ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

іменем України

справа № 640/13553/14

провадження № 22-ц/818/431/18

07 листопада 2018 року

м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Котелевець А.В.,

суддів - Піддубного Р.М., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря - Брулевича В.В.,

імена (найменування сторін):

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2018 року в складі судді Нев`ядомського Д.В.,

у с т а н о в и в:

В серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, за участю третьої особи - ОСОБА_5, про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.

Позовна заява, з урахуванням уточнень, мотивована тим, що з 19 квітня 2003 року вона перебувала у юридичному шлюбі з ОСОБА_2, який було розірвано на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 серпня 2005 року. До реєстрації шлюбу 28 лютого 2003 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1. Під час шлюбу вартість вказаного житла істотно збільшилась за рахунок значних затрат та вкладень позивача, оскільки нею були понесені наступні витрати: 135 683 грн. 00 коп. - на проведення ремонтних робіт, встановлення гіпсокартону та паркету; 20 000 грн. 00 коп. - на придбання гардин та портьєр; 10 545 грн. 00 коп. - на придбання шафи-купе; 13 568 грн. 00 коп. - на придбання п'яти дверей; 41 127 грн. 17 коп. - на придбання сантехніки, плитки, ванної та меблів; 15 020 грн. 00 коп. - на придбання двох кондиціонерів; 13 414 грн. 00 коп. - на придбання дивану; 18 000 грн. 00 коп. - на придбання водонагрівачу; 1 775 грн. 40 коп. - на придбання розеток, рамок тощо; 1 080 грн. 00 коп. - на придбання фанери. Крім того, вона одноособово займалась ремонтом житла, прибиранням, внутрішнім облаштуванням, встановленням техніки та обладнання. Зазначала, що величина, на яку збільшилась вартість квартири за рахунок виключно матеріального та трудового вкладу (без врахування росту ринку нерухомості), склала 240 200 грн. 00 коп., що еквівалентно 47 556 доларів США 00 центів.

24 травня 2012 року ОСОБА_2 продав вказане житло ОСОБА_3 на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трубніковим С.О. за реєстровим № 713. Останній 10 квітня 2017 року подарував його ОСОБА_7 на підставі Договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Одарченко М.С. за реєстровим № 309. ОСОБА_7 27 листопада 2017 року продала житло ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу квартири, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Одарченко М.С. за реєстровим № 955. На даний час спірною квартирою користується ОСОБА_5 на підставі Договору позички житлового приміщення, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Одарченко М.С. за реєстровим № 23.

Посилаючись на підстави, передбачені статтею 62 СК України, статтями 215, 203, частинами 1, 4 статті 369 ЦК України, позивач просила визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири, укладений 24 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трубніковим С.О. за реєстровим № 713.

21 жовтня 2014 року ОСОБА_9 - представник ОСОБА_3 подав заперечення на позов, в яких просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заперечення мотивовані тим, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2003 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 в період з 12 серпня 2005 року по 26 листопада 2008 року, визнання недійсним Договору купівлі-продажу квартири, укладеного 24 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з застосуванням двосторонньої реституції та поділ спільного майна подружжя відмовлено. Позивач не є стороною договору купівлі-продажу та права останньої укладенням цього правочину не порушуються.

24 листопада 2014 року ОСОБА_2 подав заперечення на позов, в яких просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заперечення, з урахуванням уточнень, мотивовані тим, що позов не є доведеним. Доказів на підтвердження проведення капітальних ремонтів в квартирі позивачем не надано. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 10 серпня 2005 року ОСОБА_1 виселена квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаної квартири відмовлено. На час укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_3 шлюб з позивачем було розірвано. За рішенням суду спірне жито не визнано спільним сумісним майном подружжя, реєстрація ОСОБА_1 в даній квартирі анульована. Посилання останньої на одноосібне проведення ремонту не підтверджено належними та допустимими доказами.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою цього ж суду від 29 березня 2018 року, скасовані.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факту проживання однією сім'єю подружжя ОСОБА_1 на час придбання спірного житла та з 14 вересня 2005 року судом не встановлено. Оскільки квартира не була об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, підстав для визнання Договору купівлі-продажу квартири, укладеного 24 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, немає. У зв'язку з відмовою позивачу в позові, суд першої інстанції вважав, що заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 29 березня 2018 року в складі судді Невьядомського Д.В., підлягають скасуванню з підстав, передбачених статтею 141 ЦПК України.

09 липня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Апеляційного суду Харківської області з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що незважаючи на те, що квартира придбана ОСОБА_2 до шлюбу, вартість житла на момент розірвання шлюбу істотно збільшилась у зв'язку із здійсненням нею капітального ремонту, що підтверджено наладженими та допустимими доказами. Суд першої інстанції обґрунтував рішення нормами статей 57, 60, 74 СК України та безпідставно не застосував до спірних правовідносин норму статті 62 СК України. Вартість будівельно-ремонтних робіт, проведених в квартирі у період шлюбу підтверджена висновком експерта, однак суд не огрунтував відхилення цього доказу як і не здійснив оцінки доказів у відповідності з вимогами статті 89 ЦПК України. Посилання суду першої інстанції на рішення від 18 жовтня 2013 року є безпідставним, оскільки предмет та підстави позову є іншими, ніж справа, яка переглядається в апеляційному порядку. Справа розглянута за відсутності правонаступників ОСОБА_3 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області в складі судді Котелевець А.В. від 23 липня 2018 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 серпня 2018 року справу призначено для розгляду.

13 вересня 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Відзив мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив законне і огрунтоване рішення на підставі належним чином оцінених доказів.

Згідно з підпунктом 3 пункту 3 Розділу ХП «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим законом.

Відповідно до пункту 8 розділу ХШ Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-УШ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Указом Президента України від 29 грудня 2017 року № 452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Харківської області ліквідовано та утворено Харківський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Харківську область, з місцезнаходженням у місті Харкові.

05 жовтня 2018 року вказану апеляційну скаргу передано до Харківського апеляційного суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин 1, 2 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Згідно із частинами 1, 2 статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року № 6-2333цс15).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка э майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Відповідно до частини 1 статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Суд може визнати майно дружини (чоловіка) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при цьому майно, що належить одному із подружжя в порядку статті 57 СК України не перетворюється у спільну сумісну власність.

Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, на частку майна, яка істотно збільшилась внаслідок умов, передбачених цим законом.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння станом на час вирішення спору вартості об'єкта в стані, що існував до поліпшення, та його вартості після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначена на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не є тим фактором, який єдиний безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкту.

Матеріали справи свідчать, що 28 лютого 2003 року укладено Договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1. Договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трубніковим С.О. за реєстровим № 1034.

19 квітня 2003 року Міським відділом РАГС № 1 м. Харкова між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб за актовим записом № 423.

23 квітня 2005 року укладено Договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_11 прийняв у власність купив квартиру АДРЕСА_1. Договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трубніковим С.О. за реєстровим № 439.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 серпня 2005 року шлюб між сторонами розірвано. Згідно з ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2009 року про роз'яснення рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 серпня 2005 року моментом припинення шлюбних відносин є 14 вересня 2005 року.

24 травня 2012 року укладено Договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_3 прийняв у власність купив квартиру АДРЕСА_1. Договір нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трубніковим С.О. за реєстровим № 713.

10 квітня 2017 року ОСОБА_3 подарував вказане житло ОСОБА_7 на підставі Договору дарування, посвідченого нотаріально приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Одарченко М.С. за реєстровим № 309.

27 листопада 2017 року ОСОБА_7 продала квартиру ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Одарченко М.С. за реєстровим № 955.

На даний час спірною квартирою користується ОСОБА_5 на підставі Договору позички житлового прииміщення, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Одарченко М.С. за реєстровим № 23 (а. с. 7-11, 120 т. 1, 175 т. 2).

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статті 89 ЦПК України, дійшов обгрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_12 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним не підлягають задоволенню за безпідставністю.

Так, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 10 серпня 2005 року за позовом на той час власника спірної квартири ОСОБА_11 ОСОБА_1 було виселено з квартири АДРЕСА_1; в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_11, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між ОСОБА_11 ОСОБА_2, відмовлено. Даним рішенням суду було встановлено, що вказана квартира не є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а доводи останньої про вкладення нею в ремонт спірного житла грошей, отриманих в якості приданого, не підтверджено документально.

На виконання вказаного рішення Київським районним судом м. Харкова 05 вересня 2007 року видано виконавчий лист за № 2-5844/01, який було пред'явлено для примусового виконання до Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції. Із постанови державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції ОСОБА_13 від 19 жовтня 2007 року вбачається, що рішення боржником виконано в добровільному порядку в повному обсязі, про що складено відповідний акт.

26 вересня 2012 року ОСОБА_1 зверталась у суд із позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_14 в період з 12 серпня 2005 року по 26 листопада 2008 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного житла, укладеного 24 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 14 березня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. ОСОБА_1 виселено з квартири АДРЕСА_1 (а. с. 102-103, 124, 136-137 т. 1).

За правилами частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 28 лютого 2003 року по 19 квітня 2003 року не встановлено.

Доказів того, яка частка квартири збільшилась у своїй вартості внаслідок спільних чи грошових затрат другого з подружжя, а саме - у зв'язку зі здійсненням ОСОБА_1 капітального ремонту, матеріали справи не містять. Не надано таких доказів і суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Згідно з статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згідно з частиною четвертою статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленої законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

За результатом аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Вищевикладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15.

Позивачем не доведено, що квартира АДРЕСА_1, збільшилась у вартості за період її проживання з ОСОБА_14 з 28 лютого 2003 року по 14 вересня 2005 року, що є підставою для визнання цього житла об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, підстав для задоволення позову в частині визнання договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, немає.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Доводи апеляційної скарги про те, що, вартість будівельно-ремонтних робіт, проведених в квартирі у період шлюбу підтверджена висновком експерта, однак суд не огрунтував відхилення цього доказу як і не здійснив оцінки доказів у відповідності з вимогами статті 89 ЦПК України, не можуть бути прийняті до уваги. Судом першої інстанції відповідно до вимог процесуального законодавства надано оцінку всім поданим сторонами доказам, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог або заперечень.

Посилання на те, що суд першої інстанції обґрунтував рішення нормами статей 57, 60, 74 СК України та безпідставно не застосував до спірних правовідносин норму статті 62 СК України на правильність висновків щодо відсутності правових підстав для задоволення позову не впливають.

Інші доводи апеляційної скарги на висновки суду не впливають, зводяться до необхідно переоцінки доказів, яким судом першої інстанції дана належна оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягають, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 12 листопада 2018 року.

Головуючий А.В.Котелевець

Судді Р.М.Піддубний

О.Ю.Тичкова