Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
17 лютого 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі :
головуючого - судді Мельника Ю.М.
суддів: Буцяка З.І., Ковальчук Н.М.
при секретарі – Сеньків Т.Б.
з участю позивача ОСОБА_1,
відповідача ОСОБА_2,
представника відповідача ОСОБА_3,
відповідача ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду від 24 грудня 2009 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, Вирівської сільської ради про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування житлового будинку , встановлення факту належності права власності на частину житлового будинку і визнання права власності на частину житлового будинку в порядку спадкування за законом ,
в с т а н о в и л а :
У липні 2009 року ОСОБА_1 звернувся в суд із вказаним позовом і покликався на те, що житловий АДРЕСА_1 належав на праві власності матері позивача –ОСОБА_5 та ОСОБА_6
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла . Оскільки він на час смерті матері був неповнолітнім то не зміг подати заяву про прийняття спадщини .
Стверджує , що після смерті матері він з перервами проживав у цьому будинку , а тому є таким, що прийняв спадщину після смерті матері.
У 2009 році йому стало відомо , що його сестра ОСОБА_2 у 2000 році отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на увесь спірний житловий будинок і в 2005 році подарувала цей будинок своїй дочці – ОСОБА_4
Позивач стверджував, що ОСОБА_2 неправомірно отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на цілий будинок , оскільки половина цього будинку належала позивачеві після смерті матері - ОСОБА_5
У зв»язку із цим просив встановити факт , що ОСОБА_5 була власником Ѕ частини будинку та визнати недійсним свідоцтво про спадщину по закону на ім»я ОСОБА_2 Одночасно просив визнати частково недійсним договір дарування житлового будинку між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та просив визнати право власності позивача на Ѕ частину житлового будинку в порядку спадкування за законом.
Рішенням Сарненського районного суду від 24 грудня 2009 року в задоволенні вказаного позову було відмовлено за безпідставністю позовних вимог.
Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вказує на його незаконність через невідповідність висновків суду обставинам справи.
Вказує, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку , що мати позивача – ОСОБА_5 не була власником Ѕ частини будинку із моменту будівництва цього будинку.________________________________________________________________
Справа № 22-288/2010 р. Головуючий в 1-ій інст.: Власик Н.М. Категорія № 37 Суддя-доповідач : Мельник Ю.М.
Також вказує, що при умові , що ОСОБА_10, як це встановив суд, була власником цілого будинку , то ОСОБА_5 та її сестра ОСОБА_2 на час смерті матері –ОСОБА_10 проживали у цьому будинку , а тому є такими, що прийняли спадщину.
Окрім того вказує, що судом не враховано ту обставину , що він в силу свого малолітства не міг звернутися до нотаріальної контори про прийняття спадщини, хоча прийняв її фактично.
Із цих підстав просив рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 , давши пояснення в межах доводів апеляційної скарги , просив її задовольнити у повному обсязі.
ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вважають доводи апеляційної скарги безпідставними і просять її відхилити.
Вирівська сільська рада подала до апеляційного суду заяву в якій вказує, що визнає законним власником спірного будинку ОСОБА_4
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову суд 1 інстанції виходив із того , що після смерті ОСОБА_11 , яка була власником спірного будинку , спадщину прийняли її дочки ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а ОСОБА_1 після смерті матері - ОСОБА_5 спадщини не прийняв.
Колегія суддів із таким висновком місцевого суду не погоджується.
Із матеріалів погосподарської книги вбачається , що у 1962 році в с. Федорівка був збудований спірний будинок. ( а. с. 38, 40)
Спірний будинок на час його будівництва відносився до суспільної групи – робітничий будинок . ( а. с. 27 , 37).
Сторони в судовому засіданні визнали , що з часу будівництва будинок складався із двох ізольованих рівних по площі квартир і мав два входи.
Особові рахунки погосподарської книги вказують на те, що у 1964 році на спірний будинок було відкрито два окремі особисті рахунки: один на сім»ю ОСОБА_10, а інший на – на ім»я ОСОБА_5 ( а.с. 37 – 40).
Вирівська сільська рада визнавала , що співвласником цього будинку була ОСОБА_5 ( а.с. 46)
Із урахуванням зазначеного колегія суддів вважає, що власником Ѕ частини частини АДРЕСА_1 станом на 1964 рік була ОСОБА_10, а власником іншої частини – ОСОБА_5
Згідно свідоцтва про смерть серії I I ЯР НОМЕР_1 від 13 жовтня 1964 року слідує, що ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_1
Оскільки ОСОБА_5 проживала у належній їй частині житлового будинку і в справі відсутні докази про прийняття нею спадщини після смерті матері , то колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 спадщину не приймала .
З матеріалів справи також вбачається , що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 і після її смерті відкрилася спадщина.
Відповідно до ст.. 549 ЦК УРСР , який був чинним на час відкриття спадщини , було визначено , що спадкоємець визнавався таким , що прийняв спадщину коли він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або коли він подав до державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
Із приписів п. 124. Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР , затвердженої наказом Міністерства юстиції УРСР від 31 жовтня 1975 р. N 45/5, , яка діяла на момент відкриття спадщини, вбачається, що доказом вступу в управління чи володіння майном може бути довідка управління будинками, виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або запис в паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку в період шести місяців після дня смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Відповідно до записів по господарської книги ( а.с. 43) вбачається, що ОСОБА_12 на час смерті матері проживав у спірному будинку і після смерті матері у 1972 року переїхав проживати в АДРЕСА_2 ( а.с. 54).
За таких обставин колегія суддів вважає висновок місцевого суду про те, що ОСОБА_1 не прийняв спадщину після смерті матері – ОСОБА_5 не ґрунтується на законі.
Із матеріалів справи вбачається , що 5 липня 2000 року ОСОБА_2 , як спадкоємець майна ОСОБА_10 отримала свідоцтво про право власності на цілий житловий будинок з господарськими приміщеннями на присадибній земельній ділянці, що розташовані в АДРЕСА_1 ( а. с. 25), а 27 липня 2005 року подарувала цей будинок ОСОБА_4 ( а.с. 13).
Відповідно до ст. 71 ЦК України (1963 року), яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Згідно ст. 76 ЦК України (1963 року) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України правила цього кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред»явлення яких, встановлений законодавством , що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Оскільки ОСОБА_1 був власником Ѕ частини будинку , то він як власник цієї частини будинку повинен був дізнатися 5 липня 2000 року про оформлення ОСОБА_2 свідоцтва про спадщину за законом на цілий будинок, тобто про порушення права позивача.
За таких обставин колегія суддів вважає, що перебіг строку позовної давності для захисту порушеного права ОСОБА_12 почався 5 липня 2000 року .
Позивачем не було надано переконливих та достовірних доказів про те , що він пропустив визначений законодавством строк позовної давності із поважних причин , а суд таких обставин не встановив.
Окрім того , після того як у 2004 році ОСОБА_1 фактично узнав про отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на будинок , ОСОБА_1 пропустив і визначений ст.257 ЦК України трьохрічний строк позовної давності.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 просили суд про застосування позовної давності. ( а. с. 21).
Із приписів ст. 80 ЦК України ( 1963 р.) та ч . 4 ст. 267 ЦК України слідує, що закінчення строку позовної давності та сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За таких обставин колегія суддів вважає, що підстав для поновлення ОСОБА_12 строку позовної давності немає і в задоволенні його позову слід відмовити за пропуском строку позовної давності , а не за безпідставністю, як це помилково зробив суд 1 інстанції.
Зважаючи на те, що рішення місцевого суду було ухвалено з порушенням норм матеріального права , то таке рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в позові за пропуском строку позовної давності..
Керуючись п.2 ч.1 ст. 307 , п.4 ч.1 ст. 309 , ст. 316, 317 ЦПК України, колегія суддів ,
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.
Рішення Сарненського районного суду від 24 грудня 2009 року – скасувати.
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців із дня набрання ним законної сили.
Головуючий :
Судді :