Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

місто Київ

справа № 367/3615/15-ц

провадження № 61-3544св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_2,

треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_3, Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Лащенка В. Д., Кулішенка Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України у червні 2015 року звернувся до суду з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0, 1500 га, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1, виданого ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0, 1500 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, витребування з володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0, 1500 га, вартістю 94 352, 00 грн.

Позов обґрунтувався тим, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 0, 1500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення на ім'я ОСОБА_3 видано державний акт, серії НОМЕР_1, на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0, 1500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований Відділом Держкомзему у м. Ірпінь за № 011096601167.

На підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2011 року ОСОБА_3 відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_2, про що зроблено відповідну відмітку на державному акті на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1. Вартість земельної ділянки становила 94 352, 00 грн.

Зазначене рішення Гостомельської селищної ради, державний акт на право власності на земельну ділянку прокурор вважав незаконними та такими, що належить визнати недійсними, оскільки відповідно до положень статей 12, 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) місцеві ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян. Перевіркою встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-У у приватну власність громадянину передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель. Зокрема, за інформацією Управління Держземагентства у м. Ірпені згідно з планово-картографічними матеріалами зазначена земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту. Відповідно до проекту землеустрою, який затверджено оспорюваним рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, проте у період з 01 січня 2009 року до 01 січня 2011 року на території Гостомельської селищної ради згідно з державною статистичною звітністю за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалася.

На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією Комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство»

(далі - КП «Святошинське ЛПГ») та Виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Погодження на вилучення з постійного користування спірної ділянки КП «Святошинське ЛПГ» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

Крім того, земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_3 передано з порушенням порядку зміни цільового призначення земель. Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням визначених законом повноважень, всупереч вимогам статей 12, 20, 38, 39, 84, 116, 118, 122, 149, пункту 12 Перехідних положень ЗК України, статей 33, 57 Лісового кодексу України, пункту 34 статті 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» земельна ділянка державної власності лісогосподарського призначення, що знаходилась за межами населеного пункту смт Гостомель, без вилучення з постійного користування у визначеного користувача передана у приватну власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

На переконання прокурора, прийнятим рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У порушено право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, за відсутності відповідних повноважень передано її у приватну власність ОСОБА_3

Стислий виклад заперечень відповідачів

Гостомельська селищна рада Київської області позовні вимоги не визнала, просила відмовити в задоволені позову, посилаючись на пропуск строку позовної давності.

ОСОБА_2 з позовними вимогами позивача не погодилася та пояснила, що позовна заява подана з пропущенням встановленої статтею 257 ЦК України позовної давності та в інтересах Кабінету Міністрів України, який є не належним суб'єктом захисту прав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 24 грудня 2015 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що Гостомельська селищна рада під час ухвалення оскаржуваного рішення вийшла за межі своїх повноважень, чим порушила законні інтереси держави. Земельна ділянка вибула з державної власності всупереч законодавству та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що є підставою для задоволення вимог про витребування її із чужого володіння на користь держави, оскільки оскаржуваним рішенням щодо передачі у приватну власність та зміни цільового призначення спірної земельної ділянки порушено право власності держави на землі лісового фонду, які не можуть передаватися з державної у приватну власність, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення. Одночасно суд першої інстанції зробив висновок про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, про що відповідачі заявили під час розгляду справи судом першої інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0, 1500 га. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0, 1500 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0, 1500 га, вартістю 94 352, 00 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог. У частині застосування позовної давності до спірних правовідносин апеляційний суд зазначив, що, оскільки в цій справі вимоги першого заступника прокурора Київської області обґрунтовуються порушенням права власності держави на землю з боку органу місцевого самоврядування, то на правовідносини, які виникли між сторонами у вересні 2010 року, позовна давність не поширюється. Також матеріали справи не містять доказів про отримання прокурором копії рішення органу місцевого самоврядування від 11 березня 2010 року, яке оспорюється.

Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором як позивач, не брав участі у вилученні та подальшому користуванні земельною ділянкою та зміні її цільового призначення. Саме Кабінет Міністрів України з 08 квітня 2012 року на підставі вимог статей 122, 149 ЗК України від імені держави здійснює повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки, оскільки вона розташована на території земель лісогосподарського призначення. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу державної влади, права та інтереси якого він захищає, то і перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі №3-126гс15).

За таких обставин суд апеляційної інстанції вважав безпідставним посилання суду першої інстанції на необхідність застосування позовної давності як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Матеріали справи не містять доказів того, що Кабінет Міністрів України був повідомлений про оскаржуване рішення ради.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги Гостомельської селищної ради Київської області

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Гостомельська селищна рада Київської області просила скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 грудня 2015 року залишити без змін.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, Гостомельської селищної ради Київської області

Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах неналежного позивача та з пропуском позовної давності. Також Гостомельська селищна рада Київської області вважає, що відсутні межі Національного природного парку «Голосіївський» та підстав стверджувати про розпорядження землями державної власності, а також відсутні правові підстави для витребування земельної ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2

ОСОБА_2 у липні 2016 року також звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року, просила його скасувати, залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 грудня 2015 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_2

Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що апеляційним судом неправильно застосовано частини першу, шосту статті 120 ЗК України щодо витребування із власності ОСОБА_2 на користь держави спірної земельної ділянки, на якій знаходиться належна на праві власності садиба із житловим будинком, та недотримано принцип співмірності захисту приватних та публічних інтересів. Також ОСОБА_2 зазначає, що апеляційним судом неправильно застосовано правила статей 257, 261, 268 ЦК України щодо обрахування позовної давності. Порушення норм процесуального права, на переконання заявника, полягають у неповідомленні часу, дати і місця розгляду справи апеляційним судом, недотримання правил частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) щодо повноважень прокурора на представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, а також правил абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Апеляційним судом порушено правила щодо відкриття апеляційного провадження, не залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3 У матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, державного акта на право власності на земельну ділянку. Апеляційним судом без посилання на належні докази зроблено висновок про перебування спірної земельної ділянки поза межами селища Гостомель в момент її відведення, а також безпідставно зроблено висновок про перебування спірної земельної ділянки в державній власності та віднесення її до земель лісового фонду і порушення порядку зміни цільового призначення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області перший заступник прокурора Київської області просив відмовити у задоволенні зазначеної касаційної скарги, залишити в силі оскаржуване судове рішення.

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_2 не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, а ухвалою від 29 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Гостомельської селищної ради Київської області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 0, 1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1, виданим на підставі рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-5-У, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, площею 0, 1500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

За договором купівлі-продажу земельної ділянки від 28 грудня 2011 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 0, 1500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 за 94 353, 00 грн.

Відповідно до Указу Президента України від 01 травня 2014 року «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» змінено межі Національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462, 62 га за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу Національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача. Відповідно до цього Указу Президента Кабінет Міністрів України зобов'язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу Національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.

Згідно з відповіддю на запит прокуратури Київської області від 27 лютого 2015 року № 05/1-378 Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області повідомило, що у зв'язку з відсутністю землевпорядної документації із зазначенням меж парку «Голосіївський», Управління не має можливості надати інформацію про входження земельних ділянок із зазначеними у листі кадастровими номерами до меж парку «Голосіївський» (у тому числі з кадастровим номером НОМЕР_2).

У відповіді КП «Святошинське ЛПГ» від 21 листопада 2014 року № 873 зазначено, що згідно зі статутом підприємства, зареєстрованим 11 березня 2002 року Святошинською районною у м. Києві державною адміністрацією, підприємство є правонаступником Державного лісопаркового господарства, заснованого на комунальній власності, та здійснює лісогосподарську діяльність на закріпленій території. Також в листі зазначено, що зі звернення прокуратури м. Києва їм стало відомо, що протягом 2011-2012 років пред'явлено 18 позовів стосовно земель площею 2, 7 га про скасування рішень Гостомельської селищної ради, державних актів та повернення земельних ділянок.

На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське ЛГП» та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва.

За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 08 жовтня 2014 року спірна територія була лісами ще до моменту проголошення незалежності України. На підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167, 00 га, зазначені землі передано без вилучення із Держлісфонду України.

Оцінка аргументів касаційних скарг щодо звернення з позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (Korolev v. Russia (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; Menchinskaya v. Russia, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру».

У частині третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; б) у разі відсутності такого органу.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежним чином. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд зобов'язаний перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45 ЦПК України 2004 року передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України 2004 року).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України 2004 року.

Згідно з частиною першої статті 46 ЦПК України 2004 року органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Судом установлено, що прокуратурою пред'явлено позов в інтересах Кабінету Міністрів України, який є стороною у цій справі.

Позивач як юридична особа набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, тому його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності необхідно розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Апеляційний суд наведене не врахував, не з'ясував, з якого часу стало відомо про порушення оскаржуваним розпорядженням земельного законодавства саме державі в особі Кабінету Міністрів України, а не прокурору, та у випадку пропущення початку перебігу позовної давності - поважність причин такого пропуску.

Незважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з моменту, коли прокурор дізнався про порушене право чи спірні правовідносини.

Суд апеляційної інстанції в цілому не надав оцінку доводам Гостомельської селищної ради Київської області про те, що прокуратурі міста Ірпеня у 2011 році було відомо про передачу у власність земельних ділянок на вулицях Київській і Щорса, оскільки вона неодноразово зверталася до селищної ради із вимогами про надання документів щодо передачі земель.

Також апеляційний суд не врахував того, що відповідно до листа КП «Святошинське ЛПГ» від 21 листопада 2014 року та Указу Президента України від 01 травня 2014 року № 446/204 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» межі Національного природного парку «Голосіївський» змінено шляхом розширення його території на 6 462, 62 га за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу Національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.

Апеляційний суд не дослідив питання, чи розширення території парку передбачено за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», чи за рахунок земель держави в особі Кабінету Міністрів України; не перевірив, у чиєму розпорядженні перебувала спірна земельна ділянка до моменту передачі у приватну власність, чи дійсно КП «Святошинське ЛПГ» було постійним користувачем цієї земельної ділянки та чи передавалась вона державі в особі Кабінету Міністрів України.

Вирішуючи спір, апеляційний суд вважав рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року незаконним з огляду на те, що спірна земельна ділянка перебувала за межами селища Гостомель Київської області, отже, передача цієї земельної ділянки відбулась поза межами повноважень Гостомельської селищної ради.

Втім, апеляційним судом не враховано, що відповідно до рішення виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 22 липня 1967 року № 566 в межі селища Гостомель включено село Мостище (територія сучасних вулиць Київської і Щорса). Згідно з рішенням Київської обласної ради депутатів трудящих від 28 жовтня 1968 року № 791 «Про затвердження адміністративних меж міських (селищних) Рад депутатів трудящих Київської області» було затверджено адміністративні межі Ірпінського регіону разом з адміністративними межами селища Гостомель, яке входило до складу міста Ірпінь. Зазначені рішення не скасовані та є чинними.

Рішенням Гостомельської селищної ради від 21 вересня 2006 року № 159-08-V затверджено проект генерального плану селища Гостомель, що розроблявся в складі Генерального плану Ірпінського регіону. Відповідно до затвердженої містобудівної документації та згідно з викопіюванням з бази даних державного земельного кадастру «ПК АС «Ведення чергового кадастрового плану» селища Гостомель» території на вулицях Київській та Щорса входять до складу території Гостомельської селищної ради і межують із селищем Коцюбинське.

Крім того, перебування спірної земельної ділянки в межах селища Гостомель підтверджується Перспективним планом формування територій громад Київської області, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 листопада 2015 року № 1206-р.

Апеляційний суд зазначеного не врахував, не перевірив, чи знаходиться спірна земельна ділянка в межах населеного пункту селища Гостомель, у чиєму розпорядженні перебуває ця ділянка, чи має право Кабінет Міністрів України розпоряджатися нею. Отже, фактично апеляційний суд не з'ясував, чи порушені права держави в особі саме Кабінету Міністрів України оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування та видачею на його підставі державного акта на право власності на цю земельну ділянку, а також її подальшим відчуженням.

Апеляційний суд не звернув увагу на те, що відведення спірної земельної ділянки у власність погоджено установами, отримання дозволу яких передбачено законом, проведеною державною експертизою не встановлено порушень законодавства при виготовленні такого проекту землеустрою.

Отже, Верховний Суд встановив, що висновки апеляційного суду, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами селища Гостомель Київської області та відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, а тому її передано у приватну власність з незаконною зміною цільового призначення, є передчасними.

Наведене свідчить про те, що апеляційний суд належним чином не визначив характер спірних відносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Одночасно Верховний Суд врахував, що у матеріалах справи відсутнє оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування, яке визнано апеляційним судом недійсним.

Оцінка аргументів касаційних скарг щодо застосування позовної давності

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»

(далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (§ 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; § 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» передбачає форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримання захисту за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка була чинною до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, які покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це законом особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Задовольняючи вимоги апеляційної скарги першого заступника прокурора Київської області, апеляційний суд не дослідив питання, коли Кабінету Міністрів України, в інтересах якого подано позову, стало чи могло стати відомо про порушення його прав, а отже, не встановлено момент початку перебігу позовної давності у цій справі та не вирішено питання про наявність чи відсутність підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Зважаючи на наведений аналіз норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також необхідність дослідження доказів та встановлення фактичних обставин справи для їх правильного застосування, Верховний Суд зробив висновок про доцільність та обґрунтованість направлення справи на новий апеляційний розгляд для дослідження та вирішення питання про наявність підстав для звернення з позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, а також про застосування позовної давності, про що відповідачами заявлено у суді першої інстанції.

Щодо забезпечення єдності судової практики

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Згідно з частиною другою цієї статті Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, ? як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснює інші повноваження, визначені законом.

Зважаючи на наведене, з метою забезпечення сталості та єдності судової практики, однакового застосування норм права, Верховний Суд під час ухвалення рішення у цій справі врахував правові висновки суду касаційної інстанції (ухвалені у подібних правовідносинах), наведені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 367/3877/15-ц (провадження № 61-1693св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 367/4665/15-ц (провадження № 61-2491св18), від 13 червня 2018 року у справі № 367/3381/15-ц (провадження № 61-19174св18), від 11 липня 2018 року у справі № 367/3255/15-ц (провадження № 61-19914св18), від 25 липня 2018 року у справі № 367/3485/15-ц (провадження

№ 61-20402св18).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно дослідити та вирішити питання про наявність підстав для звернення з позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, а також про застосування позовної давності, про що відповідачами заявлено у суді першої інстанції.

Керуючись статтями 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційні скарги ОСОБА_2 та Гостомельської селищної ради Київської області задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

Д. Д. Луспеник

С. О. Погрібний