ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3442/19 Справа № 215/2708/18 Суддя у 1-й інстанції - Квятковський Я. А. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2019 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Бондар Я.М.,

суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П.

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач -Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат»,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження згідно положення ч.13 ст.7,ч.1 ст.369 ЦПК України без повідомлення осіб апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 05 листопада 2018 року, ухваленого суддею Квятковським Я.А. у м. Кривому Розі, повне судове рішення складено 12 листопада 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат» ( надалі - ПрАТ «ПівнГЗК») про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки при розрахунку та моральної шкоди.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що він з 19.07.1976 до 22.02.2008 року працював у відповідача, був звільнений за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію. У травні 2018 року дізнався, що відповідно до Галузевої угоди на 2007-2008 рр. відповідач повинен був сплатити йому вихідну допомогу в розмірі три середньомісячні заробітні плати у зв'язку із тим, що він пропрацював на підприємстві більше 20 років. Оскільки відповідач не здійснив всіх виплат, передбачених законодавством, просить стягнути з відповідача недоплачену вихідну допомогу - 7155,60 грн., середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги за період з 23.02.2008 по 31.03.2010 р. в сумі 61972,48 грн. та моральну шкоду 10000 грн.

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 05 листопада 2018 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 недоплачену вихідну допомогу при звільненні у розмірі 7155,60 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів, середній заробіток за час затримки при розрахунку у розмірі 61972,48 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів та моральну шкоду у розмірі 3 000 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів. Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави судовий збір у розмірі 1409,60 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду представник відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що Галузева угода гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки передбачає встановлення додаткових виплат у колективному договорі, п. 6.1. Галузевої угоди є диспозитивною нормою та роботодавець мав право на власний розсуд вирішувати питання щодо його застосування.

Виплата одноразової грошової допомоги передбачена п. 7.5. Колективного договору за умови, якщо працівник звільняється за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію після досягнення ним пенсійного віку (чоловіки 60 років), а позивачу при виході на пенсію на момент звільнення не виповнилося 60 років, отже підприємство правомірно не провело таких виплат. Суд в порушення ст.233 КЗпП України не застосував позовну давність встановлену в три місяці. Позивач звільнений з підприємства у 2008 році, а до суду звернувся у 2018 році, не ставив питання про поновлення строку для звернення до суду, йому має бути відмовлено в задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та видно з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 у період 1976-2008 перебував у трудових відносинах з ПрАТ "ПівнГЗК" ( а.с. 7-11). Позивач звільнений за власним бажанням 22.02.2008 у зв'язку із виходом на пенсію з виплатою коштів в розмірі 1557,56 грн. (а.с.14).

Згідно довідки ПрАТ «ПівнГЗК» № 653 від 10.04.2018 року, заробітна плата ОСОБА_1, що включається у розрахунок середньої заробітної плати, виплати відповідно до розділу 3 Порядку обчислення середнеьої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 за період з 01 грудня 2007 року по 31 січня 2008 року становить - 14,24 грн. середньо годинна, та 2385,20 грн. - середньомісячна (а.с.13).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що при звільненні йому не була виплачена вихідна допомога у повному обсязі, що передбачена умовами Колективного договору на 2007-2008 роки, і про порушення свого права він дізнався лише у 2018 році, у зв'язку з чим, відповідач зобов'язаний сплатити йому вихідну допомогу, середній заробіток за час затримки при розрахунку та моральну шкоду.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми трудового права, які їх регулюють, виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами Галузевої Угоди, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про застосування умов Галузевих угод, виконання яких є обов'язком для відповідача; при цьому врахував, що з часу звільнення позивача відповідач не провів з ним повного розрахунку та вихідна допомога не виплачена, а тому наявні підстави для стягнення з останнього середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням меж позовних вимог, та стягнення моральної шкоди у розмірі 3 000 грн., що відповідає перенесеним позивачем моральним стражданням.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 97 Кодексу законів про працю України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, Генеральною та Галузевими (регіональними) угодами.

Госпрозрахункові підприємства відповідно до ст. 15 Закону України «Про оплату праці» самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, Генеральною та Галузевими (регіональними) угодами, встановлюють умови та розміри оплати праці працівників.

Із Галузевої Угоди гірничо - металургійного комплексу України на 2007-2008 роки встановлено (п.1.13), що Угода набирає чинності з 1 січня 2007р. і діє до укладення нової або перегляду цієї Угоди. Як видно з тексту Галузевої угоди п.1.1. її укладено між власниками (роботодавцями) підприємств, установ, організацій галузі, їх уповноваженими представниками або органами в особі Міністерства промислової політики України, Фондом державного майна України, Федерації металургів України, господарських об'єднань, з однієї сторони (далі - Сторона власників), та Профспілкою трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України (далі - ПМГУ) в особі її Центрального комітету ПМГУ(далі - Сторона профспілки), з другої сторони.

Від сторони власників угоду підписано Міністром промислової політики України, Гловою Фонду держмайна, Головою ради Всеукраїнського об'єднання обласних організацій роботодавців підприємств металургійного комплексу, Федерації металургів України, Генеральним директором ТОВ «Метінвест Холдинг», Повноважним представником групи підприємств, що виробляють металопродукцію.

Станом на день звільнення позивача діяла вказана Угода. Пунктом 6.1 розділ 7 «Соціальний захист та задоволення духовних потреб» Галузевої Угоди на 2007-2008рр., встановлено, що власник за рахунок коштів підприємства у порядку та на умовах, передбачених колективним договором, зобов'язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію одноразову допомогу в розмірі, залежному від стажу його роботи на підприємстві, але не менше: більше 20 років - три середньомісячні заробітні плати.

Статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року N 3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.

Стаття 9 цього Закону передбачає, що Положення Генеральної, Галузевої (міжгалузевої), Територіальної угоди діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. Вимоги Галузевої угоди розповсюджуються на всі підприємства відповідної галузі.

Як вбачається зі Спільної постанови Генерального директора та профспілкових комітетів ВАТ «ПівнГЗК», правонаступником якого є ПрАТ «ПівнГЗК» , №2/100 від 02.01.2009 року до Колективного договору на 2007-2008 роки було внесено зміни та визначено про виплату протягом першого півріччя 2009 року працівникам, які досягли пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років), при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від безперервного стажу роботи на комбінаті: більше 20 років - три середньомісячні заробітні плати.

З вищезазначеного видно, що вимоги до власників підприємства передбачені Галузевою Угодою гірничо-металургійного комплексу та Колективним договором підприємства, в частині Соціальних гарантій (соціального захисту), які були чинні на час звільнення позивача із підприємства різняться. Так, Угодою передбачено виплачувати при виході на пенсію працівнику одноразову допомогу залежно від стажу. Колективний договір погіршує становище працівників підприємства в порівнянні з умовами Галузевої угоди, оскільки встановлює залежність її виплати від віку та строку звільнення із підприємства.

У зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин умов саме Галузевої угоди, виконання якої є обов'язком для відповідача, та відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відповідач мав право застосувати умови Колективного договору на 2007-2008 року, а не п. 6.1. Галузевої угоди, який, на його думку, є диспозитивною нормою та має застосовуватися на розсуд роботодавця, адже, згідно ст. 16 КЗпП України, умови Колективного договору, що погіршують порівняно із чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними.

Як видно із записів, що містяться в трудовій книжці позивача працював на підприємстві у відповідача понад 20 років, а недосягнення позивачем на момент звільнення встановленого пенсійного віку для чоловіків - 60 років, в даному випадку, не має правового значення, адже Галузева угода не передбачає вибіркового права застосування нею норм або проявів дискримінації стосовно окремих працівників та норми Колективного договору не можуть суперечити Галузевій угоді.

З врахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що єдиною підставою на отримання ОСОБА_1 при виході на пенсію одноразової допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат є наявність в нього стажу понад 20 років.

Посилання представника відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» на те, що одноразова допомога при звільненні на пенсію не є ні основною, ні додатковою заробітною платою, а є «іншою заохочувальною виплатою», що підтверджується Інструкцією зі статистики заробітної плати», затвердженою Наказом державного комітету статистики України №5 від 13.01.2004 року, колегія суддів не може взяти до уваги, так як відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до складу заробітної плати входять також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що ОСОБА_1 пропущений строк позовної давності, передбачений ст.233 КЗпП України колегія суддів відхиляє оскілкьи вони не ґрунтуються на законодавстві.

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів.

Однак, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України у рішенні №8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону України «Про оплату праці» дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Враховуючи, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена ОСОБА_1 у зв'язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат на які працівник має право згідно з умовами колективного договору при звільненні на пенсію, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку право працівника на звернення до суду за захистом своїх прав не обмежено будь-яким строком в силу ч.2 ст.233 КЗпП України, тому доводи апеляційної скарги представника відповідача про застосування до вимог ОСОБА_1про стягнення вихідної допомоги наслідків пропуску ним строків позовної давності є безпідставними.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у межах заявлених позовних вимог у сумі трьох розмірів середньомісячної заробітної плати у сумі 7155.60 грн.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Саме таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14.

Як видно з матеріалів справи, станом на день звільнення позивача із займаної посади відповідач ПрАТ «ПівнГЗК»не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію (а.с.14).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Колегія суддів не може погодитися із розрахунком розміру середнього заробітку, наведеним представником позивача, з яким погодився суд першої інстанції, у розмірі 61972,48 грн., оскільки при визначені розміру середнього заробітку як розрахункову величину визначено 544 дні за період затримки значений позивачем з 23.02.2008 року по 31.03.2010 року. Згідно п. 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, нарахування виплат у випадку збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Під час визначення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата.

Саме таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-195цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України, в редакції на час ухвалення оскаржуваного рішення суду, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

Як вбачається з матеріалів справи, визначення середньоденної заробітної плати позивача не є можливим, оскільки на підприємстві ведеться підсумовуючий облік робочого часу, у зв'язку з чим ПрАТ «ПівнГЗК» видало довідку №653 від 10.04.2018 року, згідно якої середньо годинна заробітна плата позивача складає 14,24 грн. (а.с. 13).

Таким чином, середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2008 року по 31.03.3010 р. становить 60035,84 грн., виходячи з наступного розрахунку 113,92 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) 527 (робочих днів за період затримки розрахунку при звільненні) = 60035,84 грн.

Разом з тим, відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Доводи апеляційної скарги щодо визначеного судом першої інстанції розміру середнього заробітку відсутні.

Оскільки, судом було вірно встановлено порушення права позивача невиплатою вихідної допомоги, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди.

Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного суду України №6-23цс12 від 25.04.2012 року.

Як встановлено матеріалами справи, не проведенням повного розрахунку при звільненні, порушено права позивача, передбачені ст.ст.47, 116 КЗпП України. У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги щодо не надання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди є безпідставними.

Тому, враховуючи роз'яснення викладені у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яким передбачено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість частково задовольнити позовні вимоги в цій частині та вірно визначив розмір моральної шкоди, що буде відповідає перенесеним позивачем моральним стражданням у сумі 3 000 грн.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України Дніпровський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат» - залишити без задоволення.

Рішення Тернівського районного суду м.Кривого Рогу від 05 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає.

Повний текст судового рішення складено 14 березня 2019 року.

Головуючий:

Судді: