Справа № 703/1215/17

2/703/50/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2019 року Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді                 Прилуцького В.О.

секретар судових засідань                   ОСОБА_1 

за участі:

позивача                                                 ОСОБА_2

представника позивача та

представника відповідача за

зустрічним позовом                               ОСОБА_3

представника відповідача та

представника позивача за

зустрічним позовом                               ОСОБА_4

відповідача за зустрічним позовом      ОСОБА_5     

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Сміла цивільну справу за  позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення коштів за договором уступки права вимоги та договорів позики та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 і ОСОБА_5 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги із позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення коштів за договором уступки права вимоги та договорів позики,-

встановив:

18 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 в якому просить стягнути з останнього 1405412 грн. боргу за договором № 1 про відступлення права вимоги первісного кредитора до боржника згідно до договору позики у вигляді боргової розписки про отримання коштів від 21 січня 2014 року,

Позовна заява мотивована тим, що 5 квітня 2017 року між  ОСОБА_2 та ОСОБА_5 було укладено договір про відступлення права вимоги первісного кредитора до боржника згідно договору позики від 21 січня 2014 року. Згідно вказаного договору ОСОБА_2 є новим кредитором і до нього переходить право вимоги від ОСОБА_5 щодо стягнення боргу в сумі 300000 грн. з ОСОБА_6, які і просить суд стягнути з відповідача.

Окрім того 21 лютого 2014 року ОСОБА_2 надав в борг ОСОБА_6 37500 доларів США та 1 лютого 2016 року надав у борг кошти в сумі 3200 доларів США, а всього 40700 доларів США, які і просить стягнути з відповідача.

Оскільки відповідач не повертав борг то станом на день звернення до суду у нього виникла заборгованість перед позивачем у сумі 300000 грн. та 40700 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 1105412 грн..

Позивач та його представник в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив задовільнити їх з підстав наведених у позові.

Відповідач та його представник в судовому засіданні заперечували проти позову з підстав наведених в запереченні проти позову.

5 грудня 2017 року відповідач ОСОБА_6 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року, укладеного між первісним кредитором ОСОБА_5 та новим – ОСОБА_2

Ухвалою суду від 21 березня 2018 року зустрічний позов прийнято до розгляду та об’єднано в одне провадження із первісним позовом.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_6 та його представник адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримали зустрічний позов.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_6 пояснив, що він вважає укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 договір уступлення права вимоги недійсним, в зв’язку з тим, що в ньому передбачено сплату новим кредитором попередньому кредитору винагороди в сумі 300000 грн.. 

Вважає, що договір уступлення права вимоги може бути лише безоплатним та не передбачає по своїй суті сплати новим кредитором коштів попередньому кредитору. В даному випадку вказує на те, що укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 договір має ознаки договору факторингу. В зв’язку з тим, що договір про відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року суперечить нормам ЦК України і не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлюються ним, у зв’язку із чим наявні підстави визнання його недійсним. Просив суд визнати його недійсним задовільнивши таким чином його позов.

Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 в судовому засіданні зустрічний позов не визнав та вказав, що укладений між ним та ОСОБА_5 договір повністю відповідає вимогам Законодавства, при його укладенні дотримані вимоги ст.. 203 ЦК України, а тому він є дійсним та підлягає до виконання. Вказав, що як він так і ОСОБА_5 уклали саме договір відступлення права вимоги за який останній сплатив попередньому кредитору кошти в сумі 300000 грн., вони бажали настання правових наслідків, які передбачені договором та їх воля була спрямована саме на підписання та виконання умов укладеного 5 квітня 2017 року договору. Просив суд відмовити у задоволенні зустрічного позову, оскільки він є необґрунтованим та обставини викладені у ньому не відповідають дійсності.

Представник відповідача за зустрічним позовом, адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні зустрічний позов не визнав та пояснив, що договір № 1 від 5 квітня 2017 року про уступлення права вимоги укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є дійсним та відповідає своїй суті, спрямований на настання наслідків передбачених у ньому та повністю відповідає вимогам чинного законодавства. Просив суд відмовити у задоволенні зустрічного позову.

Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_5 в судовому засіданні позов не визнав та пояснив, що він дійсно підписав договір уступки права вимоги з ОСОБА_2 та отримав від останнього 300000 грн.. він під час підписання вище вказаного договору бажав настання передбачених у ньому наслідків та вважає його таким який є дійсний і відповідає своїй суті та вимогам норм ЦК України. Просив суд відмовити ОСОБА_6 в задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, врахувавши позицію сторін, суд вважає, що первісний позов підлягає задоволенню,  а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Згідно з ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Як вбачається з копії розписки (а.с.8) 21 лютого 2014 року  ОСОБА_2 дав в борг ОСОБА_6 кошти в сумі 37500 доларів США зі строком повернення боргу до 31 грудня 2015 року, або на першу вимогу на протязі 30 днів з моменту її пред’явлення.

Окрім того з копії розписки (а.с.7) вбачається, що 1 лютого 2016 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_6 позику в сумі 3200 доларів США зі строком повернення до 31 грудня 2016 року, або на першу вимогу на протязі 30 днів з моменту її пред’явлення.

Станом на день звернення позивача з позовом до суду – 18 квітня 2017 року відповідач жодних коштів за розписками не повернув, в зв’язку з чим має заборгованість перед ОСОБА_2 в сумі 40700 доларів США, що в еквіваленті складає 1105412 грн., які позивач і просить суд стягнути з ОСОБА_6.

Ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 позивач за первісним позовом надав до суду копії розписок про отримання коштів в сумі 37500 доларів США (21 лютого 2014 року) та 3200 доларів США (1 лютого 2016 року).

Згідно ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ст. 526 ЦК України вказує на те, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання, що вказано в ч. 1 ст. 625 ЦК України.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що  договір є обов’язковим для виконання сторонами.

У силу вимог ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

В разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом (ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Таким чином, сторони в належній формі уклали договір позики, за яким відповідач по первісному позову ОСОБА_6 вз’яв на себе зобов'язання повернути позичені у позивача кошти отримані 21 лютого 2014 року до 31 грудня 2015 року, або на першу вимогу на протязі 30 днів з моменту її пред’явлення та отримані 1 лютого 2016 року до 31 грудня 2016 року, або на першу вимогу на протязі 30 днів з моменту її пред’явлення.

Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.1 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Ч.1 ст.81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 на підтвердження своїх позовних вимог до ОСОБА_6 надано суду розписку відповідача від 21 лютого 2014 року та 1 лютого 2016 року (а.с.7,8), а також розрахунок суми боргу, зазначений в позовній заяві (а.с.2) та відповідне повідомлення Національного банку про вартість іноземної валюти (а.с.11).

Відповідачем за первісним позовом ОСОБА_6 та його представником, окрім усних заперечень в судовому засіданні щодо отримання коштів саме у вказані позивачем ОСОБА_7 дати, та у вказаних сумах, які як вони стверджують в дійсності  передані не були, жодних доказів на підтвердження цих фактів до суду не надали.  Окрім того вказали суду на те, що вважають вказані вище розписки недостовірними, оскільки вони були написані в один день – вересні 2016 року під диктовку та під психологічним впливом ОСОБА_2. Однак жодних доказів на підтвердження цих даних не надав.

За змістом ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

З повідомлення Національного банку України від 6 квітня 2017 року вбачається, що станом на вказану вище дату сто доларів США складало 2715.7009 грн. (а.с.11), отже заборгованість ОСОБА_6 перед ОСОБА_2 за договорами позики від 21 лютого 2014 року та 1 лютого 2016 року складає 40700 доларів США, що еквівалентно 1105412 грн. (40700 х27,16 =1105412).

Всупереч вище викладеним положенням, відповідач за первісним позовом ОСОБА_6 свої зобов’язання належним чином не виконав, допустив прострочення повернення грошових коштів, внаслідок чого у нього виникла заборгованість за договорами позики, яка становить 1105412 грн..

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_6 всупереч положенням статті 77, 81 ЦПК України не надав суду жодних доказів, які б спростовували факт існування вказаної заборгованості перед первісним позивачем ОСОБА_2, а чи її наявність у меншому розмірі.

Враховуючи вище викладене суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення коштів за договорами позики від 21 лютого 2014 року та 1 лютого 2016 року в сумі 1105412 грн..

Щодо позовної вимоги первісного позивача ОСОБА_2 до первісного відповідача ОСОБА_6 про стягнення заборгованості відповідно до договору № 1 про відступлення права вимоги первісного кредитора до боржника згідно договору позики у вигляді боргової розписки про отримання коштів від 21 січня 2014 року суд приходить до наступного.

Як вбачається з копії розписки (а.с.6) ОСОБА_6 отримав в борг від ОСОБА_5 кошти в сумі 300000 грн., які зобов’язався повернути в строк до 31 грудня 2014 року.

З п. 1.1 Договору № 1 про відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року (а.с.9) вбачається, що первісний кредитор ОСОБА_5 передає новому кредитору належне йому право вимоги згідно до Договору позики у вигляді боргової розписки про отримання коштів від 21 січня 2014 року укладений між ОСОБА_6 та первісним кредитором, а новий кредитор приймає право вимоги, що належне первісному кредитору за основним Договором.

П. 1.2 вказаного вище договору вказано, що сума основного договору 300000 грн., які передано боржнику, згідно договору позики у вигляді боргової розписки від 21 січня 2014 року підписаною боржником особисто. Зобов’язання станом на 1 квітня 2017 року не виконане. Підтвердженням виникнення основного боргу та передачі коштів є Договір позики, укладений у вигляді боргової розписки від 21 січня 2014 року.

За передане право вимоги до боржника за основним договором новий кредитор має сплатити первісному кредиторові грошові кошти в сумі 300000 грн. до 1 квітня 2018 року готівкою чи в будь – який інший спосіб (п. 2.1 Договору).

Актом № 1 приймання передачі до договору про відступлення права вимоги № 1 від 5 квітня 2017 року (а.с.10) підтверджено факт передачі первісним кредитором ОСОБА_5 новому кредитору ОСОБА_2 права вимоги по договору позики у вигляді боргової розписки від 21 січня 2014 року, укладеної між ОСОБА_6 та ОСОБА_5.

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_6 в судовому засіданні заперечував проти стягнення з нього коштів за вказаним вище договором, оскільки вважає, що він є недійсним та укладений з порушенням норм законодавства України.           

Окрім того вважає, що договір відступлення права вимоги фактично є договором факторингу, оскільки за його умовами відступлення права вимоги здійснено на платній основі. На думку позивача, за умовами спірного договору фактично відбулось фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи. Окрім того, позивач звертав увагу суду на те, що згідно з чинним законодавством фактором можуть бути лише банки та фінансові установи, які мають ліцензію на здійснення фінансових послуг та включені до державного реєстру фінансових установ.

Згідно п.5.1 Договору відступлення права вимоги Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов’язань, відповідно і право відступлення у у ОСОБА_2 виникало з моменту підписання вказаного договору. 

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (ч.1 ст. 638 ЦК України).

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Суд вважає, що твердження позивача за зустрічним позовом ОСОБА_6, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 договір відступлення права вимоги є по суті договором факторингу, а тому повинен бути визнаний судом недійсним, є помилковими, зважаючи на наступне.

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов'язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, так і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність».

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов'язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30.01.2018 року по справі №910/7038/17.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що спірний договір від 5 квітня 2017 року є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату взамін права вимоги та жодна із сторін не отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком поверненням цих коштів та оплати часу користування ними.

Також спірний договір не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи те, що позивач за зустрічним позовом не є стороною оспорюваного ним правочину, то єдиною підставою для визнання його недійсним в судовому порядку є доведення факту порушення його прав і законних інтересів даним договором.

Тобто, в даному випадку обов'язок доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача покладається безпосередньо на позивача.

Натомість позивач за зустрічним позовом ОСОБА_6 не обґрунтував, яким чином договір відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року порушує суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси позивача. В ході розгляду даної справи судом не було встановлено обставин, з якими законодавство пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим вимоги позивача ОСОБА_6 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Посилання позивача, що спірний договір є недійсним, оскільки право вимоги передається за плату, є безпідставними, виходячи з наступного.

Дійсно з договору про відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року (а.с.9) вбачається, що за передане право вимоги боржника за основним договором новий кредитор має сплатити первісному кредиторові грошові кошти в сумі 300000 грн. до 1 квітня 2018 року готівкою чи в будь – який інший спосіб (п. 2.1. Договору).

Зміст даного правочину свідчить про те, що він є оплатним договором про відступлення права вимоги, а відтак за своєю суттю не є договором факторингу, оскільки він не передбачає надання фінансових послуг банками. В Договорі відступлення права вимоги відсутні посилання на факторинг, натомість визначення термінів та суть вказаного договору свідчить про те, що між відповідачами було укладено оплатний договір відступлення прав вимоги (цесія).

Відповідно до  ст. 512-514, 516 ЦКУ кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч.2 ст. 517 ЦКУ).

З наведеного вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом і порядок укладення договору відступлення права вимоги встановлений ст. 512-517 ЦКУ.

Тобто, отримання згоди позивача за зустрічним позовом ОСОБА_6, як боржника, на укладення договору відступлення права вимоги не передбачено.

Таким чином, не вбачається порушення відповідачами за зустрічним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_5 норм чинного законодавства при укладенні договору відступлення права вимоги, а тому відповідно і підстав для визнання його недійсним суд не вбачає.

Зважаючи на вище викладене позовна вимога позивача за первісним позовом ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_6 боргу за договором відступлення права вимоги від 5 квітня 2017 року в сумі 300000 грн. підлягає до задоволення, а вимога позивача за зустрічним позовом ОСОБА_6 про визнання вказаного договору недійсним до задоволення відповідно не підлягає.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивач ОСОБА_2 є інвалідом ІІ – ї групи, а тому відповідно до ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.

П. 6 ст. 141 ЦПК передбачено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки позов ОСОБА_2 підлягає до задоволення, відповідно із відповідача ОСОБА_6 підлягає стягненню на користь держави судовий збір в сумі 8000 грн. (максимальний розмір передбачений ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» на момент звернення з первісним позовом до суду).

Керуючись ст.15-16, 525-526, 610, 612, 625,1046, 1047, 1049, 1167 ЦК України, ст. 4, 12, 13, 81, 141, 258, 263-265, 273, 274, 280, 352, 354 ЦПК УКраїни, суд,-

вирішив:

Первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення коштів за договором уступки права вимоги та договорів позики – задовільнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживаючої ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживаючого ІНФОРМАЦІЯ_4, ІПН НОМЕР_2 заборгованість за договорами позики в сумі 1405412 грн. (один мільйон чотириста п’ять тисяч чотириста дванадцять) гривень.

Стягнути з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживаючого  ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1 на користь держави одержувач: Смілянське УК/Сміла/22030101 ЄДРПО: 38029906 ОСОБА_4 одержувача: Казначейство України МФО:899998 Рахунок: 31211206023009 судовий збір в сумі 8000 грн. (вісім тисяч гривень).

В зустрічному позові ОСОБА_6 до ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_5, проживаючого ІНФОРМАЦІЯ_6, ІПН3030909193) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги - відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Черкаської області через Смілянський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення  складено 15 квітня 2019 року

Головуючий:                                                        В. О. Прилуцький