Постанова

Іменем України

20 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 752/4375/16-ц

провадження № 61-34005св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач 1 - ОСОБА_5,

відповідач 2 - ОСОБА_6,

представник відповідача 2 - ОСОБА_7,

третя особа - Київська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва в складі колегії суддів: Борисової О. В., Пікуль А. А., Усика Г. І. від 27 липня 2017 року та касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва в складі судді Мирошниченко О. В. від 23 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва в складі колегії суддів: Борисової О. В., Пікуль А. А., Усика Г. І. від 27 липня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнень, просив визнати недійсним інвестиційний договір б/н від 27 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_5 та Консульством Ркспубліки Кіпр у м. Києві; визнати недійсним договір позики від 28 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6; визнати недійсним іпотечний договір від 28 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 920 Петренком Я. В.; визнати за ним право власності на об'єкт нерухомого майна - загальною площею 1 709,8 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000 та вирішити питання судових витрат.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що він не підписував жодних договорів з ОСОБА_5, така особа йому не відома, а підпис на інвестиційному договорі від 27 серпня 2012 року від його імені підроблено. Також позивач посилається на те, що право власності на об'єкт нерухомого майна загальною площею 1 709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 зареєстровано незаконно, а тому вона не мала права передавати вказаний об'єкт нерухомості ОСОБА_6 в іпотеку за договором іпотеки від 28 вересня 2015 року в якості забезпечення виконання своїх зобов'язань за договором позики від 28 вересня 2015 року. На думку позивача, інвестиційний договір укладено з метою незаконного заволодіння його майном, а договір позики та договір іпотеки укладено з метою оформлення права власності на нерухомість за ОСОБА_6 та штучного створення видимості добросовісності набуття права власності.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним інвестиційний договір б/н від 27 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_5 та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві в особі Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні ОСОБА_4 Визнано недійсним договір позики № 28-09-2015 від 28 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Визнано недійсним договір іпотеки від 28 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петренком Я. В., зареєстрований у реєстрі за № 920. Визнано за ОСОБА_4 право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю згідно технічного паспорта - садибний (індивідуальний) житловий будинок), загальною площею 1 709,8 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000. Вирішено питання про судовий збір.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов виходив з його обґрунтованості та доведеності.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору позики від 28 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та визнання за ОСОБА_4 права власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю (згідно технічного паспорту - садибний (індивідуальний) житловий будинок), загальною площею 1 709,8 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 724441780000 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання про судовий збір. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсним договору іпотеки та визнання права власності на об'єкт нерухомості та ухвалюючи в цій часині нове рішення про відмову в позові, виходив із того, що ОСОБА_4 не є тією заінтересованою особою, яка може оскаржити договір позики, оскільки він не був його стороною та вказаний правочин не зачіпає його права. Вимоги позивача про визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно не підлягають задоволенню з огляду на те, що суд не підміняє інші органи державної влади, які уповноважені законодавством для здійснення державної реєстрації нерухомого майна і дані повноваження не входять до компетенції суду. У решті вимог апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду зазначивши при цьому, що рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування немає.

У серпні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року, у якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд відмовляючи в позові в частині визнання недійсним договору позики від 28 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 судом неправильно застосовано статті 203 та 234 ЦК України та не застосовано статтю 235 ЦК України. Договір позики був укладений без настання реальних наслідків його укладення, а використовувався виключно як формальна підстава для укладення договору іпотеки та подальшого звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки договір позики, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 28 вересня 2015 року не був спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на реальне надання позики між сторонами, цей договір є недійсним та правильно визнано судом першої інстанції недійсним. Відмовляючи у задоволенні позову про визнання права власності на спірний об'єкт нерухомості, судом апеляційної інстанції неправильно застосовані статті 331 та 392 ЦК України.

У серпні 2017 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати зазначені судові рішення в частині задоволення позову та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх в основу оскаржуваних рішень та як єдину підставу визнання спірного інвестиційного договору недійсним, покладено висновок № 144446 від 29 вересня 2016 року судово-почеркознавчої експертизи, проведений у кримінальному провадженні № 12016101010000046. Даний висновок одержаний з порушенням порядку, визначеного Законом України «Про судову експертизу» та Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, оскільки проведений за копіями документів та установою, що за законом не має належних повноважень.

Відзиви на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не подано.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Вказана справа передана до Верховного Суду.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Суд установив, що ОСОБА_4 виконував функції Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві на підставі консульського акта від 04 травня 1995 року, повноваження якого були визнані листами Міністерства Закордонних справ України від липня 1995 року на всій території України та від 16 жовтня 2007 року на всій території України крім Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Запорізької областей.

Відповідно до листа Міністерства Закордонних справ Республіки Кіпр від 27 грудня 2011 року у зв'язку з відкриттям у червні 2011 року Посольства Республіки Кіпр в Україні у складі якого функціонує консульський відділ, повноваження ОСОБА_4 в якості Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві були припинені.

Відповідно до пункту 6 Рішення Київської міської ради від 28 листопада 2002 року № 116/276 «Про надання у користування, вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» вирішено «Передати Консульству Республіки Кіпр. За умови виконання пункту 6.1 цього рішення, земельні ділянки загальною площею 0,52 га, в тому числі 0,02 га в межах червоних ліній, для будівництва, експлуатації та обслуговування Резиденції Консульства Республіки Кіпр у АДРЕСА_2, з них: площею 0,50 га в дострокову оренду строком на 50 років для будівництва, обслуговування та експлуатації резиденції консульства Республіки Кіпр за рахунок земель, вилучених з користування відповідно до цього рішення; площею 0,02 га (в межах червоних ліній) - в короткострокову оренду на 12 місяців для організації будівельних робіт за рахунок земель міської забудови».

30 липня 2003 року між Київською міською радою та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві, в особі ОСОБА_4 укладено договір довгострокової оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, розміром 0,5012 га для будівництва, обслуговування та експлуатації Резиденції Консульства Республіки Кіпр.

За час виконання функцій Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві позивачем було вчинено ряд дій з метою будівництва житлового будинку - Резиденції Почесного Консула Республіки Кіпр у м. Києві.

Відповідно до листа Міністерства Закордонних справ Республіки Кіпр від 13 липня 2004 року останнє не заперечує проти передачі у власність позивача майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та зареєстроване за Почесним Консулом Республіки Кіпр у м. Києві паном ОСОБА_9

З метою реєстрації права власності на об'єкт нерухомості загальною площею 1709,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, у січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до приватного нотаріуса, який відмовив позивачу у здійсненні державної реєстраційної дії на підставі того, що 18 листопада 2015 року право власності на даний об'єкт зареєстровано за іншою особою.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексаційний номер 26300946 від 19 листопада 2015 року та зареєстровано право власності на об'єкт житлової нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1709,8 кв.м за фізичною особою ОСОБА_6

Звертаючись до суду із указаним позовом ОСОБА_4 просив визнати недійсним інвестиційний договір б/н від 27 серпня 2012 року, який було укладено між ОСОБА_5 та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві, оскільки вказаний договір ніколи не укладався та є підробленим.

Згідно з частиною першою - третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до висновку Київського експертно-дослідного центру від 29 вересня 2016 року судово-почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні №12016101010000046 підписи від імені ОСОБА_4 зображення яких містяться на с 3-5 копії інвестиційного договору б/н від 27 серпня 2012 року, у копіях виписки із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об'єкта будівництва за інвестиційним договором від 27 серпня 2012 року, акта приймання-передачі до інвестиційного договору від 27 серпня 2012 року виконані не ОСОБА_4

Так, суди попередніх інстанцій, установивши, що ОСОБА_4 не укладав інвестиційний договір, дійшли правильного висновку про його недійсність.

Також позивач просив суд визнати недійсним договір позики від 28 вересня 2015 року, який було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Суд установив, що 28 вересня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 надав ОСОБА_5 позику в розмірі 4 200 000 дол. США, що складає 90 762 000 грн строком на 10 днів до 08 жовтня 2015 року.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (статті 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус «як заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1,2,4ю.14, 215 ЦПК України 2004 року кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оскільки ОСОБА_4 не є тією заінтересованою особою, чиїх прав чи інтересів зачіпає оспорюваний правочин, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову останнього про визнання договору позики недійсним.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, 28 вересня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петренком Я. В., зареєстровано в реєстрі за № 921, за яким ОСОБА_5 передала ОСОБА_6 в іпотеку будівлю загальною площею 1 709,8 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 в якості забезпечення належного виконання нею зобов'язань за договором позики від 28 вересня 2015 року.

Правильними є висновки судів попередніх інстанції про недійсність договору іпотеки від 28 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, оскільки вимога про визнання договору іпотеки недійсним є похідною від вимоги про визнання недійсним інвестиційного договору від 27 серпня 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 та Консульством Республіки Кіпр у м. Києві в особі Почесного Консула Республіки Кіпр в Україні ОСОБА_4

Також є вірними висновки апеляційного суду про відмову в позові ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на спірну будівлю з огляду на таке.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.

Суд установив, що нерухоме майно загальною площею 1709,8 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, було побудоване за кошти позивача.

Разом із тим, позивач не зареєстрував своє право власності, оскільки при реалізації цього права шляхом звернення до приватного нотаріуса він дізнався, що 18 листопада 2015 року право власності на даний об'єкт зареєстровано за іншою особою.

Таким чином, після усунення перешкод, які існували на час звернення позивача до нотаріуса для реєстрації права власності на спірну будівлю, ОСОБА_4 не позбавлений можливості звернутися до державного реєстратора із відповідною заявою про реєстрацію спірного майна за собою.

Суд не підміняє собою інші органи влади, які уповноважені законодавством для здійснення державної реєстрації нерухомого майна і дані повноваження не входять до компетенції суду.

Доводи касаційних скарг не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Частиною третьою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року було зупинено виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року в частині визнання інвестиційного договору та договору іпотеки недійсними до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року та касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року в частині, що не скасована апеляційним судом та рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2017 року в частині визнання інвестиційного договору та договору іпотеки недійсними.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

В. М. Коротун

В. П. Курило