_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 520/4192/18

Провадження № 2/520/936/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

11.02.2019 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

               головуючого – судді Калініченко Л.В.

               при секретарі – Кириковій О.О.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору –

Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради,

про визнання права власності в порядку спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач – ОСОБА_1 10 квітня 2018 року звернулась до Київського районного суду міста ОСОБА_5 из позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності на ј частку квартири №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-мі поверсі житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі в порядку спадкування за законом після смерті дочки – ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року.

В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що вона є матір’ю – ОСОБА_6. Її дочка з 21.12.2005 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_3, та мають спільного сина ОСОБА_3.

07 березня 2014 року померла ОСОБА_6, після смерті якої відкрилась спадщина.

Спадкоємцями до майна померлої є: її чоловік – ОСОБА_3, син померлої ОСОБА_7, батько померлої ОСОБА_8 та матір померлої - ОСОБА_1

В подальшому, як стверджує позивачка, спадкоємці звернулись до приватного нотаріуса ОМНО ОСОБА_5 з заявами про прийняття спадщини, на підставі якої було відкрито спадкову справу до майна ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року.

ОСОБА_3 відмовився від отримання спадщини на користь сина ОСОБА_9, а ОСОБА_8 відмовився на користь ОСОБА_1

Надалі приватним нотаріусом були видані ОСОБА_1 та ОСОБА_9 свідоцтва про прийняття спадщини за законом на 1/8 частку за кожним квартири АДРЕСА_1.

В подальшому, як стверджує позивачка, їй стало відомо, що чоловік померлої ОСОБА_3 на час відкриття спадщини померлої ОСОБА_6 приховав факт наявної спільної сумісної власності подружжя, а саме факт того, що 22 березня 2010 року ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з померлою ОСОБА_6, уклав договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: м. Одеса, мкр. «Д» Південний, АДРЕСА_2, загальною площею 40,59 кв. м.

22 березня 2010 року за актом прийому-передачі майнових прав ОСОБА_3 було передано майнові права на вказану квартиру.

12 листопада 2015 року після смерті ОСОБА_6, за актом прийому-передачі квартири №135 ОСОБА_3 отримав у власність однокімнатну квартиру №135, загальною площею 42,50 кв. м., розташовану на 16-му поверсі житлового будинку №59/9 по вул. Академіка Вільямса в м. Одесі (будівельна адреса: м. Одеса, мкр. «Д» Південний, АДРЕСА_2).

Як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно - 16.11.2017 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на вказану квартиру.

Оскільки договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: м. Одеса, мкр. «Д» Південний, АДРЕСА_2, загальною площею 40,59 кв. м., було укладено на час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у шлюбі, тому позивачка вважає, що вона відноситься до спільної сумісної власності подружжя.

Тобто, на праві спільної сумісної власності подружжя померлій ОСОБА_6 належить 1/2 частина квартири № 135, загальною площею 42,50 кв. м., розташовану на 16- му поверсі житлового будинку № 59/9 по вул. Академіка Вільямса у м. Одесі, яка входить до складу спадкового майна та підлягає спадкування позивачем та сином померлої - ОСОБА_9

На підставі вищевикладеного, позивач просить суд визнати за нею право власності на ј частку зазначеної квартири в порядку спадкування за законом після смерті дочки ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року, у зв’язку з чим звернулась до суду з відповідним позовом.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою Київського районного суду міста ОСОБА_5 від 11 квітня 2018 року вказану позовну заяву залишено без руху, надано позивачеві строк терміном в десять днів з дня отримання копії ухвали суду для усунення недоліків поданої заяви.

17 квітня 2018 року до суду надійшла заява від представника позивача на усунення недоліків поданої заяви.

Дослідивши надані до суду документи, судом встановлено, що позивачем усунуті недоліки поданої заяви у відповідності до ухвали Київського районного суду міста ОСОБА_5 від 11 квітня 2018 року.

Відповідно до ч.1 ст.30 ЦПК України, позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою.

Спір між сторонами по справі виник з приводу нерухомого майна, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Вільямса, буд. 59/9, що територіально відноситься до Київського району міста Одеси, а від так суд вважає, що справа підсудна Київському районному суду м. Одеси.

Ухвалою Київського районного суду міста ОСОБА_5 від 23 квітня 2018 року прийнято до розгляду в порядку загального позовного провадження та відкрито провадження по цивільній справі за вказаною позовною заявою, призначити дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

Тієї ж дати, Київським районним судом міста ОСОБА_5 постановлено ухвалу. якою вжито заходи забезпечення позову по цивільній справі №520/4192/18, а саме: накладено арешт на ј частку квартири №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Вільямса, буд. 59/9, яка належить на праві власності ОСОБА_3.

29 жовтня 2018 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача ОСОБА_3, в якому останній просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1, посилаючись на те, що останньою не підтверджено належними доказами, що грошові кошти, які були сплачені на виконання умов договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, на підставі чого в подальшому він отримав у власність однокімнатну квартиру №135, загальною площею 42,50 кв. м., розташовану на 16-му поверсі житлового будинку №59/9 по вул. Академіка Вільямса в м. Одесі, були набуті саме подружжям: ОСОБА_3 та ОСОБА_6 та є спільним майном подружжя, а відтак вказана квартира не входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_6

03 грудня 2018 року судом було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила суд у задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи - Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради в судове засідання не з’явився, про дату, час і місце проведення якого повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Заслухавши пояснення представників сторін по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов ОСОБА_1 не підлягаючим до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 є батьками ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії І-ЖД №473048.

22 жовтня 2005 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Київського районного управління юстиції м. Одеси був зареєстрований шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_3, про що 22 жовтня 2005 року складено відповідний актовий запис №1003, у зв’язку з чим ОСОБА_10 змінила прізвище на «Сватенко», що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії І-ЖД №017665.

За період перебування у шлюбі у ОСОБА_3 та ОСОБА_6 народився син – ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, актовий запис №342, що підтверджується свідоцтвом про народження серії І-ЖД №377106.

07 березня 2014 року у віці 39 років ОСОБА_6 померла, про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті ОСОБА_5 реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції 09 березня 2014 року складено актовий запис №2661, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-ЖД №366971.

Статтею 1220 ЦК України встановлено, що внаслідок смерті особи або оголошення її померлою відкривається спадщина, часом відкриття якої є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Згідно зі ст. 1216 ЦК України, спадкування є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

У відповідності з ч. 1 ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини, з умовою чи із застереженням.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна, як те передбачено ст. 1299 ЦК України.

Отже вбачається, що внаслідок смерті ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року, відкрилась спадщина на належне їй за час життя майно, спадкоємцями першої черги до майна якої за законом є: її батько - ОСОБА_8; матір – ОСОБА_1, чоловік – ОСОБА_3, син – ОСОБА_9.

16 березня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 діючи в інтересах ОСОБА_9 звернулись до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року.

Також судом встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від прийняття своєї частки спадщини до майна померлої ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року, на користь свого сина – ОСОБА_9, а ОСОБА_8 відмовився на користь своєї дружини – ОСОБА_1

Отже спадкоємцями до майна ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року, є дві особи: її матір – ОСОБА_1 та син – ОСОБА_9

В подальшому в березні 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 були видані свідоцтва про право на спадщину законом на ім’я ОСОБА_1 та ОСОБА_9, відповідно до якого кожному належить по 1/8 частки квартири АДРЕСА_1, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року.

Також, з наданих до суду доказів судом встановлено, що в період перебування у шлюбі з ОСОБА_6, ОСОБА_3 22 березня 2010 року було укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Жилстрой» договір купівлі-продажу майнових прав №71/36, за умовами якого ТОВ «Альянс-Жилстрой» відчужує, а покупець – ОСОБА_3 придбає майнові права на однокімнатну квартиру №135, загальною площею 40,59 кв.м., розташовану в об’єкті будівництва – 16ти поверховому 1-но секційному житловому будинку №36 в мкр. Южний «Д», вул. Люстдорфська дорога, 36 в місті Одесі.

Пунктами 5.1, 5.2 зазначеного договору встановлено, що вартість майнових прав на квартиру складає 263835 гривень. Покупець сплачує продавцю вартість майнових прав на квартиру на протязі двох банківських днів з часу підписання цього договору.

22 березня 2010 року між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Жилстрой» було укладено акт прийому-передачі майнових прав, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв майнові права на однокімнатну квартиру №135, площею 40,59 к.м., розташовану в об’єкті інвестування на 16-му поверсі по будівельній адресі: м. Одеса, мкр. Южний «Д», вул. Люстдорфська дорога, 36.

Також судом встановлено, що після смерті ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року, 12 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Жилстрой» було укладено акт прийому-передачі майнових прав, за умовами якого продавець передає, а покупець приймає у власність однокімнатну квартиру №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-му поверс житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі, а також підтверджено, що сума інвестування ОСОБА_3 сплачена в повному об’ємі, що складає 263835 гривень 00 копійок.

В подальшому, 16 листопада 2017 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 від 22.03.2010, акту приймання-передачі від 22.03.2010 року, акту приймання-передачі від 12.11.2015 року, за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3.

Позивач вважаючи, що оскільки майнові права на зазначену квартиру були придбані та сплачені грошові кошти за неї в період шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а відтак Ѕ частка квартири входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення в справі «ОСОБА_7 проти України» від 05.04.2005р.).

Таким чином особа має право пред'явити до суду таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

За змістом ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У той же час, частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов не підлягаючим до задоволення з підстав невірно обраного позивачем способу захисту своїх прав та інтересів, а також необґрунтованістю вимог з огляду на наступне.

По-перше суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Прийняття спадщини – волевий акт, в якому знаходить своє вираження згода прийняти спадщину. Цей акт односторонній : він являє собою висловлювання тільки одної особи – спадкоємця, не вимагає участі чи згоди інших осіб.

Прийняття спадщини здійснюється шляхом:

- подання спадкоємцем, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, заяви нотаріуса або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини в строки передбачені ст. 1270 ЦК України (ч.1 ст. 1269 ЦК України);

- спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (ч.3 ст. 1268 ЦК України).

Нотаріус у своїй діяльності під час вчинення нотаріальних дій керується вимогами Закону України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством.

За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

Отже, особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, зокрема в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

Як вбачається з матеріалів справи позивач звернулася із заявою до нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, а саме щодо частки квартири АДРЕСА_1 та стосовно якої отримала свідоцтво про прийняття спадщини.

Щодо спадщини, яка складається з частки квартири - №135 в будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі, яку позивач вважає такою, що входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року, позивач не зверталась до нотаріуса, не повідомляла про таке майно, не надавала відповідних документів, не отримувала нотаріальної відмови, оскільки матеріали справи таких доказів не містять та позивачем до суду не надано.

З урахуванням вищенаведених вимог закону та відповідних роз'яснень, суд приходить до висновку про відсутні підстави позивача для звернення до суду з відповідним позовом про визнання права на спадщину.

По-друге суд зазначає, що для розгляду заявлених позивачем вимог щодо визнання права власності на частку квартири №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-мі поверсі житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року, слід встановити чи набула право власності ОСОБА_6 за час життя на зазначене майно та чи є вказане майно спільною сумісною власністю подружжя.

Так, судом встановлено, що за час перебування у шлюбі з померлою ОСОБА_6, 22 березня 2010 року ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: м. Одеса, мкр. «Д» Південний, АДРЕСА_2, загальною площею 40,59 кв. м., на виконання якого сплатив грошові кошти, виконавши умови договору та 12 листопада 2015 року після смерті ОСОБА_6, за актом прийому-передачі квартири №135 ОСОБА_3 отримав у власність однокімнатну квартиру №135, загальною площею 42,50 кв. м., розташовану на 16-му поверсі житлового будинку №59/9 по вул. Академіка Вільямса в м. Одесі.

Відповідно до вимог ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст.372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст.61 СК України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11).

Зі змісту п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), та якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Стаття 1216 ЦК України передбачає, що спадкування є перехід прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з листом Вищого спеціалізованого суду України від 16 травня 2013 року за №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» - якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини.

Як вже встановлювалось судом, ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на спірну квартиру №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-мі поверсі житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі, 16.11.2017 року, тобто після смерті своєї дружини ОСОБА_6, померлої 07.03.2014 року.

Отже, до моменту першочергової реєстрації зазначеної квартири, існували лише майнові права на неї, у відповідності до виконаного договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 від 22 березня 2010 року, а відтак ОСОБА_6 набула на день смерті лише майнові права на спірну квартиру, саме які входили до спадкового майна.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позивачем по справі вимоги щодо оспорення свідоцтва отриманого ОСОБА_3 та скасування проведеної державної реєстрації права власності за відповідачем на спірну квартиру не заявлялись, а тому не були предметом розгляду в цій справі.

На підставі вищевикладеного, суд доходить до висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не вірно обрано спосіб захисту порушених прав та інтересів, який передбачений чинним законодавством.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.   

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

 Відповідно до   ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов’язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю – змагальні документ, що стосуються прав   та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Аналізуючи в сукупності досліджені докази, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності на ј частку квартири №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-мі поверсі житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі в порядку спадкування за законом після смерті дочки – ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року – задоволенню не підлягають.

Згідно з ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п.79 рішення Європейського суду з прав людини (справа «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (Заява №33949/02), відповідно до прецедентної практики Суду заявник має право на відшкодування витрат, тільки якщо буде доведено, що вони були необхідні та фактично понесені, а також є обґрунтованими за розміром.

Оскільки позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають, підстави для відшкодування судових витрат відсутні.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 6, 13, 76-82, 89, 141, 263-265, 352, 354, п. 15.5 Перехідних положень Розділу ХІІІ ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3) до ОСОБА_3 (місце проживання: 65088, АДРЕСА_4), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради (місцезнаходження: 65114, м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 9), про визнання права власності на ј частку квартири №135, загальною площею 42,50 кв.м., розташовану на 16-мі поверсі житлового будинку №59/9 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі в порядку спадкування за законом після смерті дочки – ОСОБА_6, померлої 07 березня 2014 року – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 15 лютого 2019 року.

       Головуючий                                                Калініченко Л. В.