Справа № 453/1893/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Ясінський Ю.Є.

Провадження № 22-ц/811/387/18 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2018 року м.Львів

Справа № 453/1893/14-ц

Провадження № 22-ц/811/387/18

Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ:

головуючого - Струс Л.Б.,

суддів - Левика Я.А., Шандри М.М.

секретаря: Бадівської О.О.

за участі ОСОБА_2, представника ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Сколівського районного суду Львівської області у складі судді Ясінський Ю.Є.

у справі

за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до ОСОБА_4, Кам`янської сільської ради Сколівського району Львівської області, з участю третьої особи - Сколівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання заповіту недійсним та визнання права спільної часткової власності на домоволодіння у порядку спадкування за законом,-

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом, в якому просили визнати недійсним заповіт складений Кам'янською сільською радою Сколівського району Львівської області від 20 листопада 2003 року від імені мами ОСОБА_7 на користь їх сестри ОСОБА_4. Визнати за ними право власності в порядку спадкування за законом по 1/4 частині спадкового будинку та господарських будівель після смерті матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивачі посилалися на те, що їх матері ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на праві особистої власності належав житловий будинок, з господарськими будівлями, що в АДРЕСА_1. Після смерті матері прийняв спадщину, оскільки проживав в цьому будинку та відповідно до закону подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Однак, виявилось, що їх сестра, відповідач по справі ОСОБА_4, подала заповіт від 20 листопада 2003 року, складений від імені матері ОСОБА_7, Кам'янською сільською радою Сколівського району Львівської області, яким мати заповіла відповідачці все своє майно. Заповіт вважають недійсним, оскільки мати в школі не навчалась, була неграмотна не вміла ні читати, ні писати, про що було всім відомо. Вважають, що заповіт необхідно було посвідчувати при свідках, чого зроблено не було, а тому такий підлягає скасуванню, а спадкове майно після смерті матері, поділу між ними порівну по 1\4 частині.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2017 року у задоволені позовних вимог відмовлено повністю.

Дане рішення оскаржив ОСОБА_2, подавши апеляційну скаргу.

У доводах апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, допущено невідповідність висновків суду обставинам справи. Вказує, що він не згідний з висновком криміналістичної експертизи з дослідження підписів, тому ним заявлялось клопотання про проведення повторної судової почеркознавчої експертизи, проте судом дана заява розглянута не була. Також судом не було розглянуто його клопотання щодо призначення судової технічної експертизи про наявність виправлень в заповіті, та відмовлено в заяві про виклик свідків. Вважає, що рішення прийняте з порушенням норм процесуального права.

Апелянт ОСОБА_2 просить скасувати рішення Сколівського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Пунктом 8 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до Указу Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.

За частиною 6 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.

17 жовтня 2018 року цивільна справа № 453/1893/14-ц одержана Львівським апеляційним судом від Апеляційного суду Львівської області.

Вислухавши суддю-доповідача, ОСОБА_2 його представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4,перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, вивчивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Як встановлено судом першої інстанції, 20 листопада 2003 року ОСОБА_7 склала заповіт, який посвідчений секретарем Кам'янської сільської ради Сколівського району Львівської області Івасів Н.М., зареєстрований в реєстрі за №140.

Відповідно до заповіту ОСОБА_7, спадкодавець заповіла належний їй будинок та господарські будівлі, що в с. Кам'янка, Сколівського району Львівської області та все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, на що вона за законом буде мати право, своїй дочці, відповідачу по справі ОСОБА_4.

Із матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції було проведено судово-почеркознавчу експертизу, за результатами якої із Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України до суду надійшов висновок криміналістичної експертизи з дослідження підписів за №2466 від 30.10.2015 року, з якого вбачається, що підпис від імені ОСОБА_7, розташований після слів: «Зміст ст..534, 535 Цивільного кодексу мені роз'яснено» на оригіналі одного примірника заповіту, укладеного від імені ОСОБА_7, 20 листопада 2003 року, посвідченого секретарем виконкому Кам'янської сільської ради та зареєстрованого в реєстрі за №140, виконаний самою ОСОБА_7.

Вказаний висновок суд першої інстанції оцінив як належний та допустимий доказ, який будь-яких сумнівів не викликає щодо його правильності та повноти дослідження з врахуванням при цьому всіх наданих сторонами доказів.

Суд першої інстанції не прийняв до уваги твердження позивача ОСОБА_2 про те, що експерту не було достатньо для складення висновку наданих зразків підпису їх матері ОСОБА_7, а тому експерт не зміг провести повного та об'єктивного дослідження підпису. Вказане твердження позивача суперечить як самому висновку так і наявним в матеріалах справи поясненнях експерта Сех Г.Е. за вх. №464 від 04.03.2016 року, згідно яких наданий нею висновок вона підтримує, зразків, які були представлені для порівняльного дослідження було достатньо для складення об'єктивного висновку.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, при оформленні даного заповіту були дотримані вимоги до форми заповіту, а саме: заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт особисто підписаний заповідачем і при його складані та посвідченні дотримано таємницю заповіту, відповідно до ст. 1255 ЦК України.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що волевиявлення ОСОБА_7 на час підписання заповіту не було вільним і не відповідало її волі та вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Відтак, підстави для визнання заповіту недійсним, передбачені ст. ст. 1257, ЦК України, судом першої інстанції в судовому засіданні не встановлено та не підтверджено дані обставини і висновком експерта №2466 від 30.10.2015 року.

Із таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Так, відповідно до вимог статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт із вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам (внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаний недійсним за позовом заінтересованої особи відповідно до вимог статей 229, 230, 231 ЦК України.

Заповіт може бути визнаний недійсним як повністю, так і частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не має наслідком недійсність його в цілому.

Пунктами 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що при вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК України. Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 28 листопада 2018 року у справі 757/24870/15-ц.

При цьому, стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3 статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14 червня 2018 року у справі № 139/483/17 та від 14 листопада 2018 року у справі № 644/13197/14-ц.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у частині визнання заповіту ОСОБА_7 від 20 листопада 2013 року недійсним, оскільки, як вбачається із матеріалів справи, заповідач на момент складання заповіту мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, його волевиявлення було вільним, відповідало його внутрішній волі та було спрямоване на настання наслідків, зазначених у заповіті на розпорядження належним йому майном на випадок своєї смерті, а позивачами не надано жодних доказів, які б вказували на те, що оспорюваний нею заповіт є недійсним з підстав, визначених статтею 1257 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 81, 89 ЦПК України, враховуючи висновок, проведеної у справі судово-почеркознавчої експертизи № 2466 від 30.10.2015 року, встановивши, що оспорюваний заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, заповіт підписаний особисто заповідачем ОСОБА_7 та посвідчений уповноваженою особою органу місцевого самоврядування - секретарем виконкому Кам'янської сільської ради Івасів Н.М., із здійсненням державної реєстрації у Спадковому реєстрі за № 140, керуючись статтями 1233, 1234, 1247 ЦК України, дійшов правильного висновку про відсутність, передбачених статтею 1257 ЦК України підстав для визнання складеного ОСОБА_7 заповіту недійсним.

Водночас, суд першої інстанції дійшов до висновку про необхідність відмовити у визнані за позивачами право власності в порядку спадкування за законом по 1/4 частині спадкового будинку та господарських будівель після смерті матері ОСОБА_7.

Переглядаючи оскаржуване рішення, колегія суддів не в повній мірі погоджується із вищевикладеним висновком суду першої інстанції.

Так, статтями 1216, 1218 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Право на обов'язкову частку у спадщині врегульовано статтею 1241 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що право на обов'язкову частку у спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Таким чином, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця в силу прямої вказівки закону.

Перелік таких осіб, визначений вищевказаною статтею Цивільного кодексу України, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. До цього переліку входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця (в тому числі усиновленими), непрацездатною вдовою (вдівцем), непрацездатними батьками (усиновителями) та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи, є пенсійний вік.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2018 року у справі № 756/3369/17.

На момент відкриття спадщини ОСОБА_5 був пенсіонером та ОСОБА_2 був пенсіонером із 3-групою інвалідності.

Рішенням Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року (справа № 1-1/2014) у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 ЦК України роз'яснено, що зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в абзаці першому частини першої статті 1241 ЦК України щодо права на обов'язкову частку у спадщині, ґрунтується на положеннях частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III груп, а також пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», до осіб, які втратили працездатність, відносяться особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку, особи, які досягли пенсійного віку, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах, та непрацюючі особи, визнані особами з інвалідністю в установленому порядку.

Враховуючи, що на момент смерті ОСОБА_7 (час відкриття спадщини) ОСОБА_5 та ОСОБА_2 досягли пенсійного віку, у зв'язку з чим, в силу положень статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», вважалися непрацездатними, тому мали право на обов'язкову частку у спадщині, передбачену статтею 1241 ЦК України.

Отже, обов'язкова частка - це мінімум того, що може дістати малолітній, неповнолітній чи непрацездатний спадкоємець першої черги (за винятком зменшення її за рішенням суду). Обов'язкова частка у спадщині визначається в розмірі половини від тієї частки, яка належала б кожному зі спадкоємців, що мають право на неї, при спадкуванні за законом, незалежно від змісту заповіту.

Відтак, розмір обов'язкової частки ОСОБА_5 та ОСОБА_2 складає половину віл тієї частки, яка належала б кожному із них при спадкуванні за законом: 1/4 / 2 = 1/8.

Відповідно до ч.ч.І, 2 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню із постановленням нового судового рішення.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2017 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права спільної часткової власності на домоволодіння у порядку спадкування за законом та ухвалити нове судове рішення в тій частині.

Визнати за ОСОБА_2, ОСОБА_5 права власності по 1/8 частці кожному на спадкове майно після смерті матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_2.

В решті рішення залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 21 грудня 2018 року.

Головуючий

Судді