Справа № 495/1485/18

рішення

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

25 жовтня 2018 року м. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

у складі головуючого судді: Шевчук Ю.В.

при секретарі судового засідання: Савенко М.В.

за участю представників сторін:

прокурора Білгород-Дністровської місцевої прокуратури - Деменко А.І.;

від відповідача Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області : не з'явились;

від відповідача ОСОБА_3 - : представники ОСОБА_4, представник ОСОБА_5;

від відповідача- Головного територіального управління юстиції в Одеській області: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Муравйова П. до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_3, Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора,

В С Т А Н О В И В :

Перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Муравйов П. звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області та ОСОБА_3, Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора.

Відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить суд:

- визнати незаконним рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 05.06.2015 № 3021 «Про передачу гр. ОСОБА_3 власність земельної ділянки площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1».

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 51597314, щодо земельної ділянки площею площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1).

- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Головного територіального управління юстиції в Одеській областівід 13.01.2016 року за № 27807948, на підставі якого за ОСОБА_3проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог зазначає наступне. Білгород-Дністровською місцевою прокуратурою виявлено схему земельних оборудок на території смт. Затока м. Білгород-Дністровського, повязаної із виведенням земель комунальної власності територіальної громади Затоківської селищної ради на користь приватних осіб. Встановлено, що між товариством з обмеженою відповідальністю «Вояж-Сі» та Затоківською селищною радою 30.06.2011 року укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва бази відпочинку терміном на 5 років. На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок 24.04.2015 року проведено державну реєстрацію земельної ділянки площею площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, із земель наданих раніше у користування ТОВ «Вояж-Сі». Рішенням Затоківської селищної ради від 05.06.2015 року № 3021 Відповідачу ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому державним реєстратором Головного територіального управління юстиції в Одеській області за результатами розгляду документів, поданих Відповідачем ОСОБА_3 для оформлення права власності, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 51597314, щодо земельної ділянки площею площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, яке зареєстровано згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.01.2016 року за № 27807948. Позивач вважає, що відповідачем ОСОБА_3 право власності на вказану земельну ділянку набуто з порушенням вимог діючого законодавства, а саме земельну ділянку у порушення статей 79-1, 118 Земельного кодексу України передано без розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність та відведення земельної ділянки у власність для індивідуального дачного будівництва здійснено в порушення положень Генерального плану смт. Затока та за відсутності детального плану території, у зв'язку з цим, рішення селищної ради підлягає визнанню судом незаконним, а свідоцтво про право власності недійсним.У зв'язку з наведеним просить суд задовольнити позов.

Представник Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області прокурор Деменко А.І., в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити. Проти наданого представниками відповідача ОСОБА_3 відзиву на позовну заяву подав відповідь на відзив.

Представник відповідача - Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області у судові засідання не з'явився, про час та дату судових засідань неодноразово сповіщався належним чином, що підтверджується розписками про отримання судових повісток, причину своєї неявки суду не повідомив, будь-яких заяв на адресуду не надавав, відзив або заперечення на позов прокурора до суду також не надав. Факт належного сповіщеня представника відповідача Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області підтверджується наявними в матеріалах справи відповідними розпискам.

Представники відповідача - ОСОБА_3 надали суду відзив на позов прокурора та заперечення на відповідь до відзиву позовної заяви. В судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з підстав викладених у зазначених процесуальних документах. Також надали суду викладену у письмовому вигляді промову до судових дебатів (заключне слово).

Представник відповідача - Головного територіального управління юстиції в Одеській області у судові засідання не з'явився, про час та дату судових засідань неодноразово сповіщався належним чином, що підтверджується розписками про отримання судових повісток, причину своєї неявки суду не повідомив. Згідно надісланих на адресу суду заперечень на відзив ОСОБА_3 просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Згідно із ч.3 ст.131 Цивільного процесуального кодексу, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не зявилися в судове засідання без поважних причин.

Частиною 1 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки (п.п.1-2 ч.3 ст.223 ЦПК України).

Враховуючи викладені обставини та норми чинного законодавства, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідних учасників процесу на підставі наявних та достатніх для розгляду матеріалів справи.

Розглянувши позовну заяву, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши в судових засіданнях пояснення учасників судового процесу, суд дійшов до наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, між товариством з обмеженою відповідальністю «Вояж-Сі» та Затоківською селищною радою 30.06.2011 року укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва бази відпочинку терміном на 5 років. На підставі технічної документації із землеустрою, щодо поділу та об'єднання земельних ділянок 24.04.2015 року проведено державну реєстрацію земельної ділянки площею площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 земель наданих раніше у користування ТОВ «Вояж-Сі». Рішенням Затоківської селищної ради від 05.06.2015 року № 3021 Відповідачу ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому, державним реєстратором Головного територіального управління юстиції в Одеській області за результатами розгляду документів, поданих відповідачем ОСОБА_3 для оформлення права власності, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 51597314, щодо земельної ділянки площею площею 0,100 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, яке зареєстровано згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.01.2016 року за № 27807948. Враховуючи викладені обставини Позивач вважає, що спірну земельну ділянку передано відповідачу ОСОБА_3 у порушення вимог Земельного кодексу України. Так позивач, як на підставу задоволення позовних вимог, посилається на порушення відповідачем Затоківської селищною радою Білгород-Дністровської міської ради Одеської області вимог ст.ст. 79-1, 118, 122 ЗК України.

А саме, вказуючи на викладені у ст.ст. 118, 122 ЗК України вимоги, щодо отримання громадянином земельної ділянки у власність, позивач вказує на необхідність виготовлення та надання на погодження відповідного проекту землеустрою бажаної земельної ділянки. Між тим, суд з такими вимогами прокурора не погоджується виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Статтею 4 Земельного Кодексу України встановлено, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Відповіднодо ч. 1, 3, 4 ст. 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний земельний кадастр», державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами;

державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера;

кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Статтею 5 Закону України «Про державний земельний кадастр», встановлено, що порядок ведення Державного земельного кадастру визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог цього Закону. Державний земельний кадастр є державною власністю. Відповідно до ч. 1,2 ст. 6 Закону України «Про державний земельний кадастр», визначено, що ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Держателем Державного земельного кадастру є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Частиною 2 ст. 7 Закону України «Про державний земельний кадастр», визначені повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, серед яких окрім іншого:

внесення до Державного земельного кадастру та надання відомостей про землі, розташовані у межах державного кордону України, територій Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, районів, сіл, селищ, міст;

здійснення державної реєстрації земельних ділянок, обмежень у їх використанні.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 14.01.2015 року із наступними змінами затверджено «Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру». Відповідно до п.1 вказаного Положення, державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Відповідно до п. 4 Положення, ведення Державного земельного кадастру здійснює Держгеокадастр та його територіальні органи. Держателем Державного земельного кадастру є Держгеокадастр. Пунктом 5 Положення визначено, що до складу Держгеокадастру та його територіальних органів входять державні кадастрові реєстратори, які здійснюють внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей в межах повноважень, визначених Законом України "Про Державний земельний кадастр" та цим Порядком. Державний кадастровий реєстратор має доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймає рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, а також відмову у внесенні або наданні відомостей. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об'єднань у діяльність Державного кадастрового реєстратора, пов'язану із здійсненням державної реєстрації земельних ділянок, забороняється. Постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 17.10.2012 року, затверджено «Порядок ведення Державного земельного кадастру» (далі - Порядок). Порядок визначає процедуру та вимоги щодо ведення Державного земельного кадастру.

Відповідно до п. 6 Порядку, до повноважень державних кадастрових реєстраторів Держгеокадастру та його територіальних органів окрім іншого належать здійснення державної реєстрації земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації; формування поземельних книг на земельні ділянки, внесення записів до них, забезпечення їх зберігання; присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам; проведення перевірки відповідності поданих документів вимогам законодавства

Відповідно до п. 111 Порядку, державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій:

здійснює державну реєстрацію земельної ділянки:

- за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру присвоює кадастровий номер земельній ділянці;

- відкриває Поземельну книгу та вносить відомості до неї (крім відомостей про затвердження документації із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки, а також про власників, користувачів земельної ділянки);

приймає рішення про відмову у державній реєстрації земельної ділянки.

Статтею 12 Земельного Кодексу України, визначенні повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст. Окрім того повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст визначенні ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування». З огляду на вищевикладені приписи законодавства суд дійшов висновку, що єдиним органом (посадовою особою) наділеним повноваженнями, щодо формування земельної ділянки є державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) та державні кадастрові реєстратори, які в свою чергу здійснюють державну реєстрацію земельних ділянок та надають останнім ознак об'єктів цивільних прав. Таким чином рішення державного кадастрового реєстратора про державну реєстрацію земельної ділянки свідчить про відповідність поданих заявником - Затоківською селищною радою документів вимогам чинного законодавства. Згідно ч. ч. 1-3 ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 90 Земельного кодексу України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до п. 7 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 № 5245-VI, який набрав чинності 01.01.2013 року, землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

Відповідно до п. 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону з дня набрання ним чинності землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші обєкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Згідно ч. ч. 1, 2 п. п. "а, б, в, г" ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу. Згідно п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Отже, підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права на земельну ділянку. Виходячи з наведених норм статтей 16, 393 ЦК України та статті 152 Земельного кодексу України право на оспорювання та оскарження акту органа державної влади, органа місцевого самоврядування, що стосується розпорядження або користування земельною ділянкою належить власнику, землекористувачу такої земельної ділянки або особі, яка доведе, що відповідно до законодавства звертається в інтересах цих осіб за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права.

Окрім того, позивачем у позові зазначено, про виявлену схему земельних оборудок на території смт. Затока. Однак, суду не надано дозказів на підтвердження цього факту, також як не надано доказів на підтвердження того, щодо порушення вищевказаним оскаржуваним рішенням прав інших власників та (або) користувачів земельних ділянок.Також суду не надано інших належних та допутисмих доказів доказів щодо протиправниій дій сторін по справі щодо передачі спірної земельної ділянки відповідачу ОСОБА_3

Таким чином, приймаючи до уваги той факт, що в оскаржуваному рішенні Затоківської селищної ради про передачу ділянки вказаний кадастровий номер спірної земельної ділянки, ця земельна ділянка належить до комунальної власності, а також приймаючи до уваги відсутність доказів на підтвердження протиправності дій сторін по справі, суд приходить до висновку про правомірність дій Затоківської селищної ради в частині розпорядження земельною ділянкою комунальної власності шляхом її надання у власність відповідача ОСОБА_3

Також, у своєму позові позивач вказує, що відведення спірної земельної ділянки здійснено з порушенням положень Генерального плану смт. Затока та за відсутності детального плану території.

З такими висновками позивача суд не може погодитись, виходячи з наступного.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. З урахуванням положень ч.1 ст.16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно з якою планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях. Так позивач акцентує увагу суду на приписах ч.3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», якою передбачено, що у разі відсутності плну зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельнх ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам забороняється, крім випадків: розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи. Разом з тим постановою Одеського окружного адміністатвиного суду від 18 вересня 2014 року по справі № 815/494/14, встановлено, що відповідач ОСОБА_3 є співвласником будівель та споруд бази відпочинку ТОВ «Вояж-Сі», які розташовані на спірній земельній ділянці. Таким чином розроблення детального плану на час винесення спірного рішення відносно передачі земельної ділянки у власність відповідача ОСОБА_3 не вимагалось чинним законодавством.

Поряд з цим, як на підставу порушення положень Генерального плану смт. Затока при відведенні спірної земельної ділянки та за відсутності детального плану території, позивач посилається на лист Затоківської селищної ради від 17.01.2018 року № 26/01-27.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Так в матеріалах справи наявні копії наступних документів: копія рішення від 05.06.2015 року за № 3018, що оскаржується, копія договору оренди від 30.06.2011 року, копія відповіді Затоківської селищної ради від 17.01.2018 року № 26/01-27 на одному аркуші із додатком на одному аркуші, копія постанови Одеського окружного адміністративного суду по справі № 815/4904/14 від 18.09.2014 року, копія кадастрового плану земельної ділянки ТОВ "ВОЯЖ-СІ", копія витягу з державного земельного кадастру.

За період перебування даної справи у провадженні позивачем жодних додаткових документів до матеріалів справи надано не було.

Відповідно до ч. 4,5 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.Оцінюючі надані позвиачем докази суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такиим засобами: письмовими, речовими і едектроними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ч.1,2 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктом 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики №55 від 07.04.2003 "ДСТУ 4163-2003", відповідно до якого відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів "Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії. Однак, позивач обґрунтовує позовні вимоги за відсутності в матеріалах справи саме належним чином засвідчених письмових доказів. Так само позивачем, всупереч вимогам п.8 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, не зазначено наявності оригіналів поданих письмових доказів у позивача або іншої особи.

Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, вказаний лист не може бути прийнятий до уваги судом як допустимий доказ в обґрунтування позовних вимог.

Відповідно до ч. 7 ст. 81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків, щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом.

У своєму позові позивач посилається на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2014 року у справі № 815/4904/14, якою визнано протиправною та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 17.04.2014 року № 1933 «Про надання дозволу ТОВ «Вояж-Сі» на складання технічної документації із землеустрою, щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою при поділі земельних ділянок» та визнано протиправною та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 20.06.2014 року № 1967 «Щодо затвердження технічної документації з землеустрою, щодо поділу та обєднання земельної ділянки для будівництва та обслуговування б/в «Вояж-Сі» за адресою: АДРЕСА_1».

Однак, як вбачається з Витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку від 16.01.2018 року наданої позивачем, встановлено, що державна реєстрація спірної земельної ділянки здійснена на підставі технічної документації із землеустрою, щодо поділу та обєднання земельних ділянок, 18.06.2014 року, ФОП ОСОБА_8. Таким чином підствою для державної реєстрації спірної земельної ділянки була технічна документація із землеустрою, щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Разом з тим, позивачем не надано достатніх доказів, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про те, що скасованим рішенням Затоківської селищної ради від 20.06.2014 року № 1967 «Щодо затвердження технічної документації з землеустрою, щодо поділу та обєднання земельної ділянки для будівництва та обслуговування б/в «Вояж-Сі» за адресою: АДРЕСА_1» затверджено ту технічну документацію, яка стала підставою для державної реєстрації спірної земельної ділянки, переданої відповідачу ОСОБА_3

Також в обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на порушення відповідачем - Затоківською селищною радою вимог земельного законодавства при відведенні земельної ділянки комунальної власності та як наслідок порушення державних інтересів. Тобто, при зверненні до суду, як на одну з підстав такого звернення Позивач посилається на порушення законодавчо визначених норм та приписів земельних відносин, в тому числі, щодо формування, державної реєстрації нової земельної ділянки, її наступної передачі. Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. За змістом ст. 56 ЦПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор може звертатись до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або держави чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах; прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК України та іншими законами, і може здійснюватипредставництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Частиною 4 ст. 56 ЦПК України, визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99, поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Відповідно до ст. 187 Земельного кодексу України, контроль використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», серед основних завдань державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України. Статтею 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» встановлено, що державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду(контролю) в агропромисловому комплексі. За приписами ст. 15-2 Земельного кодексу України, які кореспондуються з приписами ст. 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі (держгеокадастр та його територіальні управління), у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Держгеокадастр є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Казначейства. Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016 року за № 333, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 25.10.2016 року за № 1391/29521, затверджено Положення про Головне Управління Держгеокадастру в Одеській області. Відповідно до цього Положення Посадові особи Головного управління в межах своїх повноважень мають право:

складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення; давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов'язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків;

безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель;

звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився;

передавати до органів прокуратури, органів досудового розслідування акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину.

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.08.2014 року за № 317, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 15.09.2014 року за № 1126/25903 (діючого до 05.03.2018 року - тобто в період виникнення спірних правовідносин) затверджено "Порядок підготовки та внесення до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотань з питань дотримання вимог земельного законодавства".

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 року за № 910-р, погоджено пропозицію Міністерства аграрної політики та продовольства України, щодо можливості забезпечення здійснення покладених на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року за № 15 «Про державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру» функцій і повноважень Державної інспекції сільського господарства, що припиняється, із здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості грунтів.

Таким чином дія «Порядку підготовки та внесення до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотань з питань дотримання вимог земельного законодавства» поширювалась на Держгеокадастр, як законодавчо визначений механізм, щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави в тому числі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності.

Відповідно до п. 1.3 вищезазначеного Порядку, від імені Державної інспекції сільського господарства України та її територіальних органів (далі - інспекційні органи Держсільгоспінспекції України) вносити Клопотання до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування мають право: Головний державний інспектор сільського господарства України та його заступники, головні державні інспектори сільського господарства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та їх заступники.

Відповідно до п. 2.2 Порядку, клопотання вносяться в тому числі з метою:

приведення у відповідність до законодавства рішень, прийнятих органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель.

Згідно п. 5.2 Порядку, у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування виконати вимоги, зазначені у клопотанні, чи при неотриманні від них протягом 30 днів з дати отримання клопотання письмового повідомлення про результати розгляду клопотання, відповідний інспекційний орган Держсільгоспінспекції України, що вніс клопотання, направляє копію клопотання та матеріали, які засвідчують факт порушення земельного законодавства, до відповідного органу прокуратури для вжиття заходів згідно з вимогами чинного законодавства.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах є Головне управління Держгеокадастру в Одеській області. Останнє є самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, щодо здійснення захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави у судовому порядку, в тому числі, щодо попередження порушення вимог земельного законодавства та наступного звернення до органів прокуратури та суду.

Поряд з цим, позивач вказує на відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції контролю (нагляду) у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Згідно з положеннями ст. 131-1 Конституції України, на прокуратуру покладено функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. З сукупного аналізу вищевказаної норми Конституції України (п.3 ч.1 ст.131-1), що має найвищу юридичну силу, та приписів Закону України «Про прокуратуру»випливає, що підставою для представництва прокуратурою інтересів держави в суді повинна бути в сукупності наявність двох обставин: виключного випадку та дотримання порядку, визначеного законом. Відповідно до ст.23 ЗУ «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки, щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

В ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17 ВС/КАС зробив наступний правовий висновок, щодо застосування судами ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»: «участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (в тому числі касаційне оскарження судових рішень) стає можливою за умови, крім іншого, обгрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу».

В Постановах Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі № 806/1000/17 та від 10.05.2018 року у справі № 910/18283/17, викладено наступний правовий висновок:

«не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави».

Згідно положень ч. 1ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово висловлював позицію про те, що вже сама присутність прокурора на судовому процесі на боці однієї зі сторін ставить під загрозу принцип рівності та справедливий баланс між сторонами, участь прокурора може створювати відчуття нерівності у сторони (п.п. 30-33 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Менчинська проти Росії», п. 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мартіні проти Франції»).

Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони почуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції" від 07.06.2001 року). Підтримка прокуратурою однієї зі сторін, безумовно, може бути виправданою за належних обставин, наприклад, зокрема, коли захисту потребують державні інтереси.

Таким чином, участь прокурора у судовому процесі має бути обґрунтована, не допускається здійснення прокурором представництва інтересів у суді особи або органу без наявності чіткого та законного обґрунтування необхідності такої участі, оскільки інакше буде порушено принцип рівності сторін при розгляді цивільного спору.

Як було вище зазначено Держгеокадастр в Одеській області має право: звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Таким чином законодавець визначив право Держгеокадастру в межах наданих повноважень звертатись до суду із віндикаційним позовом, а саме витребувати майно (земельні ділянки) від недобросовісних набувачів.

Поряд з цим законодавець не встановлює жодних обмежень для Держгеокадастру в реалізації зазначених повноважень, в тому числі обмежень, щодо повернення земельних ділянок, шляхом скасування рішень місцевих рад, щодо передачі вказаних земельних ділянок, прийнятих з порушенням норм діючого земельного законодавства. Зазначене обмеження нівелювало б саму мету створення Держгеокадастру, як центрального органу виконавчої влади покликаного здійснювати контроль, охорону та захист земель усіх категорій та форм власності.

Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в судовому провадженні та вирішує, наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідає принципу рівності сторін, вивчаючи кожний випадок окремо.

Так, у справі «Ferreira Alves v. Portugal» (№25053/05, 21.06.2007) ЄСПЛ наголосив, що не має значення, чи виступає прокурор як сторона у справі, оскільки він може вплинути на рішення суду, і такий вплив потенційно може бути не на користь заявника (п.38).

У справі «Менчинська проти Росії» (№42454/02, 15.01.2009) ЄСПЛ суд відзначив, що сторонами цивільного провадження є позивач та відповідач, яким надаються рівні права, зокрема право на юридичну допомогу. Підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян або коли потрібно захистити інтереси держави (п.35). Просте повторення прокуратурою правових доводів, які наводяться однією зі сторін процесу, має сенс лише в тому випадку, коли це відбувається з метою впливу на суд.

У зв'язку з цим ЄСПЛ послався на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1604 (2003) щодо ролі прокуратури в демократичному суспільстві, заснованій на верховенстві права, відповідно до якої її функції не повинні давати приводу для конфлікту інтересів або бути перепоною для окремих осіб для звернення за захистом своїх прав (п.38). У цій справі Євросуд констатував, що втручання прокурора у розгляд справи на стадії оскарження рішення завдало шкоди зовнішнім ознакам справедливого судового розгляду та принципу рівності сторін (п. 39).

У справі «Корольов проти Росії, №2» (№5447/03, 1.04.2010) ЄСПЛ установив: «Прокурор вступив у справу на стадії касаційного провадження, і такий вступ зводився до простої підтримки рішення суду першої інстанції, тобто повторення правових доводів відповідачів, що мало на меті вплинути на суд. Отже, принцип процесуальної рівності, який вимагає встановлення справедливого балансу інтересів сторін, у такій справі дотримано не було».

В постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року по справі № 927/880/17, зроблено наступний правовий висновок:

«участь прокурора у судовому процесі має бути обґрунтована, не допускається здійснення прокурором представництва інтересів у суді особи або органу без наявності чіткого та законного обґрунтування необхідності такої участі, оскільки інакше буде порушено принцип рівності сторін при розгляді господарського спору.

З вказаних підстав правильно виходили суди попередніх інстанцій дійшовши висновків про залишення позову Заступника керівника Чернігівської місцевої прокуратури без розгляду.

Верховний Суд звертає особливу увагу судів першої інстанції на необхідність перевірки підстав звернення та допуску прокурора до представництва».

В постанові ВС від 25 квітня 2018 року по справі № 806/1000/17 суд висловив наступну позицію:

«оцінюючи правові наслідки необгрунтованого допуску прокурора до представництва, Суд виходить з того, що підстави представництва прокурором інтересів держави з'ясовуються насамперед судом першої інстанції, який має досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення прокурора.

У разі вирішення справи по суті, безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва явно не було, що свідчить про порушення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України».

З наданих позивачем матеріалів до позовної заяви вбачається відсутність інформації про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах та доказів про повідомлення Позивачем Держгеокадастр та (або) його територіальні управління про здійснення представництва його інтересів в суді.

Судом враховується позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.07.2018р. у справі №917/1461/17, щодо необхідності дослідження повноважень Держгеокадастру та його територіальних органів, як органів виконавчої влади, через яких держава Україна реалізує своє право державної власності на земельні ділянки та право на звернення до суду з позовами за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів, а також правомірності пред'явлення позову прокурором саме без зазначення Держгеокадастру та його територіальних органів в якості позивача.

Тобто, у правовому регулюванні діяльності органів виконавчої влади суттєве значення має обґрунтоване визначення виконуваних цими органами функцій та їх компетенції.

Функції становлять найважливішу складову управлінської діяльності, походять від загального змісту державного управління, складають змістову характеристику діяльності. Функції характеризують основний напрям і зміст діяльності субєкта. Державний орган бере участь у виконанні всіх функцій держави, але переважно зайнятий тими з них, які прямо витікають з його призначення. Через покладення державою на свій конкретний орган певного комплексу функцій досягається спеціалізація державної діяльності, виділяються ті державні структури, які опікуються окресленою сферою суспільних відносин, певним родовим або видовим обєктом державного управління. Саме у такий спосіб можна встановити, що забезпечує конкретний орган, чим він займається, за що несуть відповідальність його посадові особи.

Компетенція, у свою чергу, є проявом діяльності органу держави, що спирається на владні повноваження. Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції - владних правоспроможностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції - це не тільки його право, а й обов'язок.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що положення органів державної влади, врегульоване правовими нормами, утворює його правовий статус, що включає, зокрема компетенцію органу державної влади, що охоплює конкретні функції та повноваження стосовно певних предметів відання. Функції визначають напрями, сфери діяльності державного органу, а повноваження показують, що конкретно орган може або повинен робити щодо певного предмета відання. Однак, при зверненні до суду необхідно брати до уваги не лише функції органу державної влади і повноваження його посадових осіб, але і його правосуб"єктність як юридичної особи, унормовану ст. 91 ЦК України.

Доказів на підтвердження того, що Держгеокадастр, як орган компетентний здійснювати нагляд за дотримання законодавства у спірних правовідносинах, звертався до прокуратури, суду не надано.

Натомість Позивач заперечував можливість Держгеокадастру, як уповноваженого органу, самостійно звернутись до суду із дійсним позовом за захистом інтересів держави, вказуючи про визначені законом випадки звернення вищезазначеного органу до суду.

В постанові Верховного Суду від 20.09.2018 року по справі № 924/1237/17 зроблено наступний правовий висновок:

«касаційний господарський суд погоджується з висновком апеляційного господарського суду про те, що Прокурор у зверненні з позовом до суду не визначив орган (органи), уповноважений здійснювати державою відповідні функції у спірних правовідносинах, що не було враховано судом першої інстанції.

При цьому, посилання Прокурора на те, що чинним законодавством України визначені органи, уповноважені державою здійснювати функції контролю у сфері публічних закупівель (Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та Держаудитслужба України), проте у вказаних органів відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовами про визнання договорів про закупівлю товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти недійсними, Касаційний господарський суд відхиляє, з огляду на те, що таке твердження суперечить приписам наведених вище нормативно-правових актів.

При цьому Прокурор не враховує того, що положення таких нормативних - правових актів не можуть визначати конкретні предмети і підстави позовів, з якими уповноважений орган має право звернутися до суду, оскільки зазначене було б неправомірним обмеженням повноважень такого органу у визначенні способу захисту та забезпеченні здійснення судового захисту інтересів держави».

В справі, що розглядаєтсья, враховуючи норми діючого законодавства в сфері земельних відносин, суд також не може погодитись із висновком позивача про відсутність органу, уповноваженого здійснювати державою відповідні функції у спірних правовідносинах та відсутність у вказаного органу, як юридичної особи - учасника цивільних правовідносин, можливості та правоздатності самостійно звернутись до суду.

З огляду на те, що позивач безпідставно не зазначив орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, який набуває статусу позивача, тобто особи, в інтересах якої подано позов про захист порушеного права та/або охоронюваного законом інтересу, суд дійшов висновку про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави у цій справі.

Окрім того вказані обставини необгрунтованого та не доведеного представництва прокурорм інтересів держави є підставою для відмови в позові.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17; від 07.05.2018 року у справі № 910/18283/17; від 10.05.2018 року у справі № 918/323/17; від 19.07.2018 року у справі №822/1169/17; від 20.09.2018 року у справі №924/1237/17, які відповідно до ст.417 ЦПК України є обов'язковими для врахування при вирішенні даної справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Суд також погоджуєтсья з позицією представників відповідача-2 про необхідність дотримання принципу «належного урядування».

З встановлених обставин справи та наданих позвиачем пояснень вбачається відсутність встановленої та доведеної протиправної поведінки відповідача-2, щодо отримання та набуття права власності на спірну земельну ділянку.

З моменту отримання спірної земельної ділянки відповідач-2 відкрито володів та користувався наданою йому земельною ділянкою, так само суду не представлено жодних доказів того, що в результаті набуття відповідачем-2 права власності на земельну ділянку були порушенні чиїсь права або інтереси.

З огляду на викладене суд звертає увагу на практику ЄСПЛ, щодо дотримання принципів «належного урядування».

Зокрема, у справі «Рисовський проти України» (рішення від 20.10.2011, заява № 29979/04, п. 71) ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Враховуючи, що відповідач ОСОБА_3 жодним чином не впливав на порядок реєстрації земельної ділянки в державному земельному кадастрі, прийняття Затоківською селищною радою оскаржуваного рішення та державну реєстрацію права власності, можливо дійти висновку про добросовістність набуття відповідачем ОСОБА_9 права власності на спірну земельну ділянку.

Поряд з цим, наведенні позивачем можливі порушення порядку передачі та державної реєстрації земельної ділянки вчиненні саме державними органами, селищною радою та її посадовоим особами.

Натомість суду не надані докази притягнення за вчиненні порушення до відповідальності жодної особи так само не надано доказів розгляду можливих кримінальних або адміністративних справ, щодо спірних правовідносин. З огляду на викладене, суд вважає, що покладення на відповідача ОСОБА_3 негативних наслідків недотримання процедури передачі та державної реєстрації спірної земельної ділянки, до того ж без пропозиції, щодо виплати належного відшкодування, навіть якщо припустити, що такі порушення мали місце, призведе до покладення на нього надмірного індивідуального тягаря, а тому є непропорційним та несумісним з принципом верховенства права.

Аналогічний висновок, щодо застосування «принципу належного урядування» виклав Верховний Суд у Постанові від 25 квітня 2018 року по справі № 806/1000/17.

Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про неправомірність, безпідставність та необґрунтованість позовних вимог першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури, у зв'язку з чим в задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Муравйова П. до Затоківської селищної ради, ОСОБА_10, Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратораслід відмовити.

Керуючись ст.ст. 19, 20, 791, 118, 122, 123 Земельного кодексу України, ст.ст. 2, 12, 13, 76-77, 81, 247, 263-265, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позовної заяви першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої пр окуратури Муравйова П. до Затоківської селищної ради, ОСОБА_3, Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя :