному закладі, а отже позивач не могла відмовитись від переведення на такі посади.

Крім цього, посилається на те, що сума витрат на професійну правову допомогу мала бути визначена судом на підставі вартості послуг, що сплачена або підлягала сплаті, а тому вважає, що відмова у задоволенні вимог щодо їх стягнення є незаконною та суперечить ЦПК України.

Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо поновлення ОСОБА_2 на посаді головного лікаря новоствореного КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» та стягнення витрат на професійну правничу допомогу і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідач Управління майном спільної власності Львівської обласної ради в апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки було ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються доказами, що досліджувались під час розгляду справи.

Управління відповідно до затвердженого і діючого штатного розпису КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» від 10.08.2017 року одночасно з повідомленням про вивільнення ОСОБА_2 з посади головного лікаря КЗ ЛОР «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» запропонувало вакантні посаду завідувача організаційно-методичного відділу та посаду лікаря-статистика вищої категорії у новоствореному КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», чим було дотримано норми КЗпП України.

Зазначає, що запропоновані вакантні посади є в межах кваліфікації та досвіду ОСОБА_2 та вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що такі посади не відповідали кваліфікації та досвіду позивача. Стверджує, що посада головного лікаря не була запропонована у новоствореному КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», оскільки призначення керівників комунальних закладів здійснюється Львівською обласною радою за результатами конкурсного відбору.

Твердження суду першої інстанції про те, що відповідач не надав доказів отримання ОСОБА_2 пропозиції про переведення її на вакантну посаду та вона не відмовилась від переведення на іншу роботу - не відповідає дійсності. Зазначає, що Управління листом № 1106 від 11.09.2017 року запропонувало ОСОБА_2 вакантні посаду завідувача організаційно-методичного відділу та посаду лікаря-статистика вищої категорії у новоствореному КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» і просило надати відповідь на надані пропозиції у певний строк, однак згоди зі сторони позивача на зайняття вакантних посад до Управління не надходило.

Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю та вирішити питання про поворот виконання судового рішення у даній справі.

25 вересня 2018 року відповідачем Управління майном спільної власності Львівської обласної ради подано відзив на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2, у якому останній зазначає, що така є безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення ОСОБА_2 на посаді головного лікаря новоствореного КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» та стягнення витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованим та законним, просить рішення у цій частині залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.

04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.

А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п. п. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

З матеріалів справи вбачається наступне.

Наказом Головного управління охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації № 837-к від 30 вересня 2011 року ОСОБА_2 призначено на посаду головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» з 04 жовтня 2011 року (а.с. 16).

Відповідно до рішення Львівської обласної ради № 401 від 21 березня 2017 року «Про реорганізацію фтізиатричної служби Львівської області» комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» реорганізовано шляхом злиття в комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

Вирішено встановити, що комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» є правонаступником комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» та комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» (а.с. 17-19).

Згідно з листом Управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 657 від 16 травня 2017 року ОСОБА_2 попереджено про можливе майбутнє вивільнення відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 23).

Відповідно до листа Управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 1106 від 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 запропоновано вакантні посади завідувача організаційно-методичного відділу або посаду лікаря-статистика вищої категорії (а.с. 61).

Наказом Управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 11-3 від 12 січня 2018 року звільнено ОСОБА_2 з посади головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» з 12 січня 2018 року відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку із реорганізацією закладу, скороченням штату та чисельності працівників (а.с. 25).

Розпорядженням голови обласної державної адміністрації № 914/0/5-12 від 24 грудня 2012 року затверджено Положення про департамент охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації

Відповідно до п. 1 цього Положення Департамент охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації утворюється головою обласної державної адміністрації, входить до складу облдержадміністрації і в межах області забезпечує виконання покладених на нього завдань.

Відповідно до п. п. 9.19., 9.20. Положення директор Департаменту розглядає і затверджує кошториси доходів і видатків, структуру мережі і ліжковий фонд, штатні розписи та баланси підвідомчих закладів охорони здоров'я, забезпечує своєчасне подання фінансовим органам бухгалтерської і статистичної звітності; Затверджує мережу закладів охорони здоров'я області.

10.08.2017 року директором Департаменту охорони здоров'я Львівської обласної державної адміністрації було розроблено та затверджено штатний розпис комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

В подальшому штатний розпис комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» був затверджений 01 січня 2018 року.

Запис в Єдиному державному реєстрі проведення державної реєстрації юридичної особи - комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» проведено 15 січня 2018 року.

До спірних правовідносин підлягають застосуванню наступні норми права.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 2 статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно зі статтею 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Скорочення штату встановлюється шляхом порівняння штатних розписів комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» із штатним розписом новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

Проте враховуючи правову позицію висловлену Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в Ухвалі від 28.01.2009 року у справі № 6-14292св08, нормами трудового законодавства не передбачено право суду перевіряти доцільність скорочення працівників, оскільки власник підприємства або уповноважений ним орган самостійно вирішує питання організаційної структури, чисельності та штатів працівників, ці питання стосуються суто внутрішньої господарської діяльності окремого суб'єкта господарювання і не є предметом доказування у судових спорах.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, зазначено, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

З письмового повідомлення відповідача Управління майном спільної власності Львівської обласної ради 25 березня 2019 року, поданого під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції вбачається, що вакантними на момент звільнення позивача, окрім запропонованих їй, були ще і посади заступника головного лікаря з поліклінічної роботи, лікаря фтизіатра, лікаря пульмонолога дитячого, сестри медичної дитячого стаціонару, лаборанта клінікодіагностичної лабораторії, однак такі їй запропоновані не були.

З матеріалів справи, а саме копії трудової книжки, вбачається, що ОСОБА_2 працювала лікарем педіатром з 1989 року по 2002 рік, а з 2002 року по 2004 рік сімейним лікарем.

Проте відповідачем не спростовано те, що дані вакантні посади не відповідали кваліфікації та досвіду ОСОБА_2 у зв'язку з чим вона не могла їх виконувати.

Як роз'яснено у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» вакансія - вільна посада (робоче місце), на яку може бути працевлаштована особа.

Отже, відповідач не довів про об'єктивну неможливість запропонувати позивачці всі наявні вакансії та роботи з дня попередження її про наступне вивільнення і до дати її звільнення, які б остання могла виконувати за кваліфікаційним рівнем.

На підставі викладеного колегія суддів приходить до переконання, що відповідачем порушено вимоги частини другої статті 40 КЗпП України, а тому позовна вимога ОСОБА_2 в частині визнанння незаконним звільнення її з посади головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» 12 січня 2018 року відповідно до наказу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради №11-3 від 12 січня 2018 року, судом першої інстанції задоволена вірно.

Крім того, згідно ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я керівники державних та комунальних закладів охорони здоров'я призначаються на посаду уповноваженим виконавчим органом управління власника закладу охорони здоров'я на конкурсній основі шляхом укладання з ними контракту на строк від трьох до п'яти років, а відтак, суд не вправі перебирати на себе функції, якими наділені, уповноважені на це державні органи, зокрема щодо призначення головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», який повинен бути призначений виключно на конкурсній основі.

Доказів того, що позивач приймала чи мала намір прийняти участь у конкурсі на зайняття посади головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» у квітня 2018 року, матеріали справи не містять.

Рішення конкурсної комісії щодо визначення переможцем конкурсу ОСОБА_7, як і наказ про призначення останнього на посаду головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», ніким не оспорювалися, є дійсними, відтак зазначена посада не є вакантною, що також виключає можливість переведення позивачки на цю посаду.

Також, відповідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. При ліквідації підприємства (установи, організації) правила п.1 ст.40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

За змістом частин першої та другої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно із статтею 59 Господарського кодексу України реорганізація може проводитися, шляхом: злиття, приєднання, поділу, перетворення.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

Частиною четвертою статті 91 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з пунктом 4 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" у разі злиття юридичних осіб здійснюється державна реєстрація новоутвореної юридичної особи та державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття. Злиття вважається завершеним з дати державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття.

Моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи слід вважати дату внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, до внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи, її цивільна правоздатність не припиняється. До правонаступника (у разі припинення шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) переходять усі права та обов'язки припиненої юридичної особи лише з моменту внесення такого запису.

Таким чином, позивачка підлягає поновленню на попередній роботі відповідно до вимог статті 235 КЗпП України на посаді головного лікаря комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», що спростовує доводи апеляційної скарги про поновлення позивачки на посаді головного лікаря новоствореного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

Оскільки, під час реорганізація підприємства шляхом злиття відбувається передача всіх прав та обов'язків до новоствореної юридичної особи, то обов'язок поновлення на роботі незаконно звільненого працівника також переходить до новоствореної юридичної особи, а саме комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

На підставі викладеного та враховуючи вказану правову позицію Верховного суду України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивача ОСОБА_2 слід поновити на посаді головного лікаря на попередньому місці роботи, а саме комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» з 12 січня 2018 року.

Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу приймається судом одночасно з рішенням про поновлення на роботі.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Враховуючи, що звільнення відбулося 12 січня 2018 року, час вимушено прогулу до дня ухвалення рішення судом першої інстанції становить 112 днів.

Розрахунок середнього заробітку за весь період вимушеного прогулу ОСОБА_2 судом першої інстанції проведено на підставі довідки про доходи, яка була видана їй відповідачем (а.с. 73).

Середньоденна заробітна плата позивачки розрахована за листопад, грудень 2017 року становить 371, 40 грн. ((8 214, 72 + 7 755, 35) : (22 + 21)= 371,40).

371,40 грн. х 112 = 41 596, 80 грн.

В спростування проведеного розрахунку, відповідачем в суді першої інстанції довідку про розрахунок середньоденного заробітку у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 надано не було.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частини перша, третя та шоста статті 367 ЦПК України).

Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих в п. 6 Постанови № 13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Отже, аналізуючи наведене роз'яснення, можна зробити висновок, що справляння і сплата податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.

Враховуючи викладене, сума середнього заробтку за час вимушеного прогулу, визначена судом першої інстанції без утримання податку й інших обов'язкових платежів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Отже, суд першої інстанції вірно стягнув з відповідача у дохід держави 1 409 грн. 60 коп. судового збору.

Окрім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у задоволенні вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу слід відмовити, оскільки позивачем ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді першої інстанції не було надано суду жодних належних та допустимих доказів понесення нею витрат саме у розмірі 10 000 грн. 00 коп. та жодних чеків, квитанцій чи будь-яких інших розрахункових документів, які б ствердили сплату нею будь-яких коштів саме на професійну правничу допомогу у даній справі.

За приписами п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині рішення також вказується про призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат.

Проте з матеріалів справи не вбачається, що стороною позивача в суді першої інстанції таке питання ініціювалось, а відтак і не могло бути вирішено судом першої інстанції.

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Також європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України, які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення, відповідно до ст. 376 ЦПК України, апелянтами не представлено.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом, а відтак підстав для скасування ухваленого у справі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року та задоволення поданих апеляційних скарг, немає.

Оскільки позивачем та її представником не подано належних та допустимих доказів про понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, клопотань про проведення судового засідання після ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції для вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції сторона позивача також не заявляла, підстави для вирішення цього питання в суді апеляційної відсутні.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки судом апеляційної інстанції оскаржуване рішення не змінюється та не скасовується, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч. 1 п. 1, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та відповідача Управління майном спільної власності Львівської обласної ради - залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складений 16 квітня 2019 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.