Особи
Учасники процесу:
Ім`я Замінене і`мя Особа
Судове рішення #77741291

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua


ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" березня 2019 р. Справа№ 910/2082/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Мальченко А.О.

Жук Г.А.

секретар судового засідання Вінницька Т.В.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Хирів-Рент-Інвест»

на рішення Господарського суду міста Києва

від 18.06.2018 (повний текст складено 20.06.2018)

у справі № 910/2082/18 (суддя Босий В.П.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Хирів-Рент-Інвест»

до Державної служби України у справах ветеранів війни та

учасників антитерористичної операції

про визнання договору недійсним


В С Т А Н О В И В:


Товариство з обмеженою відповідальністю «Хирів-Рент-Інвест» (далі - ТОВ «Хирів-Рент-Інвест», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції (далі - відповідач) про визнання договору недійсним. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що укладений між сторонами Договір про закупівлю за державні кошти №23Р від 20.05.2016 є недійсним, оскільки не відповідає нормам чинного законодавства України, а саме укладений на несправедливих та дискримінаційних умовах.

Заперечуючи проти позову, відповідач вказував на недоведеність позивачем яким саме нормам суперечить спірний договір та яким чином він порушує інтереси позивача, держави чи суспільства.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі № 910/2082/18 у задоволені позову відмовлено повністю.

Не погодившись із згаданим рішенням, ТОВ «Хирів-Рент-Інвест» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати повністю та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм процесуального права. За твердженнями апелянта, виконання умов п. 4.5 Договору, яким визначено, що у випадку надання виконавцем послуг замовнику на суму, яка є меншою від суми попередньої оплати, виконавець разом з поданням замовнику Акту зобов'язаний повернути невикористані кошти на реєстраційний рахунок замовника, але не пізніше закінчення строку попередньої оплати, є неможливим в односторонньому порядку й заздалегідь створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду виконавця Договору і одночасно негативно впливає на виконання ним умов Договору. Це істотно порушує права на забезпечення справедливих умов Договору для виконавця. На переконання апелянта, процес складення Акту приймання-передачі наданих послуг за умовами Договору також має ряд порушень, оскільки такий Акт ( п. 4.4 ) складається на підставі списку про перелік учасників бойових дій, які будуть направлені для проходження реабілітації, відповідно у випадку невчасного отримання списку від структурних підрозділів виконавець не в змозі підписати Акт приймання-передачі наданих послуг та направити його до замовника. Таким чином, на думку апелянта, умови п. 4.8 Договору також не можна вважати коректними, адже кошти за достроково призупинену без подальшого продовження послугу згідно п. 4.7 Договору повертаються виконавцем на рахунок замовника протягом 3 (трьох) робочих днів після підписання Акту наданих послуг за відповідний квартал. Крім цього, оскільки у спірному Договорі відсутнє визначення дострокового призупинення, а особа, яка проходить реабілітацію з тих чи інших причин може відмовитися від надання послуг в середині періоду реабілітації чи наприкінці, що у будь-якому випадку відповідно до Договору буде вважатися достроковим припиненням проходження такої реабілітації, а виконавець може бути не попереджений про відмову від послуг та нести видатки, розраховані на відповідну особу на поточний місяць до Акту наданих послуг. Наведене призводить до виплати штрафу, який нараховується не з вини виконавця, а також до понесення збитків за надану послугу, яка в кінцевому випадку не буде оплачена. Натомість, замовник за умовами п. 6.5 Договору не несе відповідальності за несвоєчасну оплату послуг у разі затримки бюджетного фінансування та затримки перерахування коштів відповідним органом Державної казначейської служби України, що встановлює жорстокі обов'язки для виконавця та є обмеженням його прав. Апелянт стверджував, що укладаючи Договір виконавець опинився у ситуації, за якої був змушений підписати Договір на умовах, визначених державним замовленням тощо.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, щодо тверджень апелянта, що до Акта приймання-передачі наданих послуг включається перелік учасників антитерористичної операції, який формується органами соціального захисту населення та у невизначений строк направляється позивачу, зазначив, що порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення заходів щодо психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 №221, відповідно до п. 9 якого оплата реабілітаційних заходів здійснюється службою на підставі Актів виконаних робіт відповідно до Договору про здійснення реабілітаційних заходів. Відтак, на переконання відповідача, до Акта приймання-передачі наданих послуг включаються учасники антитерористичної операції, яким виконавець фактично надав послуги, а не перелік учасників антитерористичної операції, які були направлені для надання послуг органами соціального захисту населення. Крім цього, відповідач стверджував, що позивачем не вказано, які з визначених чинним законодавством вимог були недодержані відповідачем та є підставою для визнання Договору недійсним або яким законом встановлена недійсність такого правочину. За твердженнями відповідача, сторони Договору керуючись ст. ст. 549, 614 ЦК України домовились про відповідальність виконавця внаслідок невиконаного зобов'язання тощо.

В судове засідання апеляційної інстанції 12.03.2019 з'явився представник відповідача, представник позивача не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, клопотань про відкладення розгляду не надіслав, про причини неявки суд не повідомив, відтак апеляційний суд вважав за можливе справу розглядати за відсутності цього представника за наявними у справі матеріалами.

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.

Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції вимог процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, 20.05.2016 між ТОВ «Хирів-Рент-Інвест» (позивачем, виконавцем за договором) та Державною службою України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції (відповідачем, замовником за договором) укладено Договір про закупівлю за державні кошти №23Р (далі - Договір), за умовами п. 1.1 якого виконавець зобов'язався в 2016 році надати послуги щодо здійснення за ДКПП 016:2010 код 74.90.2 послуги професійні, технічні та комерційні, інші, н.в.і.у.85312500-4, послуги з психологічної реабілітації постраждалих учасників антитерористичної операції, згідно із специфікацією, яка зазначена в додатку № 1 до цього Договору у порядку, встановленому цим договором, а замовник зобов'язався оплатити ці послуги, у порядку, за цінами та у строки, встановлені цим договором.

Відповідно до п. 2.1 Договору виконавець зобов'язався проводити надання послуг за умовами своєї пропозиції конкурсних торгів, в тому числі щодо обов'язкового здійснення визначених документацією конкурсних торгів заходів з психологічної реабілітації.

За змістом п. 4.4 Договору виконавець протягом 30 календарних днів з дня надходження коштів як попередньої оплати, затверджує їх використання, надаючи замовнику Акт приймання-передачі наданих послуг. У випадку нездійснення попередньої оплати Акт складається щомісячно до 2 числа наступного місяця.

У випадку якщо виконавець надасть замовнику послуги на суму, яка є меншою від суми попередньої оплати, виконавець разом з поданням замовнику Акту зобов'язаний повернути невикористані кошти на рахунок замовника, але не пізніше строку попередньої оплати (п. 4.5 Договору).

Положеннями п. 6.2.1 Договору сторони погодили, що за прострочення виконавцем повернення суми коштів за умовами п. 4.5 та п. 4.8 цього договору з останнього стягується пеня в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення.

За скасування надання послуг, вчинених виконавцем незалежно від наявності його вини з нього стягується штраф в розмірі 30% від загальної вартості ненаданих послуг (п. 6.2.2 Договору).

Цей Договір згідно п. 10.1 набирає чинності з моменту його укладення і діє до 31.12.2016, а в частині виконання зобов'язань - до повного та належного їх виконання сторонами за Договором.

Одним із способів захисту цивільного права на підставі ч.2 ст. 16 ЦК України може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину,є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Положеннями п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі постанова пленуму № 11) встановлено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», частини другої статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 29 Закону України «Про страхування», статті 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 7-1 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», частини третьої статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» тощо.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 ГПК України).

Під охоронюваними законом інтересами згідно рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлене загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.

Аналіз згаданих положень дає підстави вважати, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин за приписами ч. 3 ст. 215 ЦК України може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Спір у даній справі виник в зв'язку із оспорюванням позивачем законності спірного Договору з огляду на його невідповідність вимогам чинного законодавства, зокрема, позивач вказував, що Договір є несправедливим, оскільки надання послуг безпосередньо залежить від налагодженої співпраці з структурними підрозділами з питань соціального захисту населення в частині організації направлення учасників антитерористичної операції, управління ж структурними підрозділами відповідно до Закону України від 17.03.2011 «Про центральні органи виконавчої влади» покладено на центральні органи виконавчої влади, отже процес налагодженої співпраці залежить не лише від виконавця, який відповідно до п. 5.35 Договору зобов'язаний забезпечити налагоджену співпрацю.

Крім цього, позивач стверджував, що замовник за умовами п. 6.5 Договору не несе відповідальності за несвоєчасну оплату послуг у разі затримки бюджетного фінансування та затримки перерахування коштів відповідним органом Державної казначейської служби України, що створює жорстокі обов'язки для виконавця та є обмеженням його прав.

На переконання позивача, укладаючи Договір він як виконавець опинився у ситуації, за якої був змушений підписати Договір на умовах, визначених державним замовленням.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Правочином на підставі ч.1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК України).

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положеннями ст.628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Положеннями п. 3 ч.1 ст. 3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Слід зазначити, що оспорюваний Договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що з огляду на приписи вищенаведених приписів чинного законодавства України свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.

Таким чином, підписавши Договір без застережень, позивач фактично погодився зі всіма його умовами, в тому числі й тими, які на його думу, є несправедливими та дискримінаційними.

Більш того, визначення поняття «несправедливі умови договору» як таких, що всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, закріплено в ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», проте приписи цього Закону підлягають застосуванню виключно до споживача як фізичної особи, що, з огляду на суб'єктний склад сторін оскаржуваного договору унеможливлює застосування згаданих положень до спірних правовідносин.

Разом з чим, укладання Договору на викладених у ньому умовах власним вільним вибором позивача, який погодився підписати Договір, посилання позивача на несправедливість умов Договору, фізичну неможливість виконання деяких з його положень, дисбаланс на користь відповідача у Договорі між правами, зобов'язаннями та санкціями, які можуть бути покладені на сторін, не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані обставинами та матеріалами справи.

Крім цього, фактично у поданій позовній заяві позивач звертав увагу, що деякі пункти оспорюваного Договору (зокрема, п. 4.5, 4.8, 6.2.2, 6.5) ставлять його у дискримінаційне та невигідне становище, отже, по суті позивач оскаржував дійсність окремих пунктів Договору, а не його в цілому.

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Посилання позивача на положення ч. 2 ст. 31 ГПК України, згідно якої дискримінація суб'єктів господарювання не допускається, вірно відхилені судом першої інстанції, адже за приписами ч. 1 згаданої статті дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у цьому Кодексі визнається:

заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару;

обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів;

встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців.

Таким чином, в даному випадку вищезгадана стаття забороняє органам влади, виконуючи свої управлінські функції та реалізуючи надані законом повноваження, вчиняти дії, спрямовані на дискримінацію певних суб'єктів господарювання.

Разом з цим, між сторонами у даній справі за Договором виникли саме господарські (цивільні) відносини, які згідно ч. 1 ст. 1 ЦК України засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, що регулюються актами цивільного законодавства України.

З огляду на наведене, укладаючи Договір відповідач діяв не як суб'єкт владних повноважень, а як суб'єкт господарювання, що спростовує твердження позивача про можливість дискримінації його відповідачем шляхом примушування до укладення договору на завідомо несправедливих та невигідних умовах.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму № 11 в силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Проте позивачем не доведено суду обставин, з якими закон, зокрема положення ст.ст. 203, 215 ЦК України пов'язують можливість визнання оспорюваного Договору недійсним, відтак в задоволенні позову слід відмовити.

Доводи апелянта з приводу неповного з'ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції вимог процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд


ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Хирів-Рент-Інвест» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі № 910/2082/18 - без змін

Матеріали справи № 910/2082/18 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 14.03.2019


Головуючий суддя С.Я. Дикунська


Судді А.О. Мальченко


Г.А. Жук




  • Номер:
  • Опис: про визнання договору недійсним
  • Тип справи: Позовна заява(звичайна)
  • Номер справи: 910/2082/18
  • Суд: Господарський суд м. Києва
  • Суддя: Дикунська С.Я.
  • Результати справи:
  • Етап діла: Направлено до апеляційного суду
  • Департамент справи:
  • Дата реєстрації: 22.02.2018
  • Дата етапу: 23.07.2018
  • Номер:
  • Опис: визнання договору недійсним
  • Тип справи: Розстрочення, відстрочення, повернення судового збору та звільнення від його сплати (2-й розділ звіту)
  • Номер справи: 910/2082/18
  • Суд: Київський апеляційний господарський суд
  • Суддя: Дикунська С.Я.
  • Результати справи:
  • Етап діла: Розглянуто
  • Департамент справи:
  • Дата реєстрації: 23.07.2018
  • Дата етапу: 30.07.2018
Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація