ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1651/19 Справа № 175/2764/17 Суддя у 1-й інстанції - Ребров С.О. Суддя у 2-й інстанції - Варенко О. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2019 року        колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – Варенко О.П.,

суддів – Лаченкової О.В., Свистунової О.В.,

за участю секретаря Василенко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення,

В С Т А Н О В И Л А:

       У липні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що їй на праві власності згідно свідоцтву про право на спадщину за заповітом від 15 вересня 1998 року належить домоволодіння № 67 по вул. Красносільській в селі Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області. З 2005 року вона почала бачитися з відповідачем ОСОБА_1, якого знала з дитинства. Через деякий час відповідач запропонував їй жити разом. Вона погодилася на пропозицію відповідача, так як самій було важко жити та доглядати будинок. З 2006 року відповідач з її згоди вселився в її будинок та вони почали спільно мешкати. З березня 2014 року вона припинила спільне проживання з відповідачем та просила його, щоб він залишив будинок на підставі постійних сварок та конфліктів. Але він залишався проживати в будинку. Відповідач часто погрожує їй фізичною розправою. В зв'язку з тим, що відповідач порушує правила співжиття, створює неможливі умови для проживання власника в будинку, просила суд виселити відповідача з її будинку без надання іншого житлового приміщення.

       Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року позовні вимоги задоволено.

       Виселено ОСОБА_1 з будинку № 67 по вул. Красносільській (Українській) в с.Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання судових витрат.

       Не погодившись з таким рішенням,  відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідач більше 10 років проживає разом із позивачем у домоволодінні № 67 по вул. Красносільській в селі Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області, він зробив значний вклад у благоустрій домоволодіння, здійснив ремонт та придбав побутову техніку. Апелянт зазначає, що жодних підстав для його виселення згідно ст.116 ЖК України матеріали справи не містять, порушень прав позивача на володіння її майном ним не здійснюється.

       Передбаченим ст.360 ЦПК України правом на подання відзиву позивач не скористалась.

       Вислухавши учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

       Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, керуючись ст.ст.317, 321, 391 ЦК України, виходив з того, що домоволодіння № 67 по вул. Красносільській (Українській) в с.Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області належить позивачу на праві власності на законних підставах, відповідач своїми діями створює перешкоди в реалізації нею в повному обсязі прав та охоронюваних законом інтересів, як власника зазначеного майна, тому підлягає виселенню.

       Однак колегія суддів не може погодитись з такими висновками з огляду на наступне.

       Згідно ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

       Судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності згідно свідоцтву про право на спадщину за заповітом від 15 вересня 1998 року належить домоволодіння № 67 по вул. Красносільській в селі Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області.

       З 2006 року ОСОБА_1 зі згоди позивача вселився в її будинок, сторони перебуваючи у близьких стосунках, почали проживати разом та вести спільне господарство.

       З березня 2014 року між сторонами почалися конфлікти та позивач поставила питання про виселення відповідача, на що він добровільно не погоджувався.

       Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

        В силу ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

        Відповідно ч.1 ст.116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

       Тобто для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

       Під систематичністю розуміється вчинення двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи були застосовані заходи попередження, громадського впливу. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

       Згідно матеріалів справи, у вересні 2016 року було складено адміністративний протокол відносно ОСОБА_1 за ч.1 ст.1732 КУпАП, після цього позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів щодо погроз на її адресу з боку ОСОБА_1, однак згідно повідомлень Дніпровського районного відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області її заяви не були внесені до ЄРДР, що свідчить про відсутність систематичності порушень правил співжиття з боку відповідачата підстав для застосування положень ст.116 ЖК УРСР.

       Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення  та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

       Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проживав та вів спільне господарство разом із ОСОБА_2 у домоволодінні № 67 по вул. Красносільській (Українській) в с. Олександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області, понад 10 років, що у розумінні статті 8 Конвенції є триваючим зв'язком особи з конкретним місцем постійного проживання та достатньою підставою для того, щоб уважати таке житло постійним місцем проживання відповідача. За цей час відповідач зробив значний грошовий та фізичний вклад у благоустрій домоволодіння, власними руками здійснив його ремонт та переобладнання, придбав побутову техніку.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50).

       З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що виселення ОСОБА_1 є невиправданим втручанням в приватну сферу особи та не є нагальною суспільною необхідністю для застосування такого обмеження права на повагу до житла. В правовому суспільстві є недопустимим свавільне виселення особи із житлового приміщення, тому рішення суду першоїі інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

       Згідно вимог ст.141 ЦПК, з ОСОБА_2 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 057,20 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року — скасувати і ухвалити нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 057,20 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: О.П.Варенко

Судді: О.В.Лаченкова

                                                                                                                                                                                                                                                  ОСОБА_3