Постанова

Іменем України

12 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 475/967/17

провадження № 61-44864 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: ГулькаБ. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - акціонерне товариство «Миколаївобленерго»,

представник відповідача - Клис Наталя Анатолівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову апеляційного суду Миколаївської області від 06 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (далі - АТ «Миколаївобленерго») про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що 20 серпня 2007 року він був прийнятий на роботу електромонтером головного щита керування електростанцією 3 групи кваліфікації на Костянтинівській гідроелектростанції Арбузинського району Миколаївської області філії публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (далі - ПАТ «Миколаївобленерго»), правонаступником якого є АТ «Миколаївобленерго».

11 січня 2017 р. він разом з іншими працівниками відповідача був викликаний до управління кадрів товариства у м. Миколаїв, де усім було вказано про те, що вони мають написати заяви про звільнення з ПАТ «Миколаївобленерго» за власним бажанням. При цьому їм пояснили, що вони переводяться у розпорядження нових власників гідроелектростанції, де і будуть працевлаштовані. Йому було відомо, що Фонд державного майна України за програмою приватизації продав Мигіївську та Костянтинівську гідроелектростанцію філії ПАТ «Миколаївобленерго» новим власникам.

Він та інші працівники відповідача написали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Того ж дня їм були видані трудові книжки із записом про звільнення.

Проте йому та іншим працівникам Костянтинівської гідроелектростанції було запропоновано самим домовлятися про працевлаштування у нового власника.

Не погодившись з таким рішенням відповідача, він вирішив анулювати свою заяву про звільнення за власним бажанням, але йому було повідомлено про те, що це неможливо, оскільки наказ про його звільнення вже підписаний, запис про звільнення внесений до трудової книжки.

За його письмовою заявою лише 21 січня 2017 року він отримав копію наказу ПАТ «Миколаївобленерго» від 11 січня 2017 року № 39-к про звільнення та оскаржив його до суду. Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 05 липня 2017 року у задоволенні його позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 22 серпня 2017 року частково скасоване рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні його позову про визнання наказу про звільнення недійсним, визнано недійсним наказ ПАТ «Миколаївобленерго» від 11 січня 2017 року № 39-к про припинення з ним трудового договору.

На виконання вказаного рішення апеляційного суду відповідач наказом від 05 вересня 2017 року № 1346-к скасував наказ про його звільнення від 11 січня 2017 року № 39-к та цим же наказом звільнив його з роботи з 25 січня 2017 року на підставі його заяви від 11 січня 2017 року

З наказом ПАТ «Миколаївобленерго» від 05 вересня 2017 року № 1346-к він ознайомлений 28 вересня 2017 року - після отримання його поштою.

Вважав, що наказ відповідача від 05 вересня 2017 року № 1346-к про його звільнення винесений з порушенням норм частини другої статті 38 КЗпП України, оскільки відповідач не мав права звільняти його з роботи на підставі поданої ним 11 січня 2017 року заяви, так як після 25 січня 2017 року він продовжував працювати у відповідача, що підтверджено графіком роботи на січень 2017 року, даними оперативного журналу відповідача. Лише 01 лютого 2017 року він перейшов працювати на інше місце роботи до товариства з обмеженою відповідальністю «Альтген». Проте його робота за сумісництвом не може бути підставою для звільнення, оскільки виконання роботи на двох підприємствах законодавством не заборонена.

Крім цього, відповідач не мав права звільняти його з роботи за статтею 38 КЗпП України, оскільки ще до 25 січня 2017 року, а саме 23 січня 2017 року він звернувся до суду з позовом про поновлення його на роботі, тобто від свого наміру звільнятися, що ним був виражений у заяві від 11 січня 2017 року, він відмовився, про що відповідач знав, проте незважаючи на це, звільнив його з роботи.

З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_4 просив суд визнати наказ АТ «Миколаївобленерго» від 05 вересня 2017 року № 1346-к про його звільнення недійсним, поновити його на роботі та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 103 131 грн 05 коп.

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 02 липня 2018 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 2 наказу ПАТ «Миколаївобленерго»від 05 вересня 2017 року № 1346-к про звільнення ОСОБА_4 з роботи з 25 січня 2017 року за власним бажанням. Поновлено ОСОБА_4. на посаді електромонтера головного щита керування електростанцією 3 групи кваліфікації у філії АТ «Миколаївобленерго» Арбузинського району Миколаївської області з 26 січня 2017 року. Стягнуто з АТ «Миколаївобленерго» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 26 січня 2017 року по 02 липня 2018 року у розмірі 103 131 грн 05 коп. без визначених обов'язкових платежів та зборів. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача з роботи відбулось з порушенням його трудових прав, оскільки відповідач не мав права звільняти його з роботи на підставі поданої ним заяви від 11 січня 2017 року про звільнення з роботи за власним бажанням, так як шляхом оскарження до суду наказу відповідача від 11 січня 2017 року № 39-к, він підтвердив відсутність свого волевиявлення на звільнення з роботи за власним бажанням.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 06 вересня 2018 року апеляційна скарга АТ «Миколаївобленерго»задоволена, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач відповідно до положень статті 38 КЗпП України повинен був подати заяву про відкликання своєї заяви про звільнення за власним бажанням, проте останнім таких дій вчинено не було. Наказом АТ «Миколаївобленерго» від 05 вересня 2017 року № 1346-к на виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 22 серпня 2017 року було визнано недійсним свій наказ від 11 січня 2017 року № 39-к та на підставі заяви ОСОБА_4 від 11 січня 2017 року правомірно звільнено його з роботи за власним бажанням 25 січня 2017 року за частиною першою статті 38 КЗпП України.

У касаційній скарзі ОСОБА_4. просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням апеляційного суду від 22 липня 2017 року було визнано наказ відповідача від 11 січня 2017 року № 39-к про його звільнення з роботи незаконним, хоча було також встановлено, що він заяви про відкликання свого попередження про звільнення з роботи відповідачу не подавав, тобто така заява не є обов'язковою. На виконання вказаного рішення апеляційного суду відповідач наказом від 05 вересня 2017 року № 1346-к свій наказ від 11 січня 2017 року № 39-к визнав недійсним і звільнив позивача з роботи з 25 січня 2017 року на підставі його заяви від 11 січня 2017 року. Вважав таке звільнення незаконним, оскільки він ще 23 січня 2017 року, звернувшись до суду про поновлення його на роботі, підтвердив відсутність свого волевиявлення на звільнення з роботи за власним бажанням.

У листопаді 2018 року АТ «Миколаївобленерго» подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, позивача звільнено з роботи за власним бажанням правомірно, заяви про відкликання своєї заяви про звільнення за власним бажанням він не подавав, тому підстави для поновлення останнього на роботі відсутні.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У жовтня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Відповідно до частин першої та другої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.

Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що наказом АТ «Миколаївобленерго» від 05 вересня 2017 року № 1346-к на виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 22 серпня 2017 року було визнано недійсним свій наказ від 11 січня 2017 року № 39-к та на підставі заяви ОСОБА_4 від 11 січня 2017 року правомірно звільнено його з роботи за власним бажанням 25 січня 2017 року за частиною першою статті 38 КЗпП України

Апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що з часу ухвалення апеляційним судом рішення від 22 серпня 2017 року до моменту винесення відповідачем спірного наказу від 05 вересня 2017 року № 1346-к позивач до АТ «Миколаївобленерго», як свого роботодавця, з заявою про відкликання своєї заяви про звільнення за власним бажанням не звернувся, тому наказ АТ «Миколаївобленерго»від 05 вересня 2017 року № 1346-к винесено відповідно до положень трудового законодавства.

Доводи касаційної скарги про те, що рішенням апеляційного суду від 22 липня 2017 року було визнано наказ відповідача від 11 січня 2017 року № 39-к про його звільнення з роботи незаконним, хоча було також встановлено, що він заяви про відкликання свого попередження про звільнення з роботи відповідачу не подавав, тобто така заява не є обов'язковою, безпідставні оскільки вищевказаний наказ апеляційним судом було скасовано з інших правових підстав, а саме, так як АТ «Миколаївобленерго» мало право звільнити ОСОБА_4 з зазначеної ним дати лише у разі наявності поважних причин, що унеможливлювали подальше продовження його роботи, чого не було при звільненні 11 січня 2017 року.

Посилання касаційної карги на те, що звільнення ОСОБА_4 є незаконним, оскільки він ще 23 січня 2017 року звернувся до суду про поновлення його на роботі чим підтвердив відсутність свого волевиявлення на звільнення з роботи за власним бажанням, безпідставні, оскільки при зверненні з вказаним позовом його позовними вимогами були: визнання недійсним наказу про звільнення, зміна підстави звільнення з роботи.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Миколаївської області від 06 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк