ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 травня 2007 р. | № 12/622 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: | Добролюбової Т.В. |
суддів | Гоголь Т.Г., Рогач Л.І. |
розглянувши матеріали касаційної скарги | Державного підприємства “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу” |
на постанову | Київського апеляційного господарського суду від 12.02.07 |
у справі | № 12/622 |
за позовом | Державного підприємства “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу”(надалі - Агентство) |
до третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача | Державної акціонерної компанії “Хліб України”(надалі –Компанія) Товариство з обмеженою відповідальністю “Кіровське” |
про | стягнення 14783,69 грн. |
в судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача: Сватуха О.В.- за дов. від 29.12.06 №269д
від відповідача : Вільчинська Н.І.- за дов. від 06.10.06 №12-14/58
від третьої особи: не з’явилися, належно повідомлені про час і місце засідання суду.
Державним підприємством “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу” у вересні 2006 року заявлений позов про стягнення з Державної акціонерної компанії “Хліб доповідач: Добролюбова Т.В.
України” 14 783,69 грн. боргу, переданого позивачеві за розподільним балансом від 31.07.03. Позивач зазначав, що згідно акта приймання –передачі дебіторської заборгованості до нього перейшло право вимоги до ТОВ “Кіровське” на суму 23 297,79 грн. Агентство стверджувало, що на момент підписання розподільного балансу ТОВ “Кіровське” мало фактичну заборгованість на суму 16 145,00 грн., з якої 7 630,90 грн. погашені товариством у 2001 році. Відтак, на думку позивача, Компанія передала йому недійсну вимогу на суму 14783,69 грн. Обґрунтовуючи вимоги позивач посилався на пункт 3 Постанови Кабінету Міністрів України №690 від 15.05.03, статті 107, 109, 512, 519, 526, 530 Цивільного кодексу України, статтю 59 Господарського кодексу України.
Рішенням господарського суду міста Києва від 07.12.06, ухваленим суддею Прокопенко Л.В., позовні вимоги задоволені повністю. Місцевий суд обґрунтував рішення приписами статті 198 Цивільного кодексу УРСР та положеннями пункту 2 Акта приймання-передачі дебіторської заборгованості. Судом визнано, що відповідач як первісний кредитор має відповідати перед новим кредитором - позивачем за недійсність переданої йому вимоги. Суд виходив з того, що станом на 31.07.03 дебіторська заборгованість ТОВ “Кіровське” в сумі 7 630, 90 грн. була погашена, що підтверджується накладною №69 від 19.09.01 та актом приймання - передачі зерна. Водночас, суд зазначив, що документального підтвердження існування дебіторської заборгованості у розмірі 7 152,79 грн. не надано взагалі, відтак, передана вимога в цій частині є недійсною. При цьому, реально існуюча заборгованість становить 8 514,10 грн. та погашена перед позивачем у вересні 2006 року. Місцевий суд дійшов висновку, що відповідачем не надано доказів обґрунтування переданої позивачеві дебіторської заборгованості у розмірі 23 297,79 грн. Таким чином, суд встановив, що відповідачем передана позивачеві недійсна вимога, згідно акта приймання - передачі дебіторської заборгованості від 31.07.03.
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів : Капацин Н.В.- головуючого, Ропій Л.М., Кошіля В.В. постановою від 12.02.07, перевірене рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позовних вимог відмовив. Апеляційний суд встановив, що дебіторська заборгованість передана позивачеві на підставі адміністративного акта внаслідок реорганізації відповідача, а не внаслідок волевиявлення сторін або їх господарської діяльності. Разом з цим суд зазначав, що дебіторська заборгованість перелічена у акті без належного документального обґрунтування, і зазначення її конкретних ознак - реквізитів. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав, що відсутні підтвердження заборгованості взагалі. Водночас, суд апеляційної інстанції послався на частину 1 статті 512 Цивільного кодексу України, частину 4 статті 59 Господарського кодексу України, статтю 197 Цивільного кодексу УРСР.
Державне підприємство “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу” звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, як прийняту з порушенням норм матеріального та процесуального права, а рішення у справі залишити без змін. Скаржник зазначає, що постанова прийнята з порушенням та невірним застосуванням положень статті 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, статей 161, 162, 197, 198, 202 Цивільного кодексу УРСР. Скаржник зауважує на безпідставному застосуванні апеляційним судом приписів статті 623 Цивільного кодексу України, оскільки ним заявлявся позов про стягнення основного боргу з відповідача, а не збитків. Разом з цим, Агентство вказує на хибність висновків суду щодо відсутності між сторонами договірних зобов’язань, пов’язаних з уступкою права вимоги на підставі акта приймання-передачі дебіторської заборгованості.
Від Державної акціонерної компанії “Хліб України” отримано відзив на касаційну скаргу, в якому Компанія просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Від Товариства з обмеженою відповідальністю “Кіровське” відзив на касаційну скаргу судом не отримано.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування апеляційним судом приписів чинного законодавства, відзначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі фактичних встановлених обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Господарськими судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 15.05.2003 Кабінетом Міністрів України прийнята Постанова №690 “Про утворення державного підприємства “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу”, якою утворено нову юридичну особу, шляхом виділення із складу ДАК “Хліб України” філії, “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу” та віднесено її до сфери управління Міністерства аграрної політики України. Згідно пункту 3 названої Постанови ДАК "Хліб України" повинна забезпечити передачу Агентству права вимоги до дебіторів Компанії за розрахунками з оплати матеріально - технічних ресурсів, поставлених відповідно до Постанов Кабінету Міністрів України від 03.09.1997 №977, від 24.01.1998 №77, від 24.01.1998 №83, від 25.08.1998 №1338, товарних поставок в рамках програми Міністерства сільського господарства США, а також до інших дебіторів Компанії. На виконання згаданого пункту Постанови Кабінету Міністрів України №690 між позивачем і відповідачем підписано розподільний баланс станом на 31.07.2003р. та акт приймання-передачі дебіторської заборгованості за цим балансом, які були погоджені протоколом від 02.09.03р. №5 урядової комісії з реструктуризації ДАК “Хліб України”. Згідно цих документів та реєстру дебіторської заборгованості до позивача перейшло право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю “Кіровське” у розмірі 23 297,79 грн. Пунктом 1.3. Статуту позивача встановлено, що підприємство є правонаступником майнових прав та обов’язків реорганізованої ДАК “Хліб України” у відповідності з розподільним актом (балансом). Відповідно до пункту 3.1. Статуту підприємство утворено з метою організації роботи щодо повернення боргів підприємств агропромислового комплексу перед державою та їх реструктуризації, а також організації проведення розрахунків між підприємствами і отримання прибутку. Судами попередніх інстанцій також встановлено, що станом на 31.07.03 дебіторська заборгованість ТОВ “Кіровське” в сумі 7 630, 90 грн. була погашена, що підтверджується накладною №69 від 19.09.01, актом приймання - передачі зерна на вказану суму та листом ТОВ “Кіровське” від 12.01.04. Також, суд встановив, що документального підтвердження існування дебіторської заборгованості у розмірі 7 152,79 грн. не надано взагалі. Фактично існуюча заборгованість становить 8 514,10 грн. та погашена перед позивачем у вересні 2006 року. Предметом позову у даній справі є матеріально - правова вимога Державного підприємства “Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу” про стягнення з відповідача 14 783,69 грн. заборгованості за недійсною вимогою. Позивач, обґрунтовуючи вимоги, посилався на приписи статті 519 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Зазначеною статтею, яка відноситься до загальних положень про зобов'язання, встановлені межі відповідальності цедента перед цесіонарієм і закріплено правило, за яким особа відповідає виключно за свої неправомірні дії, внаслідок яких було спричинено шкоду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції правильно дійшов висновку про те, що між позивачем та відповідачем зобов’язання виникли на підставі адміністративного акта внаслідок реструктуризації, а не за волевиявленням сторін. Зобов’язання щодо передачі та прийому права вимоги до третьої особи, виконані сторонами належним чином. На відміну від цивільно-правових відносин, які засновані на вільному волевиявленні сторін, адміністративні правовідносини витікають з владних повноважень однієї із сторін, яка своїм приписом зобов’язує іншу сторону вчинити певні дії або утриматись від них. Судом апеляційної інстанції з'ясовано, що зобов'язання між позивачем і відповідачем виникли у зв’язку з виконанням Постанови Кабінету Міністрів України від 15.05.2003 №690, внаслідок реорганізації відповідача для реструктуризації боргу, і не свідчать про волевиявлення сторін, яке необхідно для укладання угоди, з урахуванням того, що основною і необхідною умовою діяльності підприємства є його самостійність у прийнятті господарських рішень. Згідно зі статтею 34 Закону України "Про підприємства в Україні" (чинним на той час) у разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. Обсяг прав і обов'язків новоутвореної особи в результаті поділу (виділення) фіксується у розподільному акті, який є фінансовим документом, що відбиває майновий стан підприємства і який складається на певну дату. Відтак, дії ДАК “Хліб України” з передачі позивачеві права вимоги до її дебіторів є суто виконанням розпорядження. Отже, твердження скаржника про те, що акт приймання –передачі від 31.07.2003 свідчить про наявність між сторонами угоди, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки вказаний акт складено до розподільного балансу, який в свою чергу визначає об'єкт правонаступництва новоутвореної господарської структури. З врахуванням цього до спірних правовідносин не можуть застосовуватись вимоги глави 17 Цивільного кодексу УРСР, котрі кореспондують з положеннями глави 47 Цивільного кодексу України. Разом з цим, посилання скаржника на помилкову згадку апеляційним судом приписів статті 623 Цивільного кодексу України (окрім інших статей кодексу) не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення боргу. Апеляційною інстанцією установлено, що у справі відсутні докази, підтверджуючі факт передачі заборгованості та існування у відповідача обов’язку сплатити її. При цьому, згідно акта передачі-приймання до розподільного балансу від 31.07.03 Компанія зобов’язана перерахувати позивачеві лише грошові кошти, які отримані в рахунок погашення переданої Агентству дебіторської заборгованості. Разом з цим, судом апеляційної інстанції встановлено, що в реєстрі дебіторської заборгованості, що є додатком до акта приймання-передачі дебіторської заборгованості до розподільного балансу між ДАК “Хліб України” та Агентством не зазначено за яким зобов’язанням передана кредиторська (дебіторська) заборгованість, сума 23297,79 грн. щодо боржника ТОВ “Кіровське” не конкретизована ні номером договору, накладної, датою постачання (виникнення заборгованості), а тому взагалі відсутні підстави для висновку про отримання грошових коштів від третьої особи на рахунок відповідача.
Відповідно до частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
За таких встановлених обставин справи, доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції про безпідставність заявлених позовних вимог. У зв'язку з чим підстав для зміни або скасування постанови апеляційної інстанції колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.02.2007 у справі № 12/622 залишити без змін.
Касаційну скаргу Державного підприємства "Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового комплексу" залишити без задоволення.
Головуючий, суддя | Т. Добролюбова |
Судді | Т. Гоголь |
Л. Рогач |