28.02.19

22-ц/812/445/19

Єдиний унікальний номер судової справи № 489/4535/16-ц

Провадження № 22-ц/812/445/19

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

26 лютого 2019 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участі представників позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідача - ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_5,

третьої особи - Чернікової О.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

представника ОСОБА_7 - ОСОБА_2

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2016 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Кирильчуком О.І. за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу - Чернікова О.Є., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності,-

В С Т А Н О В И Л А

У вересні 2016 року ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4,. третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу - Чернікова О.Є., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_7 вказувала, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.

У зв'язку з похилим віком та станом здоров'я вона потребувала сторонньої допомоги, тому прийняла рішення передати зазначену вище квартиру у власність сина ОСОБА_4 в обмін на утримання та догляд з його боку.

29 січня 2015 року між нею та ОСОБА_4, який є сином, було укладено договір дарування спірної квартири. Після укладання зазначеного договору вона продовжувала проживати у спірній квартирі, проте згодом відповідач змінив ставлення до неї, не доглядав за нею та не утримував, а потім вигнав її разом із батьком з квартири.

Посилаючись на те, що вона помилилась щодо природи правочину, оскільки відповідач домовленості щодо її утримання та догляду не виконує, спірна квартира була її єдиним житлом, позивач просила суд визнати недійсним договір дарування, укладений 29 січня 2015 року між нею та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Черніковою О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 36; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 у Миколаєві та поновити державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за нею.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона помилилась щодо природи спірного правочину. Позивач не довела, що сторони мали намір укласти договір довічного утримання, а не договір дарування, а також того, що вона не розуміла значення своїх дій та правових наслідків укладеного договору дарування.

В апеляційній скарзі позивач вказувала, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, судом невірно витлумачено пояснення позивача щодо наміру на укладання договору дарування, не надано аналізу пояснень свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, судом не враховано постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_7 просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення її вимог.

В заперечення на апеляційну скаргу представник відповідача зазначав про законність рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_2 відхилено, рішення районного суду залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що під час розгляду справи позивач підтвердила, що нею було укладено саме договір дарування, вона сподівалась на відповідну поведінку сина, який буде утримувати її та батька, проте подальше негативне ставлення відповідача до неї змусило її звернутись до суду.

Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2016 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У суді апеляційної інстанції представники позивача підтримали апеляційну скаргу, просили про її задоволення та скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідач та його представник апеляційну скаргу не визнали, просили її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Третя особа- приватний нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Чернікова О.Є. апеляційну скаргу не визнала, просили її залишити без задоволення. А рішення суду першої інстанції без змін.

В силу ст.372 ЦПК України справі розглянуто за відсутність позивача, яка не з'явилася у судове засідання.

Згідно п.9 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням ч.2 ст.376 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді, осіб, які з'явилися у судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2001 року, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2014 року, на праві власності належить квартира АДРЕСА_1.

29 січня 2015 року ОСОБА_7, за нотаріально підтвердженої згоди ОСОБА_10, подарувала синові ОСОБА_4, від імені якого за довіреністю, діяла його дружина ОСОБА_8 - квартиру АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_7 зазначала, що при укладенні оскаржуваного договору у неї з відповідачем була попередня домовленість про те, що останній буде її доглядати, допомагати, а тому помилково уклала договір дарування належного їй нерухомого майна, припустившись помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування квартири, суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання недійсним договору дарування квартири немає.

Однак, з таким висновком колегія суддів апеляційного суду не погоджується.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Приписами ст. 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч.1ст. 229 та ст.ст. 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Аналогічні правові висновки міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року № 6-202цс15; від 02 грудня 2015 року № 6-2087цс15; від 16 березня 2016 року № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Укладаючи оспорюваний договір позивач сподівалась отримати від відповідача допомогу, яку потребувала за станом здоров'я та своїм похилим віком.

Відповідно до посвідчення НОМЕР_3, виданого Ленінським управлінням Пенсійного фонду України у м. Миколаєві ОСОБА_7 .є пенсіонером за віком з 21 травня 2005 року та отримує відповідну пенсію (а.с.10).

З листа комунального закладу Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2»від 29 серпня 2016 року позивач має хвороби серця і цукровий діабет та за станом здоров'я потребує догляду (а.с.16).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на час розгляду справи судом першої інстанції та перегляду апеляційною інстанцією, іншого придатного для проживання житла в межах м. Миколаєва ОСОБА_7 не має.

Належний їй на підставі свідоцтва про право власності від 29 грудня 2008 року садовий будинок АДРЕСА_7 не можна вважати житлом придатним для постійного проживання, оскільки садовий будинок - це будова літнього (сезонного) використання, що в питаннях норми забудови, інженерного устаткування та зовнішніх конструкцій не відповідає нормам житлового будинку. Відповідно до Порядку переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2015 р. N 321, належний позивачі садовий будинок у жилий будинок не переведено. А відтак посилання відповідача про наявність у позивача іншого придатного для постійного проживання житла не заслуговують на увагу.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при розгляді справи не дотримався вимог ст. 212 ЦПК України, в редакції, чинній на час ухвалення рішення, що оскаржується, не дослідив докази, необхідні для встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, судом належним чином не досліджено тієї обставини, що після укладення оспорюваного правочину позивач продовжувала проживати у спірній квартирі, поки син не став перешкоджати їй проживати у спірній квартирі і вона змушена була виселитися з неї, що підтверджується рішеннями суду першої та апеляційної інстанції.

Також, судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_7, є людина похилого віку, стан здоров'я якої стрімко погіршується, а тому, потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги. Підписуючи оспорюваний правочин, позивач не мала наміру позбавити себе права власності на квартиру, яка є її єдиним житлом і в силу похилого віку забезпечує всі належні умови для проживання. А погодилася на передачу квартири, у власність сину, лише за умови довічного утримання та догляду за нею. Укладаючи спірний договір, ОСОБА_7 помилялася щодо правової природи такого правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею та ОСОБА_4, який обіцяв її доглядати та утримувати.

Як вбачається із пояснень, допитаних в суді першої інстанції як свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, між сторонами було досягнуто домовленості щодо укладання договору довічного утримання, оскільки відповідач обіцяв утримання та доглядати батьків.

Враховуючи вказане, колегія вважає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним спірного договору дарування.

Приймаючи до уваги, що спірна квартира є єдиним житлом позивача, з часу відчуження до часу примусового виселення відповідачем, вона продовжувала проживати у спірній квартирі, фактичної передачі квартири не було та враховуючи похилий вік, стан здоров`я на час укладення оспорюваного договору, потреби в сторонньому догляді та матеріальній допомозі, колегія суддів приходить до висновку про те, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, позивач помилялась щодо правової природи цього правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем.

Під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами дарування. Позивач діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто помилялася щодо правової природи правочину.

Оскільки, під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції знайшло своє підтвердження саме неправильно сприйняття позивачем фактичних обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання , колегія суддів вважає, що такий договір відповідно до положень ст. ст. 203, 215, 229 ЦК України є недійсним.

Твердження відповідача проте, що позивач розуміла, що укладає договір дарування спірної квартири, а змінила своє рішення тільки тому, що їй не подобається його друга дружина не заслуговують на увагу, оскільки зводяться виключно до необхідності переоцінки доказів, які на його думку спростовують факт перебування позивача під час укладення договорів дарування під впливом помилки щодо правової природи правочинів та щодо наявності у неї наміру укласти саме договір довічного утримання.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно зі статей 77, 78 цього Кодексу докази мають бути належними та допустимими.

За встановлених судом обставин, колегія суддів вважає, що позивачем позовні вимоги щодо визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що він вчинений в результаті помилки щодо обставин, які мають істотне значення, є доведеними. Обставини, щодо яких помилилася позивач, які існували саме на момент вчинення правочину, є встановленими.

Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з винесенням апеляційним судом постанови про задоволення позову.

В силу ч.1,2,3 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на таку допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт ( наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат необхідних для надання правничої допомоги.

За матеріалами справи інтереси позивача ОСОБА_7 в суді першої та апеляційної інстанції представляла адвокат ОСОБА_3, що підтверджується ордером та договором про надання правової допомоги від 01 грудня 2016 року ( а.с.117-119). На підтвердження оплати позивачем адвокату коштів за надання професійної правничої допомоги надано квитанції без номеру від 01 грудня 2016 року та від 12 лютого 2019 року, розрахунок наданих послуг на загальну суму 3808 грн.88 коп.

На підставі ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати, понесені на сплату судового збору при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій в сумі 1157 грн. 31 коп.( 551.20 + 606.11) та витрати за надання професійної правничої допомоги у розмірі 3808 грн.88 коп.

Керуючись ст. ст.367,368, 374, 376, 381,382, ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2016 року скасувати та прийняти нове судове рішення.

Позов ОСОБА_7 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 29 січня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О.Є., зареєстрований в реєстрі за № 36.

Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 та поновити державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_7.

Стягнути з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_7 (20 травня 1953 року, зареєстрована за адресою АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_2) - 1157 ( одна тисяча сто п'ятдесят сім) грн.31 коп. витрат, понесених на оплату судового збору та 3808 ( три тисячі вісімсот вісім) грн. 88 коп. витрат за надання професійної правничої допомоги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів, починаючи з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Т.Б. Кушнірова

Повний текст постанови складено 28 лютого 2019 року.