АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/193/19Головуючий по 1 інстанції

Категорія : Кімстачов О. С.

Доповідач в апеляційній інстанції

Бондаренко С. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2019 року апеляційний суд Черкаської області в складі:

суддів Бондаренка С. І., Вініченка Б.Б., Храпка В.Д.

за участю секретаря Чуйко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року, ухваленого під головуванням судді Кімстачова О.С., у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ «Ощадбанк» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Ощадбанк» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 05 грудня 2006 року він уклав з банком договір відновлювальної кредитної лінії № 9542, згідно з яким банк мав надати кредитні кошти, призначені для використання на споживчі цілі.

Зміст спірного договору суперечить вимогам ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ні перед укладенням договору, ні протягом його дії, відповідач не повідомив позивача в письмовій формі про умови надання кредиту, та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування. Всупереч вказаній статті цього Закону перед укладенням договору про надання споживчого кредиту банк не повідомив позивача як споживача кредитних коштів письмово про форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями, чим було порушено право споживача на свободу вибору продукції (підпункт «а» ст. 21 Закону).

У договорі банк наділив себе великою кількістю прав, обмеживши в них позичальника, та за порушення умов договору відповідальність передбачена лише для позичальника, чим порушується принцип рівності сторін договору. Продукція, надана банком (валютний кредит), є небезпечною для майнових інтересів позивача, так як є схильною до різких і значних коливань своєї вартості, криє в собі ризик для його майна.

Пунктами 1.5.2., 1.5.2.1., 1.5.2.2. та 1.2.2.3. кредитного договору передбачена можливість односторонньої зміни банком відсоткової ставки. Також дискримінацією є те, що в разі незгод позичальника із підняттям відсоткової ставки, вважається що банк вимагає дострокового повернення кредиту (п.1.5.2.3).

У порушення вимог ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» позивачу з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме: стійкої вартості оплати за кредит.

Однією з несправедливих умов договору є те, що банк має право вимагати від позичальника достроково повернути суму кредиту в цілому, або у визначеній банком частині, що фактично неможливо виконати, так як кредит береться з метою його використання на певні цілі, а споживач повертає його частинами на протязі всієї дії договору.

Крім того, в договорі не має відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, а також відсутній графік погашення кредиту. Договір не містить порядку зміни договору, який враховував би інтереси споживача, не містить умови про порядок припинення договору, що є суттєвими умовами.

Визнаючи недійсним кредитний договір, слід визнати недійсним і договір іпотеки, який є похідним від головного договору.

На підставі викладеного, позивач просив визнати недійсними договір відновлювальної кредитної лінії №9542 від 5 грудня 2006 року та іпотечний договір №9542 від 5 грудня 2006 року.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права в частині застосування строку позовної давності, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідач не подавав заяви про застосування строку позовної давності, а тому він був застосований судом неправомірно.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 25 липня 2017 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року вказану ухвалу апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення виходячи з наступного.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позов є обґрунтований але позивач пропустив строк позовної давності.

Проте, суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком районного суду виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.(ч.4 статті 267 ЦК України)

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Разом з тим, як вбачається зі змісту заперечень відповідача, він не просив застосувати строк позовної давності відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України, а лише послався на його існування.

У матеріалах справи відсутня заява відповідача про застосування позовної давності, а загальне посилання у запереченнях на норми статей 256, 257, 261 ЦК України без зазначення волевиявлення про застосування позовної давності, не є відповідною заявою, тому суд першої інстанції помилково прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності.

В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 05 грудня 2006 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 9542, згідно з яким банк зобов'язався надати позичальнику на умовах цього договору кредит в сумі 46500 доларів США, а позичальник зобов'язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13 % річних, комісійні винагороди та інші платежі, в порядку, на умовах та в строки визначені кредитним договором.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що кредит надається на споживчі потреби окремими частинами (траншами) за відновлювальною кредитною лінією, у період до 05 грудня 2007 року.На дату закінчення вказаного періоду визначається сума фактичної заборгованості за кредитом, яка підлягає погашенню щомісячно рівними частинами до 25 числа кожного місяця з відповідним зменшенням ліміту кредиту, починаючи з січня місяця 2008 року, остаточним терміном повернення кредиту є 05 грудня 2011 року.

26 серпня 2008 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору відновлюваної кредитної лінії, за умовами якої сторони домовилися збільшити розмір плати за користування кредитом з 13 % до 14,5 % річних у пункті 1.1 договору.

08 липня 2010 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до договору, якою змінили пункт 1.2, передбачивши в ньому суми щомісячних платежів у доларах США і визначивши остаточний термін повернення кредиту 04 грудня 2014 року; пункт 1.5.1.1 - визначивши в ньому збільшену процентну ставку - 14,5 % річних на період з дня видачі кредиту і до моменту закінчення строку, на який було надано кредит; та пункт 1.5.1.3 в частині дати останньої сплати процентів.

05 січня 2011 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 3 до договору, якою змінено пункти 1.2, 1.5.1.3 щодо строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту, зокрема, остаточним терміном повернення кредиту встановлено 04 грудня 2014 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 05 грудня 2006 року між сторонами було укладено іпотечний договір № 9542, відповідно до умов якого позивач передав банку в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

26 серпня 2008 року та 09 липня 2010 року сторони уклали додаткові угоди № 1 та № 2 до іпотечного договору № 9542 від 05 грудня 2006 року відносно строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що договір відновлювальної кредитної лінії № 9542 від 05 грудня 2006 року порушує вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 14 своєї постанови № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив судам, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).

Загальний порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України.

До принципово важливих складових цієї процедури відносяться зміст та форма договору, спосіб, місце укладення.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з надання споживчого кредиту, здійснюється на підставі положень ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у Законі України «Захист прав споживачів».

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 своєї постанови № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив судам, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній станом на 05.12.2006, тобто на час укладення спірного договору), перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 11 зазначеного Закону у разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23цього Закону.

На виконання даних вимог Закону 28 листопада 2006 року відповідач надав позивачу повідомлення про умови кредитування, яке підписане позивачем, та відповідно до якого останній підтвердив, що він ознайомлений з усіма наявними в установі ВАТ «Ощадбанк» умовами кредитування, з коротким описом відмінностей між ними, отримав всі необхідні роз'яснення і зобов'язується використати кредитні кошти які можливо надасть йому банк, на зазначені в цьому повідомленні цілі, тобто для споживчих потреб, що підтверджується копіями відповідних повідомлень (а. с.41,68). В укладеному сторонами договорі відновлювальної кредитної лінії визначені всі умови кредитування, зокрема, розмір наданого кредиту, строк, на який наданий кредит, порядок його надання та повернення, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов'язки позикодавця і позичальника, відповідальність сторін.

Між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди до цього договору, зокрема, щодо погодження строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту.

Підписуючи кредитний договір, ОСОБА_3 погодився з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту саме в доларах США, а не в національній валюті України, в подальшому погашав кредитну заборгованість протягом тривалого часу й не заявляв жодних претензій з приводу того, що йому незрозумілі умови кредитного договору.

В матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до банку з приводу роз'яснень положень договору чи надання йому іншої інформації з приводу виконання зобов'язань. Таким чином, слід вважати, що сторони під час укладення договору дійшли згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору.

Позивачем не доведено укладення кредитного договору на умовах, що обмежують його права, як споживача.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання, тобто не може існувати самостійно.

Враховуючи те, що у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору відновлювальної кредитної лінії № 9542 від 05 грудня 2006 року належить відмовити, то і вимога про визнання недійсним похідного договору щодо забезпечення основного зобов'язання, задоволенню не підлягає.

У зв'язку з наведеним рішення суду підлягає скасуванню та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з вказаних вище мотивів.

Керуючись ст. ст. 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково , а рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року - скасувати.

Ухвалити нове рішення яким:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ «Ощадбанк» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складений 24 січня 2019 року.

Судді