ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

КратаВ. І.

27 березня 2019 року

м. Київ

справа № 639/10106/15-ц

провадження № 61-9344св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І.,Курило В. П., касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, задовольнив. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2016 року скасував та рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 30 червня 2016 року залишив в силі.

При цьому колегія суддів зробила висновок, що: «позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

[…]

Укладаючи договір дарування квартири ОСОБА_5 своїм підписом підтвердила, що дарувальник передав, а вона прийняла дарунок, вчинивши відповідні дії, що зазначені в пункті 6 договору дарування. Оскільки відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на квартиру у обдарованої виникає з дня державної реєстрації цього права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, саме відповідачем ОСОБА_5 для досягнення правового результату було подано відповідні документи для реєстрації вказаного договору дарування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Так, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що користування відповідачем ОСОБА_3 після відчуження спірним нерухомим майном, яке після державної реєстрації договору дарування указаної вище квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно належить на праві власності ОСОБА_5, з якою ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі, проживає разом з нею та як член її родини сплачує деякі комунальні послуги за користування указаним майном, не засвідчує того факту, що цей правочин (договір дарування квартири) є фіктивним.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутні належні та допустимі докази того, що відповідачі вчинили оскаржуваний правочин лише для виду, без намагання досягти правового результату, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову».

Не можу погодитися з таким висновком колегії суддів з таких мотивів.

1. Суди при розгляді справи встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 28 березня 2009 року.

1.2. ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня 2008 року, належала квартира АДРЕСА_1.

1.3. 07 листопада 2014 року сталася ДТП за участю ОСОБА_3 та ОСОБА_6 з вини ОСОБА_3

1.4. 08 листопада 2014 року до Єдиного реєстру досудового розслідування було внесено відомості № 12014220480005972 про вчинення ОСОБА_3 злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК України.

1.5. 20 листопада 2014 року ОСОБА_3 подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_5, що підтверджено нотаріально посвідченим договором дарування квартири, зареєстрованим в реєстрі за № 1302.

1.6. 21 січня 2015 року ОСОБА_6 звернулась до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_3 про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП.

1.7. Звертаючись із позовом про визнання договору дарування квартири недійсним ОСОБА_6 посилалася на те, що відповідач, усвідомлюючи свою винність у скоєнні ДТП, розуміючи правові наслідки арешту майна, сховав майно від подальшого звернення стягнення та примусової реалізації.

1.8. У вироку апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року у справі №638/991/15-к, залишеним без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 27 березня 2018 року, вказано, що: «призначаючи обвинуваченому покарання, суд першої інстанції зазначив, що враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, необережну форму вини, дані, що характеризують особу обвинуваченого, обставину, яка пом'якшує покарання - щире каяття. Висновок суду про щире каяття обвинуваченого є помилковим, виходячи з наступного. Так, на думку колегії суддів, щире каяття ґрунтується на відповідній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки шляхом визнання вини та готовності нести кримінальну відповідальність, відшкодувати шкоду заподіяну злочином. Однак, дії обвинуваченого ОСОБА_3 свідчать про наступне. Як убачається із матеріалів справи, суду першої інстанції було відомо про те, що рішенням апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2016 року було скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 30 червня 2016 року, задоволені позовні вимоги ОСОБА_6, визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, оскільки при вчиненні правочину дарування нерухомого майна відповідачі не мали наміру створити відповідні правові наслідки, а мали на меті приховати майно та уникнути його арешт і реалізацію у майбутньому. Наведене свідчить, що вказівка суду першої інстанції про щире каяття обвинуваченого є безпідставною, а тому апеляційний суд не враховую цю обставину як таку, що пом'якшує покарання ОСОБА_3».

2. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

2.1. Варто звернути увагу, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами.

2.2. У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що «з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора».

2.3. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначено, що укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, дарувальник ОСОБА_7 та обдарований ОСОБА_8 були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_7 на 1/6 частину спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили.[...] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_9 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав».

2.4. Постанова ВС від постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц

(провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що «згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

3. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах. Зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»).

3.1. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

3.2. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

3.3. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, та його дружина (обдаровувана), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

3.4. Європейський суд з прав людини вказав, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (ZHOVNER v. UKRAINE, № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року).

4. Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 ЦК і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний (постанови Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 9 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц).

4.1. Навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати.

4.2. Як наслідок не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

5. Тому колегії суддів слід було касаційну скаргу задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення апеляційного суду та вказати, що оспорюваний договір дарування суперечить частині першій статті 203 ЦК України, пункту 6 статті 3 ЦК України частина третя статті 13 ЦК України, а в іншій частині оскаржене рішення апеляційного суду залишити без змін.

Суддя В. І. Крат