Постанова

Іменем України

28 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 705/4848/15-ц

провадження № 61-31322св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

представники відповідача: Чекман Сергій Олександрович, Головченко Володимир Володимирович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області у складі судді Кімстачова О. С. від 28 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області у складі колегії суддів: Пономаренка В. В., Гончар Н. І., Сіренка Ю. В. від 25 липня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк», банк) про визнання недійсним кредитного та іпотечного договорів.

Позов мотивований тим, що 05 грудня 2006 року він уклав з банком договір відновлювальної кредитної лінії № 9542, згідно з яким банк повинен був надати йому кредитні кошти на споживчі цілі.

Позивач вважав, що зміст вказаного договору суперечить статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач не повідомив йому в письмовій формі про умови надання кредиту, не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, про форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями, чим було порушено право споживача на свободу вибору продукції. У договорі за порушення умов договору відповідальність передбачена лише для позичальника, чим порушується принцип рівності сторін договору. У порушення вимог статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» йому з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання.

Крім того, в договорі немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, а також відсутній графік погашення кредиту. Договір не містить порядку зміни договору, який враховував би інтереси споживача, не містить умови про порядок припинення договору, що є суттєвими умовами, проте пунктами 1.5.2., 1.5.2.1., 1.5.2.2. та 1.2.2.3 цього договору передбачена можливість односторонньої зміни банком відсоткової ставки. Також дискримінацією є те, що в разі незгод позичальника із підняттям відсоткової ставки, вважається що банк вимагає дострокового повернення кредиту (пункт 1.5.2.3 договору).

Посилаючись на вказане та вважаючи, що кредитний договір є недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України, а іпотечний договір - як похідний від кредитного договору, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір відновлювальної кредитної лінії № 9542 від 05 грудня 2006 року, а також іпотечний договір № 9542 від 05 грудня 2006 року.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції, виходив з того, що позов є обґрунтований, проте позивач пропустив строк позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позову та наявність правових підстав для застосування строку позовної давності.

У серпні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідач не просив застосувати позовну давність відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України, а лише повідомляв суд про її існування у своїх запереченнях, а тому суд не міг за власною ініціативою застосувати позовну давність. Крім того позивач указував на невідповідність кредитного договору вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» після отримання позовної заяви банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому строк позовної давності обчислюється не з моменту підписання кредитного договору, а з часу отримання ухвали про відкриття провадження у справі про стягнення на предмет іпотеки.

У вересні 2017 року АТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, у яких просило касаційну скаргу відхилити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Вказана справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд установив, що 05 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та АТ «Ощадбанк» було укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 9542, згідно з яким банк зобов'язався надати позичальнику на умовах цього договору кредит в сумі 46 500 доларів США, а позичальник зобов'язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13 % річних, комісійні винагороди та інші платежі, в порядку, на умовах, та в строки визначені кредитним договором.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що кредит надається на споживчі потреби окремими частинами (траншами) за відновлювальною кредитною лінією, у період до 05 грудня 2007 року; і на дату закінчення вказаного періоду визначається сума фактичної заборгованості за кредитом, яка підлягає погашенню щомісячно рівними частинами до 25 числа кожного місяця з відповідним зменшенням ліміту кредиту, починаючи з січня місяця 2008 року, остаточним терміном повернення кредиту є 05 грудня 2011 року.

26 серпня 2008 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору відновлюваної кредитної лінії, за умовами якої сторони домовилися збільшити розмір плати за користування кредитом з 13 % до 14,5 % річних у пункті 1.1 договору.

08 липня 2010 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до договору, якою змінили пункт 1.2, передбачивши в ньому суми щомісячних платежів у доларах США і визначивши остаточний термін повернення кредиту 04 грудня 2014 року; пункт 1.5.1.1 - визначивши в ньому збільшену процентну ставку - 14,5 % річних на період з дня видачі кредиту і до моменту закінчення строку, на який було надано кредит; та пункт 1.5.1.3 в частині дати останньої сплати процентів.

05 січня 2011 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 3 до договору, якою змінено пункти 1.2, 1.5.1.3 щодо строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту, зокрема, остаточним терміном повернення кредиту встановлено 04 грудня 2014 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 05 грудня 2006 року між сторонами було укладено іпотечний договір № 9542, відповідно до умов якого позивач передав банку в іпотеку трикімнатну квартиру № АДРЕСА_1.

26 серпня 2008 року та 09 липня 2010 року сторони уклали додаткові угоди № 1 та № 2 до іпотечного договору № 9542 від 05 грудня 2006 року відносно строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що умови кредитного договору є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; дискримінаційними стосовно споживача, в тому числі щодо правил зміни відсоткової ставки; несправедливими; такими, що суперечать Закону України «Про захист прав споживачів» та у зв'язку з цим підлягають визнанню недійсними.

Суди відмовили у задоволенні позову за пропуском позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Разом з тим, як вбачається зі змісту заперечень відповідача, він не просив застосувати строк позовної давності відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України, а лише послався на його існування.

Таким чином, оскільки у матеріалах справи відсутня заява відповідача про застосування позовної давності, а загальне посилання у запереченнях на норми статей 256, 257, 261 ЦК України без зазначення волевиявлення про застосування позовної давності, не є відповідною заявою, тому апеляційний суд помилкового погодився з висновками місцевого суду про відмову в задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності, не надавши належної оцінки змісту цих заперечень та волевиявленню відповідача.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Разом з тим, апеляційний суд не врахував, що матеріали справи містять повідомлення про умови кредитування від 28 листопада 2006 року, яке підписане позивачем, та відповідно до якого останній підтвердив, що він ознайомлений з усіма наявними в установі ВАТ «Ощадбанк» умовами кредитування, з коротким описом відмінностей між ними, отримав всі необхідні роз'яснення і зобов'язується використати кредитні кошти, які можливо надасть йому банк, на зазначені в цьому повідомлення цілі, тобто для споживчих потреб.

Крім того між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди до цього договору, зокрема, щодо погодження строків погашення суми кредиту і сплати процентів по кредиту.

З огляду на вказане колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про обґрунтованість позову. В судових рішеннях відсутній належний аналіз доказів у справі щодо недійсності укладеного правочину.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу вимог статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 25 липня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська

Судді:Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. П. Курило