Справа № 161/1090/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Ковтуненко В.В.

Провадження № 22-ц/802/66/19 Категорія: 26 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2019 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Карпук А.К., Русинчука М.М.,

з участю:

секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

представника позивача- Кузіна Є. В.,

представника відповідача- Кушнірука А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 червня 2016 року,

в с т а н о в и в:

У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «ПриватБанк») звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, мотивуючи вимоги тим, що між ПАТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_1 12 грудня 2006 року був укладений кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язувався надати позичальнику кредит у розмірі 200000,00 грн на термін до 25 червня 2009 року, а позичальник зобов'язувався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.

Для забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки.

Оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, позивач просив стягнути в солідарному порядку з позичальника і поручителя 176 371, 17 грн заборгованості з оплати процентів за користування кредитом та 264 489,35 грн пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за кредитним договором та судові витрати по справі.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 червня 2016 року в позові ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 19 вересня 2016 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 червня 2016 року скасовано в частині відмови у позові до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення вимог позивача. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 176371 грн 17 коп. заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 176 371 грн 17 коп. нарахованої банком пені за несвоєчасне виконання кредитних зобов'язань та 13 887 грн 11 коп. судових витрат. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення Апеляційного суду Волинської області від 19 вересня 2016 року в частині задоволених позовних вимог і справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині залишено без змін рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 червня 2016 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Волинської області від 19 вересня 2016 року.

Отже, рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку переглядається лише в скасованій частині постанови апеляційного суду від 19 вересня 2016 року, оскільки в іншій частині рішення суду першої та апеляційної інстанції касаційним судом визнано законним та обгрунтованим.

Згідно з ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, який підтримав апеляційну скаргу і просив рішення скасувати та позов задовольнити повністю, і представника відповідача, який заперечив проти апеляційної скарги та просив рішення залишити в силі, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що 13 грудня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № UAH343. Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору ПАТ КБ «ПриватБанк» надало ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 200 000 грн на строк до 10 грудня 2009 року включно під 21 % річних. ОСОБА_1 зобов'язався повернути суму кредиту, проценти та винагороди, однак виконав свої зобов'язання повністю лише в частині повернення суми кредиту.

Відповідно до п.2.1.1 кредитного договору банк зобов'язався відкрити для надання кредиту позичковий рахунок, особовий рахунок по відсотках та рахунок для комісії.

29 січня 2013 року ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення заборгованості за тілом кредиту, повністю погасивши борг за цією складовою кредитної заборгованості.

Таким чином, банк пред'явив позов до позичальника лише щодо основної вимоги - процентів за користування кредитом та додаткової вимоги - пені. З розрахунку позивача вбачається, що сума боргу за тілом кредиту погашена у повному обсязі, а останні платежі за відсотками за користування кредитом та пенею були внесені відповідачем 13.05.2009 року.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.

Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Із матеріалів справи та наданих у суді апеляційної інстанції письмових пояснень вбачається, що 25 серпня 2009 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подавався позов до відповідача про звернення стягнення на іпотечне майно в рахунок дострокового погашення заборгованості за кредитним договором станом на 29 квітня 2009 року, що підтверджується долученою копією позовної заяви з відміткою суду від 25.08.2009 р. у справі за №2-4957/10. Тобто банк заявляв вимогу до ОСОБА_1 про дострокове погашення заборгованості за рахунок іпотечного майна, що передбачено умовами пункту 2.3.1(а), 2.3.6 кредитного договору.

Отже, банк, скориставшись своїм правом на дострокове стягнення кредиту, в односторонньому порядку змінив строк виконання договору, подавши позов до суду 25.08.2009 року.

Звертаючись у січні 2016 року до суду з даним позовом, банк просив стягнути заборгованість за кредитним договором, яка виникла за період по січень 2016 року та складається із суми простроченої заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом - 176 371,17 грн та 264 489,35 грн пені за несвоєчасне виконання кредитних зобов'язань.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Разом з тим, підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.

В оцінці дій сторін та відповідних їм правових наслідків апеляційний суд застосовує правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку про відсутність у банку правових підстав нараховувати передбачені договором проценти та неустойку з 25.08.2009 року.

Отже, за вказаний період кредитор має право лише на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, однак таких вимог банк не заявляв.

Як видно з розрахунку заборгованості та виписки з особового рахунку позичальника, станом на 25 серпня 2009 року у ОСОБА_1 була заборгованість за тілом кредиту 156 086,73 грн, за процентами - 35 076,37 грн., за пенею - 4188,86 грн.

Таким чином, до стягнення з відповідача належала зазначена вище сума заборгованості. Однак тіло кредиту відповідачем повністю погашено 29.01.2013 року, що підтверджено матеріалами справи і самим позивачем.

Отже, виходячи з наведеного, суд доходить висновку, що проценти у сумі 141294,80 грн (із розрахунку: 176371,17 грн -35076,037 грн) та пеня в сумі 260300,49 грн (із розрахунку: 264489,35 грн - 4188,86 грн) не підлягають до стягнення з позичальника на підставі ст. ст. 1048, 1050 ЦК України у зв'язку з нарахуванням цих сум за період поза межами строку кредитування.

Разом з тим, загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).

Відповідно до пункту 4.7 кредитного договору сторони обумовили, що строк позовної давності за вимогами про стягнення кредитної заборгованості, в тому числі тіла кредиту, винагороди, неустойки - пені, штрафів, встановлено тривалістю у 5 років.

Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Останні платежі за процентами і пенею здійснено 13.05.2009 року.

Як встановлено в суді та визнавалося представниками обох сторін, сума 2500 грн., яка зазначена у розрахунку банку як сплачена 25.06.2011 року на погашення боргу за пенею, не свідчить про переривання строку позовної давності, оскільки вона вказана помилково, що видно із виписки по рахунку, де виправлено цю помилку і зазначено про зарахування її на тіло кредиту, а не як пеню.

Отже, строк позовної давності за відсотками, нарахованими на тіло кредиту станом на 25.08.2009 року, минув 25.08.2014 року.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки.

Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом.

Таким чином, строк позовної давності за нарахованою на відсотки пенею минув у відповідності до ст. 266 ЦК України у зв'язку зі спливом строку позовної давності щодо стягнення самих відсотків, як основної позовної вимоги.

Зважаючи на наведене, неустойка в сумі 4188,86 грн як і проценти в сумі 35076,037 грн за договором, нараховані станом на 25.08.2009 року, також не підлягають стягненню у зв'язку з пропуском строків позовної давності, про що було заявлено стороною у справі в суді першої інстанції. Отже, у стягненні процентів і пені, нарахованих до 25 серпня 2009 року, слід відмовити у зв'язку із пропуском строку звернення до суду, а у стягненні процентів і пені за період після закінчення строку кредитування, тобто з 26.08.2009 року - за безпідставністю.

Частинами 1, 2 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 червня 2016 року в даній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати і в позові відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді