ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3768/19 Справа № 201/10924/13-ц Суддя у 1-й інстанції - Башмаков Є. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.

при секретарі - Кругман А.М.

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, третя особи КЖЕП №42, Жовтневий РВ у м.Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, РВЖРЕП Жовтневого району м.Дніпропетровська, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

в с т а н о в и л а:

У вересні 2013 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, мотивуючи його тим, що 11 квітня 1981 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, від якого вони мають двох дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, шлюб між ними було розірвано 14 квітня 1992 року.

Зазначали, що вони та ОСОБА_1 були зареєстровані та проживали у квартирі АДРЕСА_3

Вказували, що на час звернення з даним позовом у квартирі постійно проживають лише вони, а ОСОБА_1 ще у грудні 2005 року виключно за власною ініціативою пішов з квартири, забравши свої особисті речі.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 тривалий час постійно проживає за іншою адресою, житлово-комунальні послуги не сплачує та добровільно зніматися з реєстрації відмовляється, чим чинить їм перешкоди, а тому просили суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_3; зняти його з реєстраційного обліку за даною адресою та переоформити особистий рахунок НОМЕР_1 та ордер №1498 серії А від 29 вересня 1987 року з ОСОБА_1 на ОСОБА_4

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року позовні вимоги задоволені. Вирішено питання стосовно судових витрат.

В апеляційні скарзі відповідач ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким виписати всіх, хто на сьогодні прописаний в спірній квартирі, повернути ордер і особовий рахунок на його ім'я, чим дозволити прописати дружину ОСОБА_6 та двох малолітніх дітей - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги, колишня дружина та діти позбавили його житла, зараз у нього нова дружина та діти, яким ніде проживати.

08 квітня 2019 року позивачі надали відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, наголошували, що з 2005 року по 2018 рік відповідач був відсутній у спірній квартирі.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Встановлено судом і це підтверджується матеріалам справи, що 11 квітня 1981 року було укладено шлюб між відповідачем ОСОБА_1 та позивачем ОСОБА_2, про що Амур-Нижньодніпровським відділом ЗАГС м.Дніпропетровська зроблено актовий запис №424.

Позивачі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, є доньками позивача ОСОБА_2 та відповідача.

14 квітня 1992 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано, про що Жовтневим відділом ЗАГС м.Дніпропетровська зроблено актовий запис №263.

Квартира АДРЕСА_1 на підставі ордеру №1498 серії А від 29 вересня 1987 року була надана ОСОБА_1 з родиною з 5 осіб та відкрито особовий рахунок НОМЕР_1.

Згідно актів від 12 серпня 2011 року, 10 листопада 2011 року, 27 лютого 2012 року, складених комунальним житлово-експлуатаційним підприємством №42, підписаних сусідами та начальником КЖЕП №42, ОСОБА_1 за адресою - АДРЕСА_2 не проживає з грудня 2005 року та особистих речей у квартирі не має.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фактично не проживає у спірній квартирі з 2005 року, а тому позовні вимоги вважав обґрунтованими та доведеними.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції у зв'язку з наступним.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Як роз'яснено у пунктах 10,11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).

Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 71 ЖК УРСР за тимчасової відсутності наймача або членів сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Тобто статтею 71 ЖК УРСР встановлено 6-ти місячний строк збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його родини, а також вичерпаний перелік випадків за якими за особою, що тимчасово відсутня, зберігається житлове приміщення понад шість місяців. Відсутність особи понад встановлений строк повинна бути без поважних причин.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил норм процесуального закону щодо оцінки доказів.

Виходячи з аналізу статей 71,72 ЖК Української РСР слід дійти висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин непроживання такої тривалості.

У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року справа № 490/12384/16-ц).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року (в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 60 ЦПК України , кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачі довели належними та допустимими доказами факт відсутності відповідача за місцем проживання понад встановлені законодавством строки (т.1 а.с.29,30,31), а доводи апеляційної скарги не спростовують даний факт.

Колегія суддів наголошує на тому, що під час розгляду апеляційної скарги відповідач сам зазначив, що у спірній квартирі не проживає з 2005 року, рахунки за житлово-комунальні послуги не сплачує, втім має іншу родину та дітей, яким наразі ніде проживати.

Зазнав, що знаходився у відрядженні у м.Дніпропетровську по вул.Верстова, 40, що є недоведеним належними та допустимими доказами, оскільки Інструкцією про службові відрядження передбачено, що працівників направляють у відрядження на підставі наказу керівника установи або його заступника. У наказі про відрядження має бути зазначено пункт призначення, найменування підприємства, в яке відряджено працівника, строк та мету відрядження.

В свою чергу посвідчення про відрядження - це документ, що відображає всі основні відомості, пов'язані зі службовим відрядженням. Функціональне призначення посвідчення полягає у підтвердженні переданих працівнику на час відрядження повноважень, а також у підтвердженні факту перебування працівника у місці відрядження (за допомогою проставляння відповідних відміток на зворотному боці посвідчення про відрядження).

До апеляційної скарги не додано жодних доказів перебування у відрядженні.

Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Макаров М.О.