Дата документу 16.01.2019 Справа № 310/8101/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №310/8101/17 Головуючий у 1 інстанції Дністрян О.М.

Провадження № 22-ц/807/484/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Воробйової І.А.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Бердянського міськрайоного суду Запорізької області від 01 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів, визнання недійсним договорів дарування,-

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів, визнання недійсним договорів дарування.

В обґрунтування позову зазначив, що 05 березня 2015 року між ним та відповідачем ОСОБА_5 був укладений договір позики шляхом складання боргової розписки, за змістом якої ОСОБА_5 отримав та зобов'язався повернути в строк до 01 липня 2015 року суму грошей, еквівалентну десяти тисячам доларів США, що станом на дату звернення з позовом складає 265200,00 грн.. Підтвердженням свого майнового стану та платіжної спроможності зазначав наявність у нього у власності нерухомого майна, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1, в якому він мешкав з родиною, та 1/2 частина трикімнатної квартири по АДРЕСА_2 в якій мешкала його матір.

На дату звернення до суду боргові зобов'язання відповідачем не виконані. Приблизно з 25 жовтня 2017 року боржник ОСОБА_5 став уникати зустрічей, не з'являвся за місцем роботи, за місцем проживання також ніхто не відкривав дверей. В той саме час батько відповідача в телефонній розмові зазначав, що він за дії свого сина не відповідає та не надавав пояснень з питань причини його відсутності та місця перебування. Також позивач зазначив, що за інформацією з державних реєстрів (інформаційна довідка №103399391 від 10.11.2017р.) йому стало відомо, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 два тижня тому відчужений ОСОБА_5 своїй матері - ОСОБА_6 - за договором дарування, який посвідчений 24.10.2017р. приватним нотаріусом. Крім того, з інформаційної довідки №103405664 від 10.11.2017р. йому стало відомо, що 1/2 частка квартири за адресою: АДРЕСА_2, також відчужений ОСОБА_5своєї матері ОСОБА_6 за нотаріально посвідченим договором дарування від 12.07.2017р..

Вважає, що відповідач - боржник ОСОБА_5, знаючи про настання строку повернення та для уникнення негативних наслідків (повернення боргу) подарував нерухомість своїй матері, тобто, на його думку, ці договори дарування не направлені на настання реальних правових наслідків і є фіктивними. ОСОБА_5 знав про свій обов'язок та порядок його виконання. Також зазначив, що з відповідачем ОСОБА_5 знайомі багато років, грошові кошти ОСОБА_5 позичав не вперше, але до цього часу свої зобов'язання виконував, до 25 жовтня 2017 року відповідач надавав обіцянки щодо повернення коштів "по закінчення літнього сезону", дійсно проводив господарську діяльність, не переховувався, чим штучно складав повне враження платіжної спроможності та підтвердження наміру виконати зобов'язання шляхом повернення коштів.

ОСОБА_5 з метою уникнути дійсного виконання грошового зобов'язання, уклав договори дарування з ОСОБА_6, за якими подарував їй усе належне йому нерухоме майно, а також здійснив відчуження легкового автотранспортного засобу, адже боржник міг передбачити для себе негативні наслідки у випадку звернення стягнення на цю нерухомість для виконання рішення суду про стягнення боргу. Тому вважає, що укладання договорів дарування вчинено ним з метою ухилитись від виконання боргових зобов'язань, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов'язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, а тому зазначені договори дарування підлягають визнанню недійсними відповідно до положень ст. 234 ЦК України.

Просив суд стягнути з ОСОБА_5 на свою користь грошові кошти у розмірі 265200,00 грн. та визнати недійсними договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1., укладеного 24.10.2017р. між дарувателем ОСОБА_5 та обдарованою ОСОБА_6, та договір дарування 1/2 частини трикімнатної квартири по АДРЕСА_2, укладеного 12.07.2017 року між дарувателем ОСОБА_5та обдарованою ОСОБА_6.

15.03.2018р. ОСОБА_3 збільшив свої вимоги до відповідачів, посилаючись на те, що з наданої приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізькій області копії договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 вбачається, що цей будинок розташований на земельній ділянці, площею 0,0608 га, яка зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 24.10.2017р.. Дата та час укладання договору дарування цієї земельної ділянки збігається з датою та часом укладання договору дарування житлового будинку, що оскаржується, суб'єктний склад залишається без змін, та в силу приписів ст. 120 Земельного кодексу України є пов'язаними договорами ї послідовними діями відповідачів щодо укладання фіктивного правочину.

Просив суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), площею 0,0608 га, посвідчений 24.10.2017р. приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізькій обл., укладений між ОСОБА_5 (дарувателем) та ОСОБА_6 (обдарованою).

Рішенням Бердянського міськрайоного суду Запорізької області від 01 серпня 2018 року позов ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 05.03.2015 року в розмірі 265200,00 грн. та судові витрати пропорційно до розміру задоволених вимог у розмірі 2652,00 грн., а всього - 267852 грн.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування - відмовлено.

Заходи забезпечення позову - арешт на житловий будинок АДРЕСА_1 що належить ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 24.10.2017 року, вжиті на підставі ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року - скасовано.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору дарування від 24.10.2017 року та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог в цій частині. В частині стягнення боргу рішення суду залишити без змін.

ОСОБА_6 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити ОСОБА_3 в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін., а скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст. 369 цього Кодексу.

Згідно із ст. 7 п. 13 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно із ст. 274 ч. 1, п.1 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Даний спір підлягає під вказане визначення наведеної норми закону.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Тому, апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними договорів дарування.

В частині позовних вимог про стягнення грошових коштів рішення суду не оскаржено, тому у відповідності вимог ст.. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними договорів дарування, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем факту порушення його прав при укладанні оспорюваних договорів дарування відповідачами.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції - таким, що ухвалено з додержанням вимог закону, є правильним та законним.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Так, судом встановлено, що 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_6 (обдарована) укладено договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 який посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області (т.1 а.с.71-72).

24 жовтня 2017 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_6 (обдарована) укладено договір дарування земельної ділянки, площею 0,0608 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), який посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області.

Вищезазначені договори дарування укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є близькими родичами - син та матір (свідоцтво про народження - т.1 а.с.143).

Судом першої інстанції вірно встанволено, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування житловий будинок та земельна ділянка не знаходилися під арештом, обтяження щодо заборони їх відчуження не накладалось.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 6 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 ЦК України).

Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, який є обґрунтованим та узгоджується з вимогами закону про те, що визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Доводи апеляційної скарги про те, що оспорювані договори дарування є фіктивними та укладені з метою ухилення від сплати боргу є безпідставними з огляду на наступне.

Оспорювані договори дарування житлового будинку та земельної ділянки були укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 24 жовтня 2017 року, ще до звернення ОСОБА_3 з позовом про стягнення суми боргу за договором позики (16.11.2017р.), тобто за відсутності будь-яких судових рішень про стягнення цієї суми на користь позивача або вжиття заходів забезпечення виконання цього зобов'язання, тому доводи представника позивача, що відповідач ОСОБА_5 уклав фіктивний правочин з матір'ю - ОСОБА_6 - з метою уникнення можливого звернення стягнення за борговими зобов'язаннями перед позивачем на це нерухоме майно, є припущенням.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Таким чином, незважаючи на те, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, проте при його укладенні вони передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; дії сторін договорів не були направлені на перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, оскільки ці договори були укладені ще до звернення до суду з позовом про стягнення боргу, будь-яких інших заборон щодо відчуження цього майна не існувало; фактично володіти та користуватися цим майном після переходу права власності почала обдарована.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідно ж до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання договорів дарування недійсними.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Бердянського міськрайоного суду Запорізької області від 01 серпня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 16 січня 2019 року.

Головуючий

Судді: