ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2018 р. Справа№ 925/218/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Чорногуза М.Г.

Хрипуна О.О.

Секретар судового засідання: Денисюк І.Г.,

за участю представників сторін:

від прокуратури Колодяжна А.В.

від позивача не з`явився

від відповідача 1 Ситник Т.А.

від відповідача 2 не з`явився

розглянувши апеляційну скаргу

Заступника прокурора Черкаської області

на рішення Господарського суду Черкаської області від 19.06.2018 (повний текст складено 16.07.2018)

у справі №925/218/18 (суддя М.В. Дорошенко)

За позовом першого заступника керівника Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави

в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області

до:

1. Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Смілянський агросоюз";

2. Смілянської районної державної адміністрації

про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору та скасування його державної реєстрації, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2018 року Заступник прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Смілянський агросоюз" та Смілянської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору та скасування його державної реєстрації.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на думку прокурора передані земельні ділянки за договором оренди від 19.10.2017 року мають форму державної власності. Також прокурор вказує, що спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення не сформована як об'єкт цивільних прав, їй не присвоєно кадастрового номера, не проведено її нормативну грошову оцінку, за угіддями вона відноситься до пасовищ, розташована за межами населеного пункту, не відноситься до нерозподілених земельних ділянок (паїв), а тому повноваження щодо її передачі в оренду належать центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальним органам, у даному випадку позивачу, а не районним державним адміністраціям.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 19.06.2018 року у справі №925/218/18 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області не має повноважень щодо передачі в оренду чи у власність спірної земельної ділянки сільськогосподарського призначення колективної власності, тому спірні розпорядження і договір ніяким чином не порушують права і законні інтереси цього управління, яке є позивачем у цій справі.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Заступник прокурора Черкаської області подав до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 19.06.2018 року у справі №925/218/18 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, прокурор зазначає підстави для задоволення позовних вимог аналогічні підставам у позовній заяві, та звертає увагу, що відповідач 2 не може розпоряджатися спірними землями оскільки громадяни (які мають право на землю при розподілі) вже розпорядилися спірними землями на користь держави та на ці землі не претендують.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.08.2018 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Куксов В.В., судді Гончаров С.А., Чорна Л.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.08.2018 року апеляційну скаргу прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження у справі № 925/218/18, розгляд апеляційної скарги призначено на 25.09.2018 року.

Розпорядженням Київського апеляційного господарського суду від 24.09.2018 року № 09.1-08/3038/18 , у зв'язку із перебуванням судді Чорної Л.В. у відпустці, яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), призначено повторний автоматизований розподіл судових справ.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2018 року, справу № 925/218/18 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Куксов В.В., судді Станік С.Р., Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2018 року апеляційну скаргу прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження у справі № 925/218/18, розгляд апеляційної скарги призначено на 25.10.2018 року.

Указом Президента України "Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах" № 454/2017 від 29.12.2017 року ліквідовано Київський апеляційний господарський суд.

Згідно ч. 6 ст. 147 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

03.10.2018 року в газеті "Голос України" № 185(6940) опубліковано повідомлення про початок роботи Північного апеляційного господарського суду з 03.10.2018 року.

Частиною 5 ст. 31 ГПК України передбачено, що у разі ліквідації або припинення роботи суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду, а якщо такий суд не визначено - до суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.

Актом прийняття-передачі судових справ від 02.10.2018 року справу №925/218/18 передано до Північного апеляційного господарського суду.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.10.2018 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Хрипун О.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2018 року апеляційну скаргу Заступника прокурора Черкаської області на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 року прийнято до провадження колегією суддів у визначеному складі та призначено її розгляд на 15.11.2018 року.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018 року розгляд справи відкладено на 13.12.2018 року.

13.12.2018 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 13.12.2018 року прокурор надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу, представник відповідача 1 надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представники позивача та відповідача 2 в судове засідання не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Відповідно до п. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 28.09.2017 року Смілянська районна державна адміністрація прийняла спірне розпорядження №336 "Про надання земельної ділянки в оренду в адміністративних межах Залевківської сільської ради". (далі - розпорядження; а.с. 27).

Зазначеним вище розпорядженням Смілянська районна державна адміністрація вирішила надати сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Смілянський агросоюз" земельну ділянку за кадастровим номером 7123782200:02:001:0064 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за рахунок нерозподілених земельних часток (паїв) в адміністративних межах Залевківської сільської ради в оренду без складання документації із землеустрою, строком до розподілення та витребування її власниками, але в будь-якому випадку не довше ніж на 49 років, загальною площею 27,1735 га, з них 27,1735 рілля.

На виконання розпорядження Смілянської районної державної адміністрації від 28.09.2017 року №336, 19.10.2017 року Смілянська районна державна адміністрація як орендодавець і сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Смілянський агросоюз" як орендар уклали між собою спірний договір оренди землі. (далі - договір; а.с. 28-37).

Відповідно до умов договору орендодавець надає орендарю, а останній приймає в оренду терміном на 49 років земельну ділянку (земельні ділянки) загальною площею 27,1735, у тому числі 27,1735 га рілля, за рахунок нерозподілених земельних ділянок (паїв) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована в адміністративних межах Зелевківської сільської ради Смілянського району Черкаської області, за межами населеного пункту, кадастровий номер 7123782200:02:001:0064.

В матеріалах справи наявний акт приймання-передачі об'єкта оренди від 19.10.2017 року відповідно до якого орендодавець передав орендарю, а останній прийняв земельну ділянку з кадастровим номером 7123782200:02:001:0064, площею 27,1735 га в адміністративних межах Зелевківської сільської ради Смілянського район Черкаської області. (а.с. 38).

Крім того, в матеріалах справи наявний державний акт на право колективної власності на землю від 18.10.1994 серії ЧР №13-11 відповідно до якого земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення загальною площею 1018,7 га., надані Смілянською районною радою у колективну власність сільськогосподарського підприємства "Зелевки" с. Залекки, Смілянський район, Черкаська область. (а.с. 43).

Також, в матеріалах справи наявний витяг з протоколу загальних зборів пайовиків КСГП "Зелевки" №2/а від 22.02.2000 року з якого вбачається, що вирішено вивести з орних земель господарства малопродуктивні землі і перевести їх в пригородні пасовища та сінокоси, вивести з паювання після проведення інвентаризації розпайованих земель та передати їх у відомство сільської ради. (а.с. 49).

Отже, звертаючись з даним позовом прокурор зазначає, що спірні земельні ділянки відносяться до земель державної власності, спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення не сформована як об'єкт цивільних прав, їй не присвоєно кадастрового номера, не проведено її нормативну грошову оцінку, за угіддями вона відноситься до пасовищ, розташована за межами населеного пункту, не відноситься до нерозподілених земельних ділянок (паїв), а тому повноваження щодо її передачі в оренду належать центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальним органам, у даному випадку позивачу, а не районним державним адміністраціям.

Прокурор в підтвердження своїх доводів зазначає, що відповідно до інформаційної довідки міськрайонного управління у Смілянському районі та м. Сміла ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №128/119/-18 від 07.02.2018 року земельна ділянка, що знаходиться у Черкаській області, Смілянського району, в адмінмежах Залевківської сільської ради (за межами населеного пункту), площею 27,1735 га. пасовищ належить до державної власності. (а.с. 41).

Також, прокурор посилається на матеріали по складанню схеми поділу земель колективної власності на земельні часки (паї) власникам сертифікатів Залевківської сільської ради Смілянського району Черкаської області. (а.с. 45-54).

Зі змісту вказаних вище матеріалів вбачається, що рішенням загальних зборів пайовиків КСГП "Зелевки" №2/а від 22.02.2000 року було проведено обстеження земель колективної власності в натурі, в результаті чого площа сільськогосподарських угідь зменшилась на 16.1. га., з них: 14,1 га ріллі та 2,0 га сіножатей через те, що землі неприродні для сільськогосподарського використання. У колективній власності залишилось 804, 8 га земель, у тому числі: 738, 5 га ріллі, що підлягають поділу на земельні частки (паї) в натурі, право на які мають 205 громадян.

Відтак, оскільки усі сіножаті та пасовища, які перебували у колективній власності, передані до земель запасу Залевківської сільської ради, на думку прокурора спірна земельна ділянка площею 27,1735 га (яка була передана в оренду спірний розпорядженням) також була передана в якості пасовищ до земель запасу сільської ради разом з усією площею 224,4 га кормових угідь, а на земельні частки (паї) ділилась виключно рілля площею 738,5 га.

Також в підтвердження того, що спірна земельна ділянка площею 27,1735 га не відноситься до розпайованих земельних часток є графічні матеріали, що є додатком до матеріалів по складанню схеми, затвердженої рішенням Смілянської районної ради №16-15 від 30.08.2000 року. (а.с. 52-53).

Як вже зазначалось вище, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог оскільки прокурором не надано доказів того, що спірні землі вибули з колективної власності, а Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області не має повноважень щодо передачі в оренду чи у власність спірної земельної ділянки сільськогосподарського призначення колективної власності, тому спірні розпорядження і договір ніяким чином не порушують права і законні інтереси цього управління, яке є позивачем у цій справі.

Колегія суддів погоджується з даним висновком місцевого господарського суду виходячи з наступного.

За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, наведені положення законодавства визначають об'єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за змістом процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 10.02.2016 у справі № 6-3005цс15, від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16.

За змістом статті 2 Земельного кодексу України об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди за цим Законом є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Отже, колегія суддів вважає за необхідне дослідити питання щодо правового статусу спірних земельних ділянок, які знаходяться в оренді відповідача 1 за укладеним на підставі спірного розпорядження договором оренди.

Так, відповідно до частин 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно ст. 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно із ч.3 ст. 122 Земельного кодексу України, районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, відповідно до ст.124 Земельного кодексу України, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Поряд з цим, 08.08.1995 року Президентом України було прийнято Указ «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», якого було встановлено, що, з метою забезпечення реалізації невідкладних заходів щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств підлягають паюванню.

Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією.

Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією.

В подальшому, організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками було конкретизовано в Законі України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Зокрема, вказаним Законом визначалось, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства проводиться за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності - шляхом жеребкування.

Результат розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства оформляється відповідним протоколом, що підписується власниками земельних часток (паїв), які взяли участь у їх розподілі. До протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) додаються проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), список осіб, які взяли участь у їх розподілі.

Протокол про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією і є підставою для прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та видачі державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками земельних ділянок (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи наявний державний акт на право колективної власності на землю від 18.10.1994 серії ЧР №13-11 відповідно до якого земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення загальною площею 1018,7 га., надані Смілянською районною радою у колективну власність сільськогосподарського підприємства "Зелевки" с. Залекки, Смілянський район, Черкаська область. (а.с. 43).

Тобто, факт колективної власності земель сільськогосподарського призначення загальною площею 1018,7 га. у сільськогосподарського підприємства "Зелевки" с. Залекки, Смілянський район, Черкаська область встановлений та підтверджується матеріалами справ.

Як вбачається з витягу з протоколу загальних зборів пайовиків КСГП "Зелевки" №2/а від 22.02.2000 року, вирішено вивести з орних земель господарства малопродуктивні землі і перевести їх в пригородні пасовища та сінокоси, вивести з паювання після проведення інвентаризації розпайованих земель та передати їх у відомство сільської ради. (а.с. 49).

Колегія суддів звертає уагу, що місцевий господарський суд вірно зазначив, що доказів фактичного виконання вказаного рішення загальних зборів пайовиків КСГП "Зелевки", а саме проведення інвентаризації земель і передачі їх сільській раді ні прокурор, ні сторони господарському суду не надали, тому немає підстав вважати, що ці землі вибули із колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства "Зелевки" і перейшли у власність держави.

При цьому, Перехідними положеннями Закону України "Про оренду землі" встановлено, що громадяни - власникі сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право на укладення договорів оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону.

Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Отже, в контексті наведених норм, сертифікати на право на земельну частку (пай) прирівняні до правовстановлюючих документів та засвідчують право власників таких сертифікатів, які взяли участь у розподілі земельних часток, самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися земельною часткою (паєм), що узгоджується з положеннями п. 3 Указу Президента України № 1529/99 від 03.12.1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки".

Як встановлено пунктом 12 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2004 р. N 122 ( далі Порядок), нерозподілені (невитребувані) земельні частки (паї) передаються в розпорядження сільських, селищних, міських рад чи райдержадміністрацій з метою надання їх в оренду.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

З викладеного вбачається, що нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки - частки (паї) не є землями державної чи комунальної власності, а перебувають лише у розпорядженні відповідних рад та адміністрацій, а відтак надання таких ділянок у користування здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування відповідно до наданих їм повноважень та до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до п. 8. Договору, договір укладено до розподілення та витребування власниками земельних часток (паїв), але в будь-якому випадку не довше ніж на 49 (сорок дев`ять) років (у разі оренди земельної ділянки (земельних ділянок) сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства строк оренди не може бути меншим як сім років.

Тобто, умовами договору враховано норми, які передбачені ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

При цьому, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною.

Указом Президента України від 08.08.95 № 720/95 акціонерам сільськогосподарського акціонерного товариства гарантовано право на отримання земельного паю, а в подальшому - на виділення його в натурі та оформлення у приватну власність, і тому за наявності звернень акціонерів з проханням виділити земельні паї в натурі та надати їм землю для ведення особистого селянського господарства укладення договору оренди землі з іншими особами є неправомірним, що, в свою чергу, може бути підставою для визнання відповідного договору оренди недійсним у судовому порядку.

Таким чином, в разі якщо власник сертифікату дійде висновку, що укладенням спірного договору порушено його право як особи, що має право на володіння, користування та розпорядження земельною часткою (паєм), для відновлення свого порушеного права він не позбавлений на особисте звернення до суду з метою визнання недійсним договору оренди, укладеного між першим та другим відповідачами.

Колегія суддів не бере до уваги посилання прокуратури на те, що відповідач 2 не може розпоряджатися спірними земельними ділянками оскільки громадяни вже розпорядилися нею, передавши в землі запасу сільської ради оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів передання спірних земель до земель запасу сільської ради.

Посилання прокуратури на матеріали по складанню схеми поділу земель колективної власності на земельні часки (паї) власникам сертифікатів Залевківської сільської ради Смілянського району Черкаської області колегією суддів не беруться до уваги, оскільки з наданих доказів вбачається, що у колективній власності залишилось 738,5 га ріллі, а як вбачається з п.2. договору в оренду передається земельна ділянка площею 27,1735 га ріллі.

Також не є належним та допустимим доказом інформаційна довідка №128/119-18 від 07.02.2018 року оскільки не можливо встановити, що в даній довідці йде мова саме про спірні землі. Колегія суддів звертає увагу, що в даній довідці йде мова про пасовища, разом з тим, відповідно до умов договору в оренду передано ріллі. (а.с. 41).

Слід зазначити, що у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст.20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

Отже, господарський договір, в тому числі спірний договір може бути визнаний за наявності двох умов: перша це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Із змісту ст. 4 ГПК України вбачається, що звернення до суду має відбуватись не в будь-який момент, і не з будь-якого приводу, а лише в чітко встановлених випадках, а саме - у разі порушення чи оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарської діяльності.

Частиною 1 ст. 45 ГПК України визначено, що позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Аналіз наведених вище положень законодавства свідчить про те, що фізичні та юридичні особи звертаються до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. Наявність такого порушення входить до предмету доказування та підлягає з'ясуванню компетентним судом.

Виходячи з вищенаведених норм, право на позов в особи виникає лише тоді, коли її право, свобода чи інтерес або порушені, або невизнані, або оспорюється. Навіть у разі обґрунтованого і підставного позову, але у разі, коли жодне право особи, яка звернулася із позовом не порушене і не оспорюється, то правових підстав для задоволення такого позову немає. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або ос порені права, свободи чи інтереси осіб, які звернулись з позовом до суду і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Також, Верховним Судом України по справі № 6-94цс13, предметом якої був спір про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, констатовано, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Отже, дотримуючись правових позицій Верховного Суду України по вказаних справах, та враховуючи норми ст. 4 ГПК України, колегія суддів приходить до висновку про те, що у даній справі право, свобода чи інтерес саме позивача не було порушено зазначеними у позові спірними розпорядженнями та укладеним спірним договором, отже, в такому разі правових підстав для задоволення позову немає. Причому, докази такого об'єктивного порушення своїх прав позивачем у позові не наведено та належних доказів на підтвердження порушення свого права останнім до суду не надано.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано позивачеві вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника прокурора Черкаської області на рішення Господарського суду Черкаської області від 19.06.2018 року у справі №925/218/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 19.06.2018 року у справі № 925/218/18 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду Черкаської області матеріали справи №925/218/18.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 17.12.2018 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді М.Г. Чорногуз

О.О. Хрипун