КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№22-ц/824/1665/19 Головуючий у 1 інстанції - Єременко В.М.

Унікальний №355/680/17 Доповідач - Панченко М.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2019 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі:

судді-доповідача - Панченка М.М.

суддів - Слюсар Т.А., Волошиної В.М.

при секретарі - Кемському В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_4, на рішення Баришівського районного суду Київської області від 29 травня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, штрафних санкцій та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 і просив ухвалити рішення, яким стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 330.000 грн. за договором позики, укладеного сторонами 10.01.2014 року.

Зазначив, що відповідач отримав у нього указану суму на строк до 10.07.2014 року, однак по закінченні терміну дії договору позики відмовляється добровільно повертати борг.

Крім того, позивач вважає, що в силу ст.258 ЦК України та п.5 договору, відповідач зобов»язаний сплатити позивачу пеню у розмірі 1.204.500 грн.

Також, позивач, посилаючись на ст.625 ЦК України, просить стягнути відсотки у сумі 28.560 грн.82 коп., та збільшити розмір боргу з урахуванням інфляції на 259.532 грн.39 коп.

Всього,таким чином, позивач вимагає стягнути з відповідача борг у розмірі 1.822.539 грн.21 коп.

17.04.2018 року указана справа об»єднана в одному провадженні зі справою за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання вище зазначеного договору позики недійсним, з тих підстав, що її чоловік ОСОБА_5, отримуючи спірну позику, діяв без погодження з нею, як дружиною.

Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 29 травня 2018 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 задоволено частково/т.2 а.с.203-205/.

Судовим рішенням стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики, що складає - 330.000 грн., як розмір позики, 250.000 пені, 28.560грн.82 коп., як 3% річних, та 259.532 грн.39 коп., як інфляційні втрати, а всього, у сумі 868.093 грн.21 коп.

В решті позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

В зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, відмовлено.

В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Баришівського районного суду Київської області від 29 травня 2018 року в частині, згідно якої їй відмовлено у зустрічному позові, та постановити нове рішення про задоволення позову у цій частині, та відмовити в первісному позові ОСОБА_4 /т.2 а.с. 238-247/.

Скаржниця послалась на те, що висновок суду про відмову у задоволенні зустрічного позову ґрунтується на оціночному судженні судді.

Зазначала, що в силу ч.2 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

На думку скаржниці «дрібнй побутовий правочин» є оціночним поняттям, однак, враховуючи склад сім»ї ОСОБА_2 (багатодітна сім»я) та той факт, що виключно заробітна плата ОСОБА_5 є основним доходом сім»ї, укладення договору позики на суму 330.000 грн. не відноситься до категорії дрібного побутового.

ОСОБА_3, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Баришівського районного суду Київської області від 29 травня 2018 року, в частині, якій відмовлено у стягненні пені у сумі 954.500 грн., та задовольнити в цій частині позов у повному обсязі /т.2 а.с.215-219/.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.3 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).

Заслухавши доповідь по справі, пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_4 шляхом збільшення розміру стягнутої пені з боржника ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 до 330.000 грн., а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Як слідує з матеріалів справи і таке встановлено судом, 10.01.2014 року, відповідно до письмового договору позики, укладеного між ОСОБА_4, як позикодавцем, та ОСОБА_5, як позичальником, останній отримав безвідсоткову позику кошти у розмірі 330.000 грн. на термін до 10.07.2014 року /т.1 а.с.12/.

Факт отримання коштів у зазначеному розмірі підтверджується власноручною розпискою ОСОБА_5, виконаною в кінці тексту письмового договору укладеного сторонами.

Відповідно до ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до п.5 договору позики за порушення строку повернення суми позики боржник зобов»язаний сплатити пеню у розмірі 1% від несплаченої суми позики за кожен день прострочення.

А, згідно п.6 цього договору, в разі несвоєчасного повернення загальної суми позичених грошових коштів, позичальник зобов»язаний повернути суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції.

Таким чином, судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини позики, які регулюються ст.1046 ЦК України, згідно якої, одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов"язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов»язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст.530 ЦК України, якщо у зобов»язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Оскільки боржником на день закінчення дії договору, кошти не були повернуті, позивач 29.05.2017 року звернувся з даним позовом до суду, вимагаючи стягнути на свою користь заборгованість за тілом позики у розмірі 330.000 грн., а також - 3% річних у сумі 28.560 грн.82 коп., інфляційні втрати у сумі 259.532 грн.39 грн., а також пеню у сумі 1.204.500 грн., а всього, у сумі 1.822.539 грн.21 коп.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача кошти, які зазначені у позовній заяві, крім пені, яку вимагав позивач стягнути у розмірі 1.204.500 грн., стягнувши пеню у розмірі лише 250.000 грн.

Задовольняючи позов в частині стягнення відсотків за порушення термінів погашення позики, а також інфляційних втрат, суд першої інстанції, керуючись вимогами ст.1050 ЦК України обгрунтовано застосував ст.625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, а також суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції.

Колегія суддів вважає, що розрахунок заборгованості виконаний судом першої інстанції в частині нарахування основної заборгованості, відсотків та інфляційних втрат є правильним.

Доводи скаржника ОСОБА_4 в частині того, що суд безпідставно не задовольнив позов щодо стягнення пені у сумі 1.204.500 грн., колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного.

Згідно ч.3 ст.549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов»язання за кожен день прострочення виконання.

Так, задовольняючи частково позов в частині стягнення пені у розмірі 250.000 грн., колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір пені нижче утвореного боргу у сумі 330.000 грн., що випливає із змісту ч.3 ст.551 ЦК України, згідно якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин справи, які мають істотне значення.

Із аналізу зазначеної норми слідує, що стягненні пені (у випадку перевищення неустойкою розміру заборгованості), у розмірі меншому від розміру основного боргу - є недоцільним.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції щодо стягнення пені у розмірі 250.000 грн., та ухвалення в цій частині нового рішення про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 пені у розмірі 330.000 грн.

В частині апеляційної скарги позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_2 колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення з таких підстав.

Так, скаржниця посилається на те, що судом першої інстанції не враховано положення ч.2 ст.65 СК України, згідно якої при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя дружина, чоловік, має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Оскільки, на думку скаржниці ОСОБА_2, спірний договір позики на суму 330.000 грн. за своїми розмірами виходить за межі дрібного побутового, а також враховуючи, що їй про наявність цього договору стало відомо лише у 2017 році, вважає, що в силу ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України цей договір суперечить цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства, а тому є недійсним, як такий, що укладений без погодження з нею, як дружиною позичальника ОСОБА_5.

Не погоджуючись з указаними доводами скаржниці ОСОБА_2, колегія суддів виходить з того, що відсутність такої згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання договору укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 ст.3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч.2 ст.369 Ц України та ч.2 ст.65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Із аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв»язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Як встановлено судом, скаржниця ОСОБА_2 та позичальник за спірним договором ОСОБА_5, в період укладення спірного договору позики перебували у шлюбі.

При цьому, як встановлено судом, позивачу ОСОБА_4 не було відомо при наданні позики ОСОБА_5 чи отримав той згоду своєї дружини на отримання позики у розмірі 330.000 грн., оскільки в силу вище зазначених норм його контрагент по договору - позичальник ОСОБА_5, зобов»язаний був діяти добросовісно, тобто, взяти згоду на укладення договору позики у своєї дружини, скаржниці ОСОБА_2, і не зобов»язаний кредитор цікавитись, чи має місце така згода.

Крім того, колегія суддів вважає, що отримання позики особою, це не є тим самим, що і розпорядженням майном, а тому, посилання скаржниці ОСОБА_2 на ст.65 СК України, як на правову підставу для визнання недійсним спірного договору позики, є безпідставною.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги ОСОБА_2, та про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_4 шляхом скасування рішення в частині стягнутої пені з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 у сумі 250.000 грн. з ухваленням в цій частині нового рішення про стягнення пені в розмірі 330.000 грн.

Оскільки судом першої інстанції не було вирішене питання щодо відшкодування сплаченого позивачем ОСОБА_4 судового збору при зверненні з позовом до суду першої інстанції, колегія суддів вважає за правомірне стягнути з відповідача ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір у сумі 8.000 грн., а також стягнути судовий збір у сумі 670 грн., що відповідає в пропорційному відношенні задоволеній частині позовних вимог.

Керуючись ст.ст.374, 375, 376, 381-384,390, 141 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Апеляційну скарги ОСОБА_3, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_4, задовольнити частково.

Скасувати рішення Баришівського районного суду Київської області від 29 травня 2018 року в частині стягнення пені у сумі 250.000(двісті п»ятдесят)тис.грн., та постановити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 пеню у сумі 330.000(триста тридцять) тис. грн.

В решті рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір у сумі 8.670(вісім тис.шістсот сімдесят)грн.

Постанова набирає чинності з дня її прийняття, і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено 18 січня 2019 року.

Суддя-доповідач

Судді