Постанова

Іменем України

10 січня 2019 року

м. Київ

справа № 759/5039/16-ц

провадження № 61-27372св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Мазурик О. Ф., Кравець В. А.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Позовна заява мотивована тим, що на виконання виконавчого листа

№ 2-1741/12 виданого Печерським районним судом міста Києва 24 липня

2012 року на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва

від 21 листопада 2012 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 грошових коштів, було відкрито виконавче провадження. На момент звернення до суду із цим позовом вказане судове рішення залишається не виконаним, що порушує його права власності на присуджені до стягнення грошові кошти.

ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_5 на свою користь 3 % річних в сумі 531 643,28 грн та інфляційні витрати в сумі 4 532 578, 56 грн.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2017 року позовні вимоги залишено без задоволення.

Рішення суду мотивовано тим, що між сторонами не було жодних договірних правовідносин або ж грошового зобов'язання до винесення рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 листопада 2012 року. Оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження».

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 3 % річних в сумі 531 643,28 грн, інфляційні витрати у розмірі 4 532 578,56 грн та судовий збір у розмірі 14 469,00 грн.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Суд апеляційної інстанції вказав, що наявні підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України.

13 листопада 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 через засоби поштового зв'язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року та залишити в силі заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з урахуванням висновку Верховного Суду України, що викладений у постанові від 20 січня 2016 року

№ 6-2759цс15.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

У липні 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_4 надійшли пояснення до касаційної скарги, в яких просить рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року залишити в силі.

У своїх поясненнях, ОСОБА_4 звертає увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у цивільній справі

№ 686/21962/145-ц.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у поясненнях на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Судом встановлено, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 листопада 2012 року, що набрало законної сили 30 січня 2013 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та серед іншого стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 частину вартості спільного майна подружжя в сумі - 5 639 343,14 грн.

На виконання рішення суду 10 вересня 2013 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження про стягнення на користь позивача з відповідача грошових коштів в сумі 5 639 343,14 грн в рахунок відшкодування 1/2 частини вартості спільного майна подружжя.

На час звернення до суду з даним позовом, вказане судове рішення не виконано.

Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування вартості 1/2 частини спільного майна подружжя, підтверджених рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі

№ 686/21962/15-ц, відступаючи від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року справа № 6-2759цс15 та від

02 березня 2016 року справа № 6-2491цс15, дійшла таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й, зокрема, факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі

№ 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 листопада 2012 року, якенабрало законної сили 30 січня 2013 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 частини вартості спільного майна подружжя у розмірі 5 639 343,14 грн.

З огляду на те, що відповідач порушила вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. А тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України є правильним, відповідає вимогам норм матеріального права та висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові ввід 16 травня 2018 року за наслідками розгляду цивільної справи № 686/21962/15-ц.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня

2017 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

Враховуючи те, що касаційна скарга представника ОСОБА_5 -

ОСОБА_6підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховних Суд поновлює виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М.Коротун

М. Є.Червинська