Справа № 420/5947/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2019 року                                                                                                             м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді           Марина П.П.,

за участю секретаря         Сердюк І.С.,

за участю сторін:

від позивача – ОСОБА_1,(за довіреністю)

від відповідачів – ОСОБА_2, (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 до Головного управління Державної   міграційної служби України в Одеській області, Київського районного відділу у м.Одесі Головного управління Державної   міграційної служби України в Одеській області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії, -

     В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 до Головного управління Державної   міграційної служби України в Одеській області, Київського районного відділу у м.Одесі Головного управління Державної   міграційної служби України в Одеській області, в прохальній частині якого позивач просить визнати протиправною відмову Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу –  Київського районного відділу у м. Одесі Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в оформленні та видачі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки та зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу - Київського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що у зв’язку з настанням 16-ти річчя своєї дитини - ОСОБА_4, у жовтні 2018 року позивач звернулась до Київського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, а також до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з проханням щодо оформлення та видачі паспорта у вигляді паспортної книжечки старого зразка (зразка 1994 року). Київським районним відділом в м. Одесі ГУ ДМС у Одеській області та ГУ ДМС України в Одеській області надано відповіді щодо неповнолітнього ОСОБА_4 за №5112/8231 від 24.10.2018 року, за №В-1564/6/5100.4.7/17324-18 від 31.10.2018 року, якими фактично відмовлено в оформленні та видачі паспорта у вигляді паспортної книжечки старого зразка. З вказаними відповідями позивач не згодна. Ці відповіді свідчать про те, що у видачі паспорта громадянина України її дитині було відмовлено, незважаючи на те, що з моменту настання  16-річчя діти мають законне право на отримання паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки. Позитивної відповіді по суті поставлених питань позивач так і не отримала. Листи містили перелік нормативно-правових актів та цитували окремі їх норми, а також рекомендацію для оформлення паспорта громадянина України, що містить безконтактний електронний носій, що не вирішує проблеми з отримання на законних підставах паспорта громадянина України у формі книжечки. Позивач та її неповнолітня дитина сповідують Православ’я, що є основоположною релігією в Україні. Відмова від отримання біометричного паспорта не є її окремою думкою, це не його окремі релігійні міркування, це позиція Української Православної Церкви, членами якої є позивач та її дитина, про що зазначено не лише в позові, а у зверненнях Української Православної Церкви. В обґрунтування позовних вимог позивач також зазначає, що на сьогоднішній день не існує 100% гарантії захисту персональних даних у будь-яких інформаційних базах. А можливість дистанційного зчитування інформації з електронної мікросхеми паспорту будь-якого громадянина України, ставить під загрозу як особисту безпеку громадянина, так і безпеку і незалежність самої Держави Україна, що суперечить основному Закону України. Небезпечним та неприйнятним є також той факт, що у паспорті повинен бути цифровий підпис. Враховуючи рівень розвитку різноманітних технічних засобів та їхню загальну доступність, можливо обґрунтовано охарактеризувати небезпеку можливості шахрайства та маніпуляцій з особою, її приватною власністю (рухоме та нерухоме майно, інформація, фінанси тощо).

Представником відповідачів 14.12.2018 року надано до суду відзив на адміністративний позов (а.с.75-88) згідно з яким останній зазначив, що ознайомившись зі змістом адміністративного позову представник відповідачів вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. До Київського РВ 11.10.2018 року звернулась ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 із заявою про оформлення і видачу йому паспорта громадянина України, затвердженого Постановою ВРУ від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, без застосування засобів Єдиного державного демографічного реєстру і без присвоєння унікального номера запису в ЄДДР. Зазначену заяву було направлено також і до ГУ ДМС України в Одеській області. У поданій заяві ОСОБА_3 вказала, що просить повідомити конкретну відмову та повідомити про це письмово на їх адресу. До зазначеної заяви було додано копію свідоцтва про народження і дві фотокартки для оформлення паспорта у формі книжечки. Київський РВ у межах строку визначеного ЗУ "Про звернення громадян" надав позивачу письмову відповідь на заяву з відповідними роз'ясненнями щодо отримання паспорта громадянина України. У наданій відповіді Київський РВ зазначив, що у ДМС та її територіальних органів/підрозділів відсутні законні підстави для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ. Представник відповідачів зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин було чинним Положення про паспорт громадянина України затверджене постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ. Відповідно до пунктів 2-4 вказаного Положення паспорт громадянина України (далі-паспорт) видається кожному громадянинові України центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, після досягнення 16-річного віку. Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни запровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. 20 листопада 2012 року був прийнятий Закон України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус"      №5492-VІ (далі - закон №5492-VІ) яким визначено правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов'язки осіб, на ім'я яких видані такі документи. Частиною 1-4 статті 21 закону №5492-VІ (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України. Оформлення, видача, обмін паспорта громадянина України, його пересилання, вилучення, повернення державі та знищення здійснюються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Паспорт громадянина України оформляється особам, які не досягли вісімнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли вісімнадцятирічного віку, - на кожні 10 років. Паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. ГУ ДМС України в Одеській області вважає, що протиправність дій відповідачів у даному випадку відсутня, оскільки, на підставі письмової заяви позивачів, за відсутності будь-яких даних особи та за відсутності необхідних документів відповідач позбавлений можливості видати паспорт громадянина України будь-якого зразка. Відповідно, оцінюючи вимоги позивача про покладення на відповідача обов'язку щодо видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення №2503-ХІІ слід вказати, що оскільки позивачем не подано всіх необхідних документів, відповідно такий обов'язок у даному випадку відсутній. Отже, враховуючи те, що позивач не звернувся із відповідною заявою для отримання адміністративної послуги - оформлення та видача паспорта громадянина України та за відсутності необхідних документів (фотокартки, свідоцтва про народження тощо), то можливо дійти до висновку про відсутність бездіяльності відповідачів щодо не оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки ОСОБА_4, а так само відсутні підстави для зобов'язання відповідача видати такий паспорт. Відтак позовні вимоги про визнання протиправно бездіяльності Київського РВ щодо відмови в оформлені та видачі ОСОБА_4 паспорта громадянина України у формі книжечки (на паперових носіях) відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ та зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області оформити та видати ОСОБА_4 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503- XII до задоволення не підлягають.

Представником позивача 17.12.2018 року надано відповідь на відзив, в якій він зазначає, що доводи відповідачів зводяться лише до формального виконання вимог Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», який, на думку позивача може бути застосований при вирішенні спірних правовідносин  лише в тій частині, яка захищає права позивача. Крім того, чинне законодавство передбачає альтернативу в оформленні паспорта громадянина України (а.с.10-112).

Ухвалою суду від 29.11.2018 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою суд від 14.01.2019 року здійснено перехід до розгляду справи за правилами  загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Під час судового засідання 20.02.2019 року представник позивача підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити в повному обсязі, а представник відповідачів заперечувала з підстав наведених у відзиві та просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні 20.02.2019 року, судом, керуючись положеннями ст.250 КАС України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

Судом встановлено, що 11.10.2018 року ОСОБА_3 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Київського районного відділу у м.Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в інтересах свого сина – ОСОБА_4, із заявою про оформлення і видачу йому паспорта громадянина України без застосування засобів Єдиного державного демографічного реєстру виключно у формі паспортної книжечки на підставі Закону України від 18.01.2001 року №2235-ІІІ «Про громадянство України» (а.с.12-15).

До вказаної заяви додано дві фотокартки та копію свідоцтва про народження.

Листом від 24.10.2018 №5112/8231 Київський районний відділ Головного управління ДМС України в Одеській області, посилаючись на Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Постанову КМУ від 25.03.2015 року №302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» роз’яснив заявнику, що паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Законом гарантується право на відмову від внесення від цифрованих відбитків пальців рук до безконтактного електронного носія. Можливість оформлення паспорта громадянина України з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки  була передбачена лише  до завершення  роботи із забезпечення  в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для виготовлення паспорта громадянина України у формі книжечки. Прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок якого затверджено Постанову КМУ від 25.03.2015 року №302, з 01.11.2016 року припиняється. Прийом заяв на оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року припинено. Також, позивачу повідомлено, що  подана ним заява не є підставою для видачі  паспорту будь-якого зразка (в тому числі і у вигляді книжечки). З урахуванням наведених у листі обставин, у Київського районного відділу Головного управління ДМС України в Одеській області відсутні правові підстави  для видачі заявнику паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді книжечки (а.с.16-19).

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області також на заяву позивача 11.10.2018 року надано відповідь за №В-1564/6/5101-18, якою позивачу повідомлено, що в ГУ ДМС України в Одеській області та її територіальних підрозділів відсутні законні підстави для оформлення та видачі заявнику паспорта громадянина України відповідно до постанови ВРУ від 26.06.1992 №2503-XII.

Позивач, вважаючи, що відповідачами протиправно відмовлено у видачі її сину паспорта громадянина України у вигляді книжечки, звернулась до суду із вказаним позовом.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає відмову необґрунтованою, а позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню у зв’язку з наступним.

Суд зазначає, що постановою ОСОБА_5 палати Верховного Суду від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17 (№Пз/9901/2/18) рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.03.2018 року скасовано та прийнято нове рішення про часткове задоволення позову.

Суд вважає необґрунтованим посилання представника відповідачів стосовно того, що зазначена справа не має ознак типової справи, оскільки, на думку представника відповідачів, позивачу не було відмовлено у видачі паспорта у формі книжечки.

Суд критично ставиться до такого обґрунтування своєї позиції представником відповідачів так, як фактично позивач, за результатом розгляду заяви, не отримав паспорт у формі книжечки за яким звертався до відповідачів. Крім того, у своїх відповідях відповідачами зазначено про відсутність правових підстав для видачі позивачу паспорта у формі книжечки, що є нічим іншим, як відмовою.  

Висновки ОСОБА_5 палати Верховного Суду у рішенні від 19.09.2018 року по справі №806/3265/17 належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.

Дана справа, за ознаками типової справи, які наведені у постанові ОСОБА_5 Верховного Суду від 19.09.2018 року за результатами розгляду зразкової справи №806/3265/17, визнається судом типовою та, відповідно ч.3 ст.291 КАС України при ухваленні рішення у цій справі суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезазначеній постанові, які полягають у наступному.

Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною   за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами   суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч.2 ст.32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

ОСОБА_5 Верховного Суду у постанові від 19 вересня 2018 року по справі №806/3265/17 (Пз/9901/2/18), провадження №11-460заі18, зауважила, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_6 проти України» (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява №25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).

Аналізуючи викладені вище норми законодавства, ОСОБА_5 Верховного Суду звернула увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до ч.1 ст.13   Закону    України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 року №5492-VI   (далі – Закон №5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України (…).

Частинами 1, 2, 4, 5 ст.14 Закону №5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

Згідно з    ч.1  ст.21 Закону    України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус»  (далі – Закону №5492-VI) паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.

Згідно із ч.3 ст.13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.

Відповідно до п. 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт №2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.

Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис «Україна», нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис «Паспорт». На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис «Паспорт громадянина України»;. На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.

Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.

Водночас, п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.

За змістом п. 2 цієї Постанови із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:

з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII;

з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

До завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 листопада 2016 року припиняється (п. 3 Постанови №302).

Пунктом 131 Постанови №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація: (…) біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.

Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи.

Згідно ч.1 ст.6 Закону №2297-VI, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст.2 Закону №2297-VI).

Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.   Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.

Водночас, ОСОБА_5 Верховного Суду звернула увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних данних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

У ст.8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року №2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».

За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».

Таким чином, ОСОБА_5 Верховного Суду дійшла висновку, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім’я, що становить порушення ст. 8 Конвенції.

Крім того, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14 червня 2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28 березня 1990 року).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Відповідно до ст.14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

У рішенні по справі «Х'ю Джордан проти ОСОБА_5 Британії» ЄСПЛ сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».

Отже, позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_5 Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дії Відділу УДМС щодо відмови у видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт №2503-ХІІ є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. При цьому, ОСОБА_5 Верховного Суду зазначила, що самі по собі дії Відділу УДМС щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідали Закону №5492-VI.

Разом з тим, при вирішенні спору ОСОБА_5 Верховного Суду зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон №1474-VIII, яким внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.

На час звернення позивача до Відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт №2503-XII і Постанова №302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягнені відповідного віку органи УДМС   проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі   ID-картки, який має обмежувальний термін 10 років (ч.3 ст.21 Закону №5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.

Крім того, для належного захисту порушених прав позивача ОСОБА_5 Верховного Суду вважала за необхідне зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати позивачу паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт №2503-ХІІ.

Відповідно до ч.3 ст.291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст.75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст.76 КАС України  достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази, які є у справі щодо їх належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи правові висновки Верховного Суду у постанові від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 291, 295, КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Київського районного відділу у м.Одесі Головного управління Державної   міграційної служби України в Одеській області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправною відмову Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу — Київського районного відділу у м. Одесі Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в оформленні та видачі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки.

Зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі територіального підрозділу - Київського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному    ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295    КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст виготовлено та підписано суддею 28.02.2019 року.

Позивач: ОСОБА_3 (паспорт серії  КК №240007, 65038, м.Одеса, вул.Тимірязєва, 12-а);

Відповідач: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, 65014, м.Одеса, вул.Преображенська, 44, 9);

Відповідач: Київський районний відділ у м.Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65080, м.Одеса, ву.Ак.Філатова, 15а).

Суддя                                                                                                                                    П.П. Марин

          .