РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2019 року м. Рівне

Справа № 562/1921/18

Провадження № 22-ц/4815/268/19

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Бондаренко Н.В. (суддя-доповідач), Ковальчук Н.М., Боймиструка С.В.

секретар судового засідання: Брикса Ю.Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі - ОСОБА_5, ОСОБА_6,

за участю відповідачів, представника позивачки-адвоката Януля В.С.:

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5, до якої приєдналась ОСОБА_6 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області в складі судді Мички І.М. від 19 листопада 2018 року, проголошене в 14 год. 43 хв. в м. Здолбунів, дата складання повного судового рішення - 23 листопада 2018 року,

в с т а н о в и в:

1.06.2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частку в майні подружжя, визнання недійсним договору дарування.

Позов, мотивує тим, що в січні 1994 року вона вступила в фактичні сімейні відносини з ОСОБА_5 Спочатку вони спільно проживали в АДРЕСА_1, Здолбунівського району Рівненської області, в будинку котрий був зареєстрований на праві власності за її матір'ю - ОСОБА_8

В подальшому ними було придбано за договором купівлі-продажу від 10.10.1998 року жилий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_1

З цього моменту по вказаний час вони проживають в зазначеному будинку, хоча вона в ньому не зареєстрована. Встановлення факту є необхідним для вирішення питання про віднесення майна, набутого ними в період проживання однією сім'єю до майна, що належить її з відповідачем на праві спільної сумісної власності.

Також, зазначає, що в травні 2018 року після звернення до адвоката вона дізналася, що відповідач подарував будинковолодіння, придбане ним та нею в період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, своїй дочці - ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 6.06.2008 року.

Вважає, що є підстави для визнання вказаного договору недійсним, оскільки ОСОБА_5 розпорядився будинком без її згоди.

Крім того, укладений договір має ознаки фіктивності, так як укладений без наміру створення правових наслідків, сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання правочину, так як фактично ОСОБА_9 жилий будинок з надвірними будівлями в дар не прийняла, в нього не вселялася, не зареєстрована і фактично не проживає у ньому.

З врахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить суд встановити факт проживання однією сім'єю її та ОСОБА_5 з січня 1995 року по день подачі позовної заяви, визнати недійсним, укладений 6.06.2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, договір дарування домоволодіння по АДРЕСА_1, щодо дарування Ѕ частки вказаного домоволодіння, а також визнати за нею право власності на Ѕ частину даного домоволодіння.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 листопада 2018 року встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з січня 1994 року.

Визнано недійсним договір дарування від 6 червня 2008 року, згідно якого ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_6 прийняла в дар домоволодіння в АДРЕСА_1, щодо дарування Ѕ частки вказаного домоволодіння.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину домоволодіння в АДРЕСА_1.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь держави судовий збір в сумі 1057 грн. 20 коп.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_4 доведено фактичне проживання її та ОСОБА_5 однією сім'єю з 1994 року по день звернення до суду, а також придбання та утримання спірного будинку внаслідок їх спільної праці та за рахунок спільних коштів. Крім того, суду дійшов висновку, що всупереч вимогам закону відповідач ОСОБА_5 розпорядився спірним будинком без згоди на те позивачки, як співвласника будинковолодіння.

У апеляційній скарзі, до якої приєдналась ОСОБА_6, відповідач вказує, що твердження позивачки про придбання житлового будинку по вул. Чеська 114, в с. Гільча Друга, за їх спільні кошти не відповідають дійсності, оскільки даний будинок придбаний ним 10.10.1998 року за кошти, які надані йому у позику дочкою ОСОБА_6, про що ним була видана розписка.

Суд прийняв як доказ участі у придбанні будинку ОСОБА_4 покази свідків, які стверджували, що вони позичали кошти, однак тітка позивачки, яка нібито позичала кошти, не змогла пригадати ні суми коштів, ні грошової одиниці в якій вони позичались, а інший свідок, який є знайомим брата позивачки, повідомив, що позичив гроші не позивачці, а її брату. Жодним свідком не надано документів, що підтверджували б надання коштів в борг для ОСОБА_4

Зазначає, що судом неправомірно прийнято після проведення підготовчого засідання заяву позивача про уточнення позовних вимог, що по своїй суті була заявою про змінупредмету позову.

Про укладення оспорюваного договору дарування позивачці було відомо майже відразу після його укладення, оскільки в 2008 році ОСОБА_6 зверталася до неї з вимогою звільнити кімнату в будинку.

Таким чином, позивачка пропустила строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Крім того, на момент придбання спірного житлового будинку норми Кодексу про шлюб та сім'ю України, що діяв на той час не передбачали можливості набуття у спільну сумісну власність майна, особами, які не перебували у шлюбі.

У зв'язку із цим, суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці, однак таких доказів позивачкою не наведено.

Вважає безпідставним покликання суду на довідку сільської ради, згідно якої він та ОСОБА_4 вели спільне господарство, є безпідставним, оскільки до повноважень сільської ради не входить визначення порядку ведення домашнього господарства громадянами.

Крім того, дочка позивачки ОСОБА_11 підтвердила, що спільного господарства її матір'ю та ОСОБА_5 не велося, хоча її матір і проживала у його будинку кожен вів господарство окремо, грошей спільних вони не мали, за весь період часу проживання в будинку, її матір тільки один раз побілила стіни в кімнаті.

З наведених підстав просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та висновків суду не спростовують, рішення суду першої інстанції постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права та підстави для його скасування , передбачені ст.376 ЦПК України, відсутні.

Звертає увагу на те, що підставою для визнання за нею права власності на спірне будинковолодіння є не тільки факт її спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_5, а й придбання цього будинковолодіння за рахунок їх спільної праці та спільних коштів.

Твердження апелянта про недостовірність показань свідків в зв'язку з відсутністю письмових доказів не заслуговують на увагу, оскільки позичені грошові кошти повернуті, а тому розписка про їх позику знищена.

Наголошує, що строк позовної давності нею не пропущено, так як про наявність договору дарування вона дізналася в 2018 році, а будь-яких доказів її обізнаності про укладення договору дарування між відповідачами в 2008 році апелянтом не надано.

Вважає, що нормами СК України та ЦК України, зокрема ст.74 СК України, підлягають до застосування до правовідносин між нею та ОСОБА_12, так як ці правовідносини виникли і продовжують існувати після набрання чинності Сімейним кодексом України.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Згідно із ч. 1ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 1994 року проживали разом з дітьми позивачки в будинку її батьків по АДРЕСА_1

Згідно договору купівлі-продажу від 10.10.1998 року ОСОБА_5 купив у ОСОБА_13 жилий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_1. Відповідно до п.3 договору продаж вчинено за 12368 грн.

На підставі вказаного договору купівлі-продажу 14.09.2007 року за ОСОБА_5 було зареєстровано право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1

Після придбання вказаного будинку позивачка та її троє дітей почали проживати у ньому разом із ОСОБА_5, що останнім не заперечується.

Відповідно до довідки, виданої 29.05.2018 року настоятелем Свято-Миколаївської церкви ОСОБА_14, 22.07.2001 року проведено вінчання ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Разом з тим, статтею шостою Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що визнається тільки шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Релігійний обряд шлюбу, так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є особистою справою громадян.

Відповідно до п. 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного Кодексу України цей Кодекс набуває чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року, й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності. Ці права і обов'язки, визначаються на підставах, передбачених СК України, у тому числі й положеннями ч. 1 ст. 74 цього Кодексу.

У випадку, коли такі відносини виникли до 1 січня 2004 року, тобто до набуття чинності СК України, спільною сумісною власністю є майно нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 КпШС України), майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин (1988 рік), не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

Оскільки, Сімейний кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року і зворотної сили не має, то положення ст.74 цього Кодексу застосовують виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.

З огляду на вищевикладене, не підлягає встановленню факт проживання однією сім`єю ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу за період до 1.01.2004 року.

Відповідно до ч.2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Таким чином, обов'язковою умовою для визнання однією сім'єю чоловіка і жінки, які не перебувають в зареєстрованому шлюбі, крім власне факту спільного проживання, є ведення ними спільного побуту, господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Заперечуючи проти позову, відповідач пояснював, що з ОСОБА_4 у нього були дружні стосунки, проте сім'ї ніколи не було, вони спільне господарство не вели, спільного бюджету не мали.

Допитані в якості свідків судом першої інстанції ОСОБА_11 та ОСОБА_15, які є дочками позивачки та проживали разом з нею у спірному житловому будинку вказали, що спільного бюджету у їх матері та ОСОБА_5 не було та відповідач ніколи не допомагав матері по господарству.

Показання допитаних судом першої інстанції в якості свідків ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_18, які вказували на проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 однією сім'єю, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вказані свідки не проживали разом із ними, не можуть бути безпосередньо обізнані про подробиці їх побуту.

Крім того, покази зазначених свідків не підтверджуються жодними іншими матеріалами справи та суперечать показам інших свідків, зокрема ОСОБА_15, яка продовжує проживати разом із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в одному будинку і по даний час.

Зображення ОСОБА_5 на фотокартках разом з ОСОБА_4 не може свідчити про те, що вони проживали як сім'я та вели спільне господарство, мали спільний бюджет. Вони підтверджують тільки те, що позивачка та відповідач були разом в певний час та конкретному місці.

Отже, незважаючи на те, що ОСОБА_4 до даного часу проживає в одному будинку з ОСОБА_5, нею не доведено належними та допустимими доказами наявності між ними з 1.01.2004 року відносин, яким притаманні ознаки сім'ї.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про власність", який був чинним з 15.04.1991року по 1.01.2004 року, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність",статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які разом проживали, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці.

Тобто, сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного Суду, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

ОСОБА_4, як на підставу визнання за нею права власності на Ѕ частину домоволодіння по АДРЕСА_1, покликається на те, що на придбання даного нерухомого майна нею надавались кошти, які вона позичила, зокрема у ОСОБА_16 в сумі 3000 грн., у ОСОБА_18 в сумі 2000 грн. та ОСОБА_19 в сумі 1500 доларів США.

Разом з тим, свідок ОСОБА_16, який вказав, що позичав позивачці 3000 грн. на придбання будинку, є її рідним братом та його показання, без підтвердження іншими доказами, не можуть беззаперечно свідчити про участь ОСОБА_4 у придбанні спірного нерухомого майна.

Свідок ОСОБА_18, яка є двоюрідною сестрою позивачки, повідомила суду, що позичала останній 2000 грн., однак їй не було відомо на які потреби позичались вказані кошти та вона не могла згадати навіть приблизно в якому році така позика мала місце.

Крім того, допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_19 вказав, що ОСОБА_4 знає мало, однак позичав їй кошти в сумі 1500 доларів США через її брата ОСОБА_16, який є його другом та виступав поручителем позики.

Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 бралися в борг кошти у вищевказаних осіб, а також доказів, що ці кошти були використані нею саме на придбання спірного будинку позивачкою не надано.

При цьому, дочка позивачки ОСОБА_15, під час допиту в якості свідка, повідомила суду першої інстанції, що спірний житловий будинок купив ОСОБА_5, ОСОБА_4 жодних коштів у придбання та утримання будинку не вкладала, оскільки вона з дітьми на той час жили на одні аліменти від її попереднього чоловіка.

За наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що позивачкою не доведено своєї трудової чи грошової участі у придбанні домоволодіння по АДРЕСА_1, а тому відсутні підстави вважати вказане майно спільною сумісною власністю її та ОСОБА_5 та для визнання за ОСОБА_4 права власності на Ѕ його частину.

Судом встановлено, що 6.06.2008 року ОСОБА_5 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_20, відчужив належне йому домоволодіння по АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_6

Позивачкою заявлено вимоги про визнання цього договору дарування частково недійсним з підстав відсутності її волі на розпорядження спільним майном та його фіктивністю.

Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 317 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

У відповідності до частин першої та другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, ОСОБА_5 відчуживши на користь своєї дочки належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, скористався своїм правом розпорядження своїм майном на власний розсуд.

Згідно ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач повинен був довести суду відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Сторонами не заперечується, що на підставі вказаного договору дарування за ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на спірне домоволодіння, що свідчить про наявність у неї на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно.

Окрім цього, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що норми статей 215 та 234 ЦК України є різними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову про визнання правочину недійсним та є взаємовиключними, діючим законодавством не передбачено визнання договору частково фіктивним.

За наведеного, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування частково недійсним.

Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч.1 та ч. 13 ст.141 ЦПК України підлягають пропорційному розподілу понесені сторонами судові витрати.

При подачі позову підлягав сплаті судовий збір в розмірі 1409,6 грн. (704,8+704,8) Однак, ОСОБА_4 було сплачено його в сумі 704,8 грн.

Таким чином, із позивачки підлягає стягненню на користь держави судовий збір в сумі 704,8 грн., який не доплачений нею при подачі позовної заяви.

Також, в зв'язку з відмовою ОСОБА_4 в задоволенні позову, з неї слід стягнути на користь ОСОБА_5 судові витрати, понесені ним по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2114,4 грн.

При подачі заяви про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_6 сплачено судовий збір у розмірі 2114,4 грн., який також підлягає відшкодуванню позивачкою.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, ст. 17 Закону України "Про власність", ст. ст.203,215,234,317,717 ЦК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 листопада 2018 року скасувати.

В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частку в майні подружжя, визнання недійсним договору дарування відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 (проживає за адресою: АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.

Стягнути з ОСОБА_4 (проживає за адресою: АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) на користь ОСОБА_5 (проживає за адресою: АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_2) судові витрати по оплаті судового збору в сумі 2114 (дві тисячі сто чотирнадцять) грн. 40 коп.

Стягнути з ОСОБА_4 (проживає за адресою: АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) на користь ОСОБА_6 (проживає за адресою АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_3) судові витрати по оплаті судового збору в сумі 2114 (дві тисячі сто чотирнадцять) грн. 40 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення. Касаційна скарга може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13 березня 2019 року.

Судді: Бондаренко Н.В.

Ковальчук Н.М.

Боймиструк С.В.