Номер провадження: 22-ц/813/2056/24

Справа № 522/5919/21

Головуючий у першій інстанції Ковтун Ю. І.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.02.2024 року                                                                 м. Одеса

       Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого                                                    Назарової М.В.,

суддів:                                                                Кострицького В.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря                             Лупши В.В.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 , відповідачі – ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Державний реєстратор Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Марінова Катерина Анатоліївна, третя особа - Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова Віолетта Султаналіївна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2023 року, ухвалене Приморським районним судом у м. Одесі у складі: судді Ковтун Ю.І. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Державного реєстратора Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Марінової Катерини Анатоліївни, третя особа - Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова Віолетта Султаналіївна про скасування рішення державного реєстратора та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,

                                          в с т а н о в и в:

У квітні 2022 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який мотивувала тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 березня 2007 року № НОМЕР_1 , яке видане Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради 12 квітня 2007 року за ОСОБА_5 було зареєстровано право власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

Позивачка (дівоче прізвище ОСОБА_6 ) є племінницею ОСОБА_5 і її єдиним спадкоємцем.

11 вересня 2020 року вона звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Саганович О.Ю. із заявою про прийняття спадщини.

11 вересня 2020 року приватним нотаріусом була відкрита спадкова справа № 22/2020, номер у спадковому реєстрі 66399678.

В рамках проведення нотаріальної дії з видачі свідоцтва про право на спадщину, приватним нотаріусом було встановлено, що квартира АДРЕСА_2 ,  належить на праві власності  ОСОБА_3  на підставі договору купівлі-продажу від 30 грудня 2020 року, який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою В.С., серія та номер 12441. 

Попереднім власником спірної квартири був  ОСОБА_2  на підставі договору дарування від 01 лютого 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., серія та номер 467. 

Як вбачається з договору дарування ОСОБА_5  подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що в договорі дарування зазначається, що квартира належить дарувальнику на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу міської ради 12 березня 2007 року за № 8-20399, зареєстроване в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 квітня 2007 року, що не відповідає дійсності, реєстраційний номер в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 18500627, згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації нерухомості» 12 березня 2007 року, що також не відповідає дійсності, так як витяг не може передувати реєстрації, номер витягу: 14219159, номер запису: 784 в книзі: 637/пр-24.

Також зазначила, що ОСОБА_5 на момент 2012 року було 73 роки та ніякі важливі дії з приводу майна вона не вирішувала самостійно, щодо всіх важливих питань вона радилася із нею.

Зазначає, що оспорюваний договір було укладено в м. Києві, однак, у лютому 2012 року ОСОБА_5 не виїжджала до міста Києва, у тому числі і у її супроводі. Підпис від імені ОСОБА_5 на договорі не відповідає її дійсному підпису. Також договір дарування від 01 лютого 2012 року, що зареєстрований в реєстрі за № 467 на нотаріальному бланку «ВРР №012419» стосується інших осіб та відносно іншого майна.

Невідомі особи, використовуючи неіснуючий договір від 01 лютого 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , здійснили відчуження спірної квартири шляхом проведення 24 грудня 2020 року державної реєстрації зазначеного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Маріновою К.А.

Посилаючись на те, що між нею та ОСОБА_2 жодні договори не укладались, а для проведення державної реєстрації було взято інформацію щодо іншого реального договору та щодо іншого реального відчуження нерухомого майна (дата, номер бланк, нотаріус тощо), і відповідно було здійснено підміну сторін правочину та підміну предмета правочину (об`єкту нерухомого майна), позивачка з підстав неправомірності набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_2 , просила суд скасувати рішення державного реєстратора Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Марінової Катерини Анатоліївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 28 грудня 2020 року, індексний номер 55965620, номер запису про право власності: 39949989, дата та час державної реєстрації 24 грудня 2020 року 13:57:56, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2260855951101, щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01 лютого 2012 року, серія та номер 467;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 30 грудня 2020 року, серія та номер: 12441, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою Віолетою Султаналіївною, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2260855951101.

Ухвалою суду від 14 квітня 2021 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Дячука П.М. про забезпечення позову, задоволено, накладено арешт на квартиру, загальною площею 46,2 кв.м, житлова площа 21,2 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2260855951101, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 43-45).

Ухвалою суду від 09 вересня 2021 року відмовлено у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог, яка подана в межах позову ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 , Державного реєстратора Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Марінової Катерини Анатоліївни, третя особа Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова Віолетта Султаналіївна про скасування рішення державного реєстратора та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири (а.с. 169-172).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Державного реєстратора Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Марінової Катерини Анатоліївни, третя особа Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова Віолетта Султаналіївна про скасування рішення державного реєстратора та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року у вигляді накладення арешту на квартиру, загальною площею 46,2 кв.м., житлова площа 21,2 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2260855951101, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 звернулась до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Доводами апеляційної скарги є те, що висновки суду про відсутність беззаперечних доказів, які підтверджують факт її споріднення із спадкодавцем та, як наслідок, наявності обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, не відповідають матеріалам справи та наданим у підтвердження родинних відносин доказам, яким судом не надано належної оцінки, як і не надано оцінки експертному висновку Інституту української мови № 307/16, згідно з яким «записані в офіційних документах форми прізвища Дручина і ОСОБА_7 генетично і функціонально ідентичні – входять до антропонімійних комплексів, якими ідентифіковано ту саму особу – ОСОБА_5 .

Не погоджується також з висновками суду щодо обраного неефективного способу захисту, оскільки вважає, що для відновлення її порушеного права достатньо оскаржити незаконні дії відповідачів, а суд першої інстанції навантажує її додатковими процесами у вигляді звернення із заявою про встановлення факту, хоча такі обставини можливо встановити у поточному процесі, виходячи з вичерпності залучених доказів та наявних матеріалів справи, а звернення із віндикаційним позовом навантажує спадкоємця додатковими витратами по сплаті судового збору як за майновий спір, що для неї є значним фінансовим тягарем та позбавляє права доступу до правосуддя.

Порушення норм процесуального права вбачає в тому, що судом безпідставно відмовлено у прийнятті поданої нею заяви про збільшення позовних вимог, чим позбавлено її права заявити вимогу, яка порушує її права, в тому числі право на доступ до правосуддя, оскільки під час розгляду справи майно, яке є предметом спору, обтяжено іпотекою, про що їй на момент подачі позову не було відомо, тому додаткова вимога про визнання недійсним договору поруки викладена в рамках предмета спору і не є одночасною зміною підстав і предмета позову.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_4 підтримала доводи апеляційної скарги, представник відповідачки ОСОБА_8 апеляційну скаргу не визнала.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, до судового засідання не з`явилися, що не є перешкодою в розумінні ч. 2 ст. 372 ЦПК України для розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20).

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 12 березня 2007 року, яке видане Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради зареєстровано за № 8-20399 квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_5 . Право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру було зареєстровано у встановленому законом порядку КП «ОМБТІ та РОН», дата прийняття рішення 11 квітня 2007 року, номер запису 784 в книзі 637пр-24, реєстраційний номер 18500627, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 14219150 від 12 квітня 2007 року (а.с. 142, 143 т. 1).

Відповідно до повторного свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_2 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла в червні 2020 року, про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) 04 липня 2020 року складено відповідний актовий запис № 6567 (а.с. 23 т.1).

Зі спадкової справи № 22/2020 до майна ОСОБА_5 , померлої в червні 2020 року, заведеної приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О.Ю. 11 вересня 2020 року, вбачається, що з заявами про прийняття спадщини до приватного нотаріуса звернулися ОСОБА_9 11 вересня 2020 року та ОСОБА_1 28 грудня 2020 року. В матеріалах спадкової справи, серед іншого, наявний договір дарування квартири від 01 лютого 2012 року, відповідно до якого ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. та зареєстровано в реєстрі за № 467 (а.с. 192-229 т. 1).

Згідно наданої Управлінням державної реєстрації Юридичного Департаменту Одеської міської ради реєстраційної справи № 01.02-1 об`єкта нерухомого майна 2260855951101, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , 28 грудня 2020 року державним реєстратором Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Маріновою К.А. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55965620 щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за  ОСОБА_2 .

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 239035631 від 28 грудня 2020 року державним реєстратором Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області Маріновою К.А. внесено запис про право власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , власник  ОСОБА_2 ; дата та час державної реєстрації 24 грудня 2020 року 13:57:56, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2260855951101; підстава для державної реєстрації: договір дарування, серія та номер: 467, виданий 01 лютого 2012 року, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Курковська Я.Л.; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55965620 від 28 грудня 2020 року 14:50:22 ОСОБА_10 , Суворовська селищна рада Ізмаїльського району Одеської області.

30 грудня 2020 року державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою В.С. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 56032336, щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за  ОСОБА_3 .

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 239508678 від 30 грудня 2020 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою В.С. внесено запис про право власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , власник  ОСОБА_3 ; дата та час державної реєстрації 30 грудня 2020 року 17:01:29, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2260855951101; підстава для державної реєстрації: договір купівлі-продажу, серія та номер: 12441, виданий 30 грудня 2020 року, видавник: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова В.С.; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 56032336 від 30 грудня 2020 року 17:02:20 приватний нотаріус Омарова В.С., Одеський міський нотаріальний округ (а.с. 50-72 т. 1).

З копії нотарільної справи (приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова В.С.) щодо посвідчення договору купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 від 30 грудня 2020 року, серія та номер 12441, вбачається, що такий укладений між  ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В матеріалах справи, зокрема, міститься договір дарування квартири від 01 лютого 2020 року за № 467, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ; звіт про оцінку майна - квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до якого ринкова вартість житлового приміщення на дату оцінки (28.12.2020) становить 50000 грн; договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 від 30 грудня 2020 року, що укладений між ОСОБА_2 та  ОСОБА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омарової В.С. та зареєстровано в реєстрі за № 12441 (а.с. 119-142 т. 2).

Наведене свідчить про те, що позивачка ОСОБА_1 як спадкоємиця за законом після смерті ОСОБА_5 своєчасно звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак не отримала свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_2 , оскільки право власності на спірну квартиру зареєстровано не за спадкодавцем ОСОБА_5 , а за іншою особою.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із нефективності обраного позивачкою способу захисту своїх порушених прав як спадкоємця.

Так, у статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 328, 329 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до положень статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) погодилась з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Також Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Разом із тим, слід приймати до уваги, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 760/16793/16-ц, від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19.

Статтею 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Колегія суддів погоджує висновок суду першої інстанції щодо того, що обраний позивачкою спосіб захисту не може бути ефективним для захисту її майнових інтересів, оскільки такий не призведе до відновлення порушеного права позивачки на належне їй спадкове майно, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 264 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання позивачки на те, що звернення до суду із позовом майнового характеру, а саме – про витребування майна із чужого незаконного володіння – покладає на неї надмірний тягар у вигляді справи судового збору як за позов майнового характеру, то таке не спростовує вищенаведеного щодо необхідності саме ефективного способу захисту прав ОСОБА_1 , оскільки можливе задоволення позову та скасування рішення державного реєстратора і визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири не забезпечить відновлення її порушених прав.

Як не може бути взятий до уваги як підстава для скасування рішення суду і довід апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права вбачає внаслідок безпідставної відмови у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог та визнання недійсним договору поруки, оскільки таке як самостійний предмет апеляційного перегляду позивачкою не оскаржене. Натомість, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).

Що стосується посилань заявниці на помилковість висновків суду про відсутність беззаперечних доказів її споріднення із спадкодавцем, то колегія суддів зазначає, що у разі встановлення судом неефективності обраного позивачкою способу захисту своїх порушених прав саме як спадкоємиці, суд не міг робити будь-які висновки щодо недоведеності факту її родинних відносин із спадкодавцем, оскільки таке є взаємовиключним. З`ясування вказаного питання можливе як під час звернення до суду із такими самостійними вимогами у разі неузгодженості в документах щодо родинного зв`язку, так і під час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 з ефективно обраним способом захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Проте, вказані висновки не містяться в резолютивній частині рішення як висновки суду по суті спору, і таке не призвело до неправильного вирішення справи.

Інших доводів апеляційна скарга не містить.

Отже наведені в апеляційній скарзі доводи, які зводяться до незгоди з висновками суду стосовно установлення обставин справи та оцінки доказів, яким судом дано вірно оцінку, а тому підстави для зміни або скасування рішення відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

За таких обставин рішення суду є ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а підстави для його зміни чи скасування за доводами апеляційної скарги відсутні.

Що стосується клопотання позивачки про зупинення провадження у наведеній справі на підставі п. 6 ч. 2 ст. 251 ЦПК України до вирішення справи № 522/23413/23, то, вислухавши думку учасників справи, колегія суддів зазначає таке.

Клопотання мотивовано тим, що існує об`єктивна неможливість розгляду справи № 522/5919/21 до розгляду по суті справи № 522/23413/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_11 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання недійсним договору іпотеки, предметом якої є спірна спадкова квартира, і позивачка в обґрунтування заяви посилається на те, що сторони у справі є ідентичними, предметом спору є нерухоме майно, а саме: квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , але відрізняються заявленими вимогами, і в результаті розгляду поточної справи можуть бути встановлені преюдиційні факти, які можутьб вплинути на розгляд справи № 522/23413/23, так і навпаки, при розгляду справи про витребування майна із чужого незаконного володіння, можуть бути встановлені обставини, які вплинуть на поточний процес. Вважає наявною об`єктивну неможливість розгляду даної справи до винесення рішення у справі № 522/23413/23, оскільки від його результату залежить подальший розгляд теперішньої справи.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

У постанові Верховного Суду України 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1367цс15 зазначено, що зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. У справі, яка переглядається, суть спірних правовідносин полягає у вирішенні питання щодо правомірності звільнення з роботи позивача. Проте, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, яка переглядається, суд на порушення вимог пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України не вказав конкретну іншу справу та обставину, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, у чому саме полягає взаємозв`язок предметів розгляду інших справ, а також у чому полягає передбачена законом неможливість розгляду зазначеної справи до розгляду іншої справи, та зупинив провадження у справі усупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. При цьому суди взагалі не аналізували та не встановлювали у визначеному законом порядку, чи дійсно від наслідку розгляду іншої справи залежить прийняття рішення у зазначеній цивільній справі.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі N 6-1957цс16.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі N 357/10397/19 (провадження N 61-5752сво21) вказано, що метою зупинення провадження у справі згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому провадженні, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в іншій справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у справі, провадження у якій зупинено, зокрема факти, що мають преюдиційне значення. З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Разом із тим, необхідно враховувати, що відповідно до пункту 6 частини першої статі і 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Отже, така підстава зупинення провадження, як неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи, застосовується у тому разі, коли в тій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цій справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

При цьому, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд повинен враховувати, що зупинення провадження у цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки в тому разі, коли лише в тій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав вимог у даній справі чи умов, від яких залежить можливість її розгляду, і з`ясувати, чи дійсно від наслідків розгляду зазначеної цивільної справи залежить прийняття рішення у цій цивільній справі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 27 вересня 2023 року у справі № 156/752/22 Верховний Суд зазначив, що сама по собі взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду однієї справи до прийняття рішення в іншій справі.

Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

Із доданих ОСОБА_12 до клопотання про зупинення провадження документів вбачається, що ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2023 року відкрито провадження у цивільній справі № 522/23413/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_11 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання недійсним договору іпотеки.

Натомість, у постанові Верховного суду від 22 лютого 2023 року у справі зроблено висновок, що при вирішенні клопотання щодо зупинення апеляційного провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, суд має враховувати приписи статті 367 ЦПК України, якою регламентується межі розгляду справи судом апеляційної інстанції й не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Тому зупинення провадження у справі апеляційним судом у такому випадку є порушенням принципу ефективності судового процесу, направленого на недопущення порушення розумних строків розгляду справи.

Отже, відсутні підстави для застосування судом передбачених пунктом шостим частини першої статті 251 ЦПК України наслідків у вигляді зупинення провадження у справі відсутні.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 251 ЦПК України, апеляційний суд

                                        п о с т а н о в и в:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 про зупинення провадження у справі відмовити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови - 23 лютого 2024 року.

Головуючий                                                                                               М.В. Назарова

Судді:                                                                                                  В.В. Кострицький

                                                                                                        Ю.П. Лозко