справа № 761/8473/18 головуючий у суді І інстанції - Піхур О.В.

провадження № 22-ц/824/5570/19 суддя-доповідач у ІІ Інстанції - Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

10 квітня 2019 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Гасюк В.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_4, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 грудня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_9, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом та просила зобов'язати відповідачів не чинити перешкод позивачу у користуванні та розпорядженні частиною квартири, а саме не перешкоджати укладати договори оренди та виконувати їх умови, зокрема, забезпечувати можливість орендарю заселитись та проживати у квартирі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, щопозивач є власником 45/100 частин квартири АДРЕСА_1 літ. «Б» у місті Києві на підставі договору купівлі-продажу частини квартири від 27 вересня 2006 року. За наявною інформацією в квартирі проживає п'ятеро осіб, двоє з яких є співвласниками квартири і їх сумарна частка складає 55/100. Інформація про співвласників 55/100 квартири відсутня у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а відповідачі не йдуть на контакт та не дають повну інформацію про співвласників, а тому позивач не має точної інформації про розмір часток у праві сумісної власності. Між співвласниками визначено порядок користування спільним майном, який існував ще до придбання позивачем частини квартири. Позивач має у користуванні дві окремі кімнати, які мають площі 15,00 кв.м. та 13,9 кв.м., а також має право на рівні з іншими співвласниками користуватись приміщеннями загального користування: кухнею, туалетною та ванною кімнатами та коридором. Позивач зазначає, що вона не проживає у квартирі, однак, регулярно сплачує належні до сплати комунальні платежі. Позивач, переговоривши попередньо з іншими співвласниками квартири, вирішила здати в оренду свої кімнати. Оскільки заперечень зі сторони відповідачів не було, 06 вересня 2017 року ОСОБА_3 уклала договір оренди частини квартири із ОСОБА_9 та познайомивши її з ОСОБА_5 передала ключі від квартири. Однак, ОСОБА_5 та ОСОБА_6відмовили у вселенні, викликавши поліцію та заявивши, що не допустять орендаря до квартири, оскільки, вона їм не подобається. Представник відповідачів наполягав на тому, що договір оренди є недійсним і взагалі не може вважатись укладеним, а позивач не має права здавати свої кімнати без згоди відповідачів. Між сторонами не було знайдено компроміс. 10 жовтня 2017 року позивач направила лист відповідачам з проханням надати доступ орендарю до квартири, однак відповідь так і не отримала, а позиція відповідачів залишилась незмінною. Отже, не проживаючи в квартирі та сплачуючи за комунальні послуги, ОСОБА_3 не може реалізувати своє право на здачу кімнат в оренду, втрачає матеріальну вигоду, оскільки орендар фактично не зміг заселитись і відповідно не сплачує за договором оренди. Категорична позиція щодо здачі кімнат в оренду в цілому порушує права позивача та створює перешкоди у користуванні та розпорядженні майном.

РішеннямШевченківського районного суду міста Києва від 06 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що суд формально підійшов до розгляду справи, надав невірну оцінку доказам, що містяться у матеріалах справи, та не взяв до уваги пояснення та доводи, наведені позивачем. Відповідачами ніколи не оспорювалося право позивача на здійснення права володіння та користування виділеними їй кімнатами. Відповідачі не заперечують відносно того, що ними були вчинені перешкоди у розпорядженні позивачем своєю частиною квартири, про що також було зазначено у відзиві на позовну заяву, та встановлено судом під час розгляду даної справи, у вигляді відмови у доступі третій особі до орендованої нею квартири. Висновок суду щодо порушення прав та інтересів інших співвласників спірної квартири підписанням договору оренди без їх згоди є необґрунтованими та безпідставними. Так, предметом договору оренди є дві окремі виділені кімнати, власником яких є позивач. Між співвласниками історично встановлено порядок користування квартирою, а кухня, ванна кімната, вбиральня та коридори є приміщеннями загального користування. Висновки суду першої інстанції, зазначені у мотивувальній частині рішення, протирічять один одному. Суд застосував ст. 369 ЦК України, тоді як застосуванню підлягає ст. 150 ЖК УРСР.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_5 вказує на те, що відповідачі не перешкоджають позивачу як власнику користуватися її власністю та не заперечують проти її особистого проживання. Договір оренди підписаний позивачем без згоди відповідачів, які є співвласниками спірної квартири, чим суттєво порушив права та інтереси останніх. Для укладення договору оренди житла необхідна згода усіх п'яти власників квартири. Позивач невірно обрала спосіб захисту свого права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником 45/100 частин квартири АДРЕСА_1 літ. «Б» у місті Києва на підставі договору купівлі-продажу частини квартири від 27 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_10, зареєстровано в реєстрі за №10946 (а.с.3-5).

Згідно інформаційної довідки КМБТІ №КВ-2013 №27328 від 20 вересня 2013 року 55/100 частин квартири АДРЕСА_1 літ. «Б» у Шевченківському районі міста Києва на праві власності зареєстрована за: ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_6 в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 03 серпня 1994 року Фондом комунального майна Радянського району міста Києва (а.с.48).

06 вересня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 укладено договір оренди, предметом якого є частина комунальної квартири, розташована по АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат загальною площею 36,00 кв.м. (а.с.9).

10 жовтня 2017 року ОСОБА_3 направила відповідачам лист з проханням надати доступ орендарю до квартири (а.с.11).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди, всупереч вимогам ст. 369, 811 ЦК України, підписаний позивачем без згоди відповідачів, які є співвласниками спірної квартири, чим суттєво порушено права та інтереси інших співвласників. Відповідачі не порушували прав позивача.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 вказує на те, що вона є власником 45/100 частин квартири АДРЕСА_2 літ. «Б» у місті Києва. Співвласники іншої частини квартири не дають позивачу вільно розпоряджатися належною їй частиною квартири.ОСОБА_3 зазначає, що вона уклала договір оренди з третьою особою, однак, відповідачі перешкоджають останній у вселенні у квартиру.

Відповідно до ч. 1 ст. 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Відповідно до ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

В той же час, надаючи власникові нерухомого майна право розпоряджатися ним на власний розсуд, чинне законодавство встановлює певні обмеження зазначеного права у випадку, коли власнику належить не все майно, а його частина на праві спільної часткової власності.

Так, відповідно до вимог ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.

Як зазначалося вище, позивачу належить 45/100 частин квартири, а отже, квартира є спільною частковою власністю і володіння та користування нею здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

ОСОБА_3, будучи власником кімнат, які були придбані нею на підставі договору купівлі-продажу, має право самостійно розпоряджатися ними, однак з обмеженнями, встановленими ст. 358 ЦК України.

Крім того, у загальному користуванні сторін знаходяться кухня, ванна кімната, вбиральня та коридори.

За таких обставин, суд першої інстанції, дійшов вірного висновку, що здійснюючи своє право на розпорядження та користування частиною квартири, а саме укладаючи договір оренди частини квартири, позивач повинна отримати згоду інших співвласників.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що відповідачами ніколи не оспорювалося її право на володіння та користування виділеними кімнатами. Висновок суду щодо порушення прав та інтересів інших співвласників спірної квартири підписанням договору оренди без їх згоди є необґрунтованими та безпідставними, так як предметом договору оренди є дві окремі кімнати, власником яких є позивач. Між співвласниками історично встановлено порядок користування квартирою.

Однак, вказані обставини не свідчать про обґрунтованість дій позивача, оскільки, як було зазначено вище, в силу вимог ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Крім того, відповідно до вимог ч. 7 ст. 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена лише у випадках і в порядку, встановлених законом. У зв'язку з тим, що квартира є об'єктом права спільної часткової власності, її співвласники можуть здійснювати своє право з відповідними обмеженнями, зокрема, в частині розпорядження нею шляхом передачі в оренду.

Позивач просить суд зобов'язати відповідачів не перешкоджати укладати договори оренди, виконувати їх умови та забезпечувати можливість орендарю заселитись та проживати у квартирі.

Однак, укладення позивачем договору оренди належних їй кімнат можливе лише у спосіб і в порядку встановленому законом, в тому числі і за наявності згоди інших співвласників. Виконання умов договору можливе лише після його укладення у встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Заявляючи вимогу про забезпечення можливості орендарю заселитися та проживати у квартирі, ОСОБА_3 фактично звертається за захистом прав орендаря, а не за захистом своїх прав.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд безпідставно послався на ст. 369 ЦК України, оскільки вона не регулює здійснення права спільної часткової власності. Суд повинен був керуватися виключно ст. 358 ЦК України. Застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами, підлягає ст. 150 ЖК УРСР.

Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції керувався, зокрема, ст. 358 ЦК України, а посилання суду на ст. 369 ЦК України та незастосування ст. 150 ЖК УРСР не призвело до неправильного вирішення справи по суті, а відтак не є підставою до скасування чи зміни рішення.

Також в апеляційній скарзі позивач посилається на висновок Верховного Суду у справі № Начало формы

654/761/15, як на такий, що може бути застосований, як приклад правильного застосування норм права у його справі.

Однак, зазначена справа стосується поділу в натурі домоволодіння між його співвласниками, в той час як позов ОСОБА_3 подано з приводу можливості здачі в оренду частини квартири без згоди інших співвласників. Отже, посилання апелянта на зазначені висновки Верховного Суду є безпідставними.Конец формы

Враховуючи вищезазначене, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на наявних у справі доказах, доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, а, відтак, вимоги апеляційної скарги задоволені бути не можуть.

На підставі викладеного та керуючись статтями374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 11 квітня 2019 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.